Люди стиха й невиразно перемовляються між собою. Тут і чоловіки, і жінки, але Томас не розуміє, хто з них є хто.

Він взагалі нічого не розуміє.

Тільки погляди. Уривки розмов. Усе це страшенно лякає.

— З ним і з дівчинкою доведеться заглибитися більше.

— А мозок витримає?

— Це просто приголомшливо, бачите? Спалах укорінився всередині.

— Він може померти.

— Ба гірше: він може вижити.

Нарешті Томас чує останню фразу — єдину фразу, від якої його не нудить і не лихоманить:

— Або ж він разом з рештою зможе нас врятувати. Врятувати нас усіх.

Коли Томас прокинувся, почувався він так, наче у голову через вуха понабивали криги. Скривившись, він потягнувся протерти очі, але його накрила хвиля нудоти, й кімната перед очима пішла обертом. Потім йому пригадалися Терезині погрози, пригадався короткий сон, і його поглинуло горе. Хто були ті люди? Це було все насправді? І що там вони говорили про його мозок — щось таке моторошне?

— Радий, що ти не розучився спати.

Томас трішки розліпив повіки — і побачив Ньюта, який стояв біля ліжка, дивлячись на приятеля згори вниз.

— Довго я спав? — запитав Томас, намагаючись прогнати думки про Терезу й про сон — чи про спогад? — у найтемніший закуток мозку: опісля тужитиме.

Ньют поглянув на годинник.

— Кілька годин. Народ як побачив, що ти спиш, одразу ж розслабився. І правильно, однак більше робити нема чого. Залишається сидіти і чекати. Виходу ми не знайшли.

Стримуючи стогін, Томас сів на ліжку і притулився спиною до стіни в узголів’ї.

— Їсти є щось?

— Немає. Хоч я й не розумію, який сенс тягнути нас сюди, влаштовувати оці трюки — щоб потім заморити голодом? Щось має статися. Нагадує мені, як перша партія наших прибула до Глейду. Я, Альбі, Мінхо та ще хлопці… Глейдери, з яких усе починалося, — промовив Ньют, і в останній фразі прозвучав легенький сарказм.

Заінтригований Томас здивувався собі: адже він і не замислювався, яким було життя в Глейді на початку.

— І чим ми нагадуємо першу групу?

Ньют зосереджено втупився на цегляну кладку за вікном.

— Отямилися ми всі посеред білого дня, лежачи на землі біля Ящика. Пам’ять стерто, як у тебе, коли ти з’явився. Правда, ми якось швидко поладнали і припинили панікувати. Нас було тридцятеро хлопців. Ми і гадки не мали, що сталося, як потрапили туди і що тепер робити. Ми були нажахані та дезорієнтовані. Потім вирішили: коли вже ми всі опинилися в однаковій ситуації, то треба освоюватися на новій території. Невдовзі ми завели господарство, кожному знайшлася робота.

Головний біль поступово вщух. Томас із цікавістю слухав, з чого все починалося: шматочків пазлів, які він пригадав під час Переміни, було замало, щоб скласти бодай один повний спогад.

— Творці все підготували до вашого прибуття? Поля, худобу?

Не відриваючи погляду від цегли, Ньют кивнув.

— Ми гарували, щоб підтримувати лад у господарстві. Методом спроб і помилок таки дечого домоглися.

— А… чому ти згадав перші дні саме зараз? — запитав Томас.

Нарешті Ньют подивився на нього.

— Гадаю, тоді ми відчували, що нас усіх відіслали туди з якоюсь метою. Якщо нас хотіли вбити, то чого просто не вбити? Навіщо поміщати нас у те величезне місце з будинком, коморою і худобою? А оскільки ми не мали вибору, то й стали обживатися, досліджувати місцевість.

— Тут ми уже все дослідили, — мовив Томас. — Нема ні худоби, ні харчів, ні Лабіринту.

— Нема, але сам поміркуй. Принцип той самий. Ми тут з якось клятою метою. І колись ми таки це з’ясуємо.

— Якщо не поздихаємо з голоду.

Ньют вказав на вбиральню.

— Вода є, тож кілька днів протягнемо. Щось має статися.

У глибині душі Томас був згоден з Ньютом, а сперечався лише для того, щоб позбутися сумнівів.

— Як щодо отих повішеників? А що як вони і справді нас рятували, їх стратили — і ми в повній дупі? Може, від нас щось очікувалося, але ми цього не зробили — і нас покинули здихати?

Ньют голосно розсміявся.

— Ти — депресивний кавалок дристу, баклан. Якщо врахувати, що трупи зникли магічним чином, а цегляна кладка з’явилася, це щось на взір Лабіринту. Дивне й геть незрозуміле. Суцільна таємниця. Може, це наступний тест — хтозна. Та як і в Лабіринті, ми маємо шанс. Гарантую.

— Мабуть, так, — погодився Томас, міркуючи, чи не розповісти про свій сон. Однак він вирішив приберегти це на потім. — Сподіваюся, твоя правда. Поки не з’являться грівери, з нами нічого не станеться.

Не встиг Томас договорити, як Ньют похитав головою.

— Чувак, ти обережно з бажаннями. А то ще візьмуть і пришлють дещо гірше.

Томас знову згадав про Терезу — й одразу ж перехотілося розмовляти.

— І хто тепер з нас депресивний? — через силу зронив він.

— Не я, — підвівся Ньют. — Піду комусь іншому понабридаю, поки знов не зчинився шарварок. Швидше б уже, а то я голодний.

— І ти стережися своїх бажань.

— Лацно.

Ньют пішов, і Томас ліг, втупивши погляд у верхнє ліжко. Та не встиг він склепити повіки, як із закапелків мозку сплив Терезин образ, і Томас різко розплющив очі. Якщо він хоче пройти оце все, то ліпше на якийсь час про неї забути.

Голод.

«У животі наче звір сидить у клітці», — подумав Томас. Три дні без їжі — і той звір, лютий і кусючий, намагався тупими кігтями продерти собі дорогу геть із живота. Томас відчував його щосекунди. Повсякчас пив воду з-під крана у вбиральні, марно намагаючись прогнати звіра. Здавалося, що вода тільки надає ворогові сили, щоб він ще більше мучив Томаса.

Інші хлопці, хоч і не скаржилися, відчували те саме. Томас бачив, як вони ходять: з похиленими головами і розтуленими ротами, наче кожен крок спалював тисячі калорій. Повсякчас облизуючи губи, хлопці трималися за животи, мов силкуючись угамувати кожен свого дикого звіра. Рухатися старалися якнайменше: ходили тільки в туалет і попити води. Як і Томас, більше безсило лежали на ліжках. Бліді, з запалими очима.

Глейдерів наче скосила епідемія, і, дивлячись на товаришів, Томасу робилося тільки гірше: це було суворе нагадування, що ігнорувати голод не вдасться. Це все відбувається насправді, і смерть уже чигає за рогом.

Млявий сон. Вбиральня. Вода. Додибати до ліжка. Млявий сон — вже без снів-спогадів. Тільки подеколи це хибне коло порушували спогади про Терезу, про її останні брутальні слова, які бодай трохи пом’якшували перспективу смерті. Після Лабіринту і загибелі Чака Тереза була єдиним проблиском надії для Томаса. Аж ось і її не стало, не стало харчів, спливли три нескінченні дні.

Голод. Страждання.

Томас припинив дивитися на годинник — від цього час тягнувся ще довше, а тіло вкотре згадувало, що його давно не годували, — але за його приблизними підрахунками по обіді третього дня з їдальні долинуло гудіння.

Томас подивився на двері, розуміючи, що треба підвестися, піти і перевірити. Але розум уже поринув у чергову напівдрімоту, і світ навколо був мов у туманні.

Може, йому примарилося? Ні, ось воно, знову пролунало.

Томас наказав собі підвестися.

Але натомість знову заснув.

— Томасе!

Голос Мінхо. Ще слабкий, але вже трохи гучніший, ніж коли Томас чув його востаннє.

— Томасе! Прокинься, чувак.

Томас розліпив повіки, зачудовано радіючи, що знову не помер уві сні. Перед очима все пливло, і спершу він не повірив у реальність побаченого усього за кілька дюймів від носа. Але зір сфокусувався, і нарешті роздивившись червону кульку, блискучу, з зеленкуватими іскорками, Томас почувся так, ніби зазирнув в рай.

Яблуко.

— Звідки… — Томас не договорив — єдине слово забрало всі сили.

— Просто їж, — промовив Мінхо і захрумтів.

Томас дивився, як друг наминає власне яблуко. Тоді, зібравшись на силі, Томас підвівся, схопив яблуко і повалився назад. Піднісши до рота, надкусив.