Договоривши, Мінхо розвернувся і пішов нагору. Він не перевіряв, як хлопці виконують його наказ, і з цього Томас зрозумів: Мінхо таки стане чудовим ватажком.

— Томасе, Ньюте! — гукнув він через плече. — Ходімо! Ми втрьох виліземо перші.

Обмінявшись поглядом із Ньютом, Томас прочитав у очах товариша страх і цікавість водночас. Готовність рухатися далі. Те ж саме відчував і він сам. Соромно було зізнаватися, але зараз будь-що здавалося кращим, ніж те, що трапилося з Вінстоном.

— Ходімо, — промовив Ньют таким тоном, ніби вибору не залишалося. Та з обличчя було видно: йому б хотілося втекти від бідолахи Вінстона не менше, ніж Томасові.

Томас кивнув і переступив через пораненого. Вид обдертої шкіри викликав нудоту, і він постарався не дивитися на череп Вінстона. Посунувся трохи вбік, даючи пройти Джеку, Казану й Арису, а потім почав підйом, переступаючи через сходинку, слідом за Ньютом і Мінхо на саму гору, де, здавалося, просто за відчиненим люком чекає сонце.

Глейдери поступалися хлопцям дорогою, вочевидь щасливі, що ці троє першими вийдуть назовні. Спершу Томас примружився, а потім і зовсім прикрив очі долонею. Дедалі слабше вірилося в те, що можна вийти з тунелю в таку жахливу спеку і вціліти.

Мінхо зупинився на останній сходинці, всього за крок од прямого променя світла. Повільно простягнув під промінь руку. Шкіра в Мінхо була смаглява, але Томасу здалося, що під сонцем вона засяяла білим вогнем.

Витримавши кілька секунд, Мінхо відсмикнув руку і потрусив нею в повітрі, ніби йому стукнули молотком по пальцю.

— Ох і пече! Ох і пече, — він повернувся до Томаса і Ньюта. — Треба в щось загорнутися, бо вже за п’ять хвилин отримаємо сонячні опіки другого ступеня.

— Можемо витрусити мішки, — запропонував Ньют, знімаючи з плеча свої речі.— Зробимо собі плащі й перевіримо, чи захистять. Якщо спрацює, з половини простирадл справимо накидки, другу залишимо під мішки.

Томас устиг розгубити харчі з мішка, поки рятував Вінстона.

— Ми тепер схожі на привидів — будемо відлякувати ворогів.

Мінхо, який не вирізнявся ощадливістю, як Ньют, просто перевернув мішок і все з нього витрусив. Глейдери, що стояли найближче до ватажка, заходилися ловити харчі, поки ті не попадали поміж сходинками.

— Кумедний ти, Томасе. Будемо сподіватися, що нам надворі психи не попадуться, — сказав він, розв’язуючи вузли на простирадлі.— На такому сонці навряд чи хтось виживе. Якщо пощастить, знайдемо лісок чи якесь інше укриття.

— Не впевнений, — відповів Ньют. — Там якраз нас можуть чекати кляті психи.

Томасові вже набридло те просторікування. Він більше не міг ні про що думати, йому хотілося вийти назовні й самому дослідити місцевість.

— Поки не вийдемо, нічого напевне знати не будемо. Ходімо, — розправивши простирадло, Томас щільно загорнувся в нього, як бабця в шаль. — Ну як я вам?

— Як найбридкіша на світі шлапачка, — відповів Мінхо. — Подякуй богам на небесах, що сотворили тебе хлопцем.

— Дякую.

Мінхо з Ньютом, за Томасовим прикладом, загорнулися в простирадла й цілковито сховали під них руки. Вони ще й зробили такі собі каптури, щоб затінити обличчя. Томас вирішив вчинити так само.

— Готові, шлапаки? — запитав Мінхо, дивлячись по черзі на Ньюта і на Томаса.

— Щось я збуджений, — зізнався Ньют.

Томас не був певен, що вжив би саме таке слово, але йому теж нетерпеливилося діяти.

— Я також. Ходімо.

Лишилося здолати декілька сходинок, які вели до краю люка, як у старому льоху, причому останні аж горіли вогнем на сонці. Перед виходом Мінхо на мить завмер, а потім зробив крок — і його мов поглинуло світло.

— Пішов! — Ньют поплескав Томаса по спині.

Томаса накрила хвиля адреналіну, і він, глибоко й різко видихнувши, рушив за Мінхо; Ньют наступав йому на п’яти.

Заледве Томас опинився просто неба, то зрозумів, що так само вони могли б загорнутися в прозорий поліетилен. Простирадла не пом’якшували ані спеки, ані яскравого світла. Томас хотів був щось сказати, але горло йому обпекло сухе колюче повітря. У роті враз пересохло. Здавалося, на вдиху в легенях палахкотить вогонь.

Томас, хоч і не пам’ятав минулого, засумнівався в реальності навколишнього світу.

Мружачись, він наштовхнувся на Мінхо і мало не впав. Відновивши рівновагу, опустився навпочіпки і, цілком укрившись простирадлом, спробував дихати. Намагаючись заспокоїтися, Томас нарешті вдихнув трохи повітря, яке одразу ж довелося випустити назад. Не встигли вийти з колодязя, а він уже панікує! Поруч важко сапали товариші-глейдери.

— Ви як, хлопці, все гаразд? — нарешті спромігся запитати Мінхо.

Томас промимрив у відповідь: так, а Ньют мовив:

— Можу заприсягтися, що ми опинилися в пеклі. Завжди знав, Мінхо, що тобі дорога в пекло, але щоб і я з тобою за компанію…

— Лацно, — озвався Мінхо. — Очі болять, а так наче вже звикають до світла.

Томас тільки трішки розплющив повіки й подивився собі під ноги. Земля і пил. Трохи сіро-бурого каміння. Простирадло, що цілком вкривало тіло, аж сяяло білим, наче зразок якоїсь футуристичної світлової технології.

— Ти від кого ховаєшся? — запитав Мінхо. — Підйом, шлапак, я нікого не бачу.

Томас і не думав ховатися під простирадлом, наче малюк під ковдрою. Зіп’явшись на ноги, він дуже повільно підняв простирадло й озирнувся.

Навкруги була пустеля.

Суха і мертва рівнина простягалася ген до виднокола: ні деревця, ні кущика, ні пагорба, ні западини. Суцільне жовтогаряче море пороху й каміння, марево з потоків розжареного повітря — ніби саме життя випаровувалося, здіймаючись у безхмарне блакитне небо.

Роззирнувшись, Томас побачив сам лише пустельний пейзаж. Тільки за спиною здіймався нерівний гірський хребет. Між ним і глейдерами, просто на півдорозі, виднілося нагромадження будинків, нагадуючи купу порожніх ящиків. Місто?

Здається, так. Важко було сказати напевне, чи велике воно, — гаряче повітря заважало роздивитися, мов розмиваючи все, що було при землі.

Ліворуч од Томаса хилилося до обрію розжарене до білого сонце. Це означає, що захід — по ліву руч, і хребет чорно-червоних гір — на півночі. Туди і треба рухатися. Томас сам здивувався своїй здатності швидко орієнтуватися на місцевості, наче це — частина повсталого з попелу минулого.

— Як гадаєте, далеко до тих споруд? — поцікавився Ньют. Після лункого тунелю і залізних східців голос його прозвучав глухим шепотом.

— Може, миль сто? — вголос міркував Томас. — Північ точно там. То йдемо до міста?

Мінхо похитав головою під каптуром.

— Аж ніяк, чувак. Я не про напрямок, а про віддаль. До будівель щонайбільше миль тридцять. До гір — шістдесят-сімдесят.

— Уявити не міг, що в тебе окомір такий точний, — зронив Ньют.

— Я бігун, чувак. У Лабіринті швидко такого навчаєшся, хоч і масштаби в Глейді були інші.

— Про спалахи на сонці Щур не збрехав, — промовив Томас, намагаючись не втратити самовладання. — Наче ядерну бомбу підірвали. Цікаво, так скрізь на планеті?

— Сподіваюся, що ні,— відповів Мінхо. — Зараз би на деревце натрапити дорогою. Чи на струмок.

— А я б на травичці повалявся, — зітхнув Ньют.

Що довше Томас вдивлявся в місто, то ближчим воно здавалося. Схоже, до нього навіть менше, ніж тридцять миль. Подивившись на товаришів, він запитав:

— Цікаво, чим це випробування відрізняється від Лабіринту? У Глейді нас замкнули за мурами і забезпечили всім необхідним для виживання, а тут нас ніщо не стримує, але й припасів майже немає. Така собі іронія долі.

— Еге ж, — погодився Мінхо. — А ти філософ, — зронив він і кивнув у бік люка. — Гайда, виведемо решту шлапаків назовні й рушаємо в дорогу. Не гаймо часу, а то я зачахну на такому сонці.

— Може, зачекаємо, поки воно сяде? — запропонував Ньют.

— Посидимо в тунелі в товаристві отих куль? Нізащо.

Томас був згоден, що треба йти.

— Думаю, ми тут витримаємо. До заходу залишилося декілька годин. Підсмажимося трохи, тоді відпочинемо, а вночі рушимо далі. Більше я під землею не витримаю.