— Гаразд. Іди, наш маленький хоробрий шлапак, — і боляче ляснув Томаса по спині.

— Що за дурня, — заперечив Ньют і виступив уперед. — Я йду з Томасом.

— Ні! — відрізав той. — Просто… відпустіть мене. Відчуваю, що треба обережніше. Якщо заверещу як немовля, біжіть мене рятувати.

І, не чекаючи відповіді товаришів, Томас швидко попрямував до дівчини.

Віддаль стрімко скорочувалася. Тишу порушувало тільки човгання Томасових підошов по піщаній землі й камінню. Запах пустелі змішувався з ледь вловним смородом паленого. Томас і сам не встиг зрозуміти, в чому справа: може, у фігурі дівчини, у формі її голови або в позі — в тому, як вона зсунула трохи вбік схрещені руки, виставивши для рівноваги наперед стегно… Але він був певен.

Це вона.

Тереза.

Коли до неї залишалося всього кілька футів і Томас приготувався побачити її обличчя в мерехтливому світлі вогнів, дівчина розвернулася й увійшла у відчинені двері невеликої будівлі. То була витягнута прямокутна споруда, трохи перехняблена, під похилим дахом. Наскільки можна було судити, вікон начебто не було, а на рогах висіли великі чорні куби — напевно, колонки. Зойки — очевидячки, штучні — транслювалися з них. Тому їх і було чутно так далеко.

Великі дерев’яні двері були розчинені навстіж. Усередині було ще темніше, ніж зовні.

Але Томас таки увійшов, усвідомлюючи, що чинить геть нерозважливо і безглуздо. Тереза знайшлася! І байдуже, що насправді сталося і чому вона зникла, адже вона не завдасть Томасові шкоди. Нізащо.

Повітря в будівлі виявилося прохолодним, майже вологим. Як приємно! Ступивши три кроки, Томас зупинився і в цілковитій темряві дослухався до дихання дівчини.

— Терезо? — покликав він уголос, поборовши спокусу звернутися до неї подумки. — Терезо, в чому річ?

Дівчина придушено схлипнула, наче не хотіла, щоб Томас помітив, що вона плаче.

— Терезо, будь ласка. Я не знаю, що сталося або що з тобою зробили, але я прийшов по тебе. Божевілля якесь. Просто поговори зі…

Спалах світла змусив його замовкнути. Дівчина запалила свічку на низькому столі й труснула рукою, гасячи сірник. Подивившись нарешті на Терезу, Томас упевнився, що він не помилився — це вона. Жива. Втім, недовго тривала безмежна радість, бо її змінили біль і збентеження.

Томас очікував побачити Терезу брудною, як і він сам, після переходу по курній пустелі, проте кожен дюйм її шкіри був чистий — ніщо не забруднило рук і обличчя. Тереза здалася Томасу ще гарнішою, ніж він пам’ятав її, ніж бачив у тумані спогадів, які наринули після Переміни.

На очах у Терези блищали сльози, нижня губа сіпалася, руки трусилися. З виразу її обличчя Томас зрозумів: Тереза його впізнала, вона його не забула, проте в погляді її читався відвертий жах.

— Терезо, — прошепотів ще більше спантеличений Томас. — У чому справа?

Вона не відповіла, тільки стрельнула очима вбік; сльози скотилися по щоках і впали на підлогу. Нижня губа затремтіла дужче, а з грудей мало не вихопився здавлений стогін.

Томас ступив крок назустріч, простягаючи до неї руки.

— Ні! — вигукнула Тереза. — Геть від мене!

Томас зупинився. Його наче під дихало вдарили.

— Гаразд, гаразд, — промовив він, піднімаючи руки. — Терезо, що…

Він не знав, що казати чи що питати. Не знав, що діяти. Томасові здавалося, ніби всередині в нього щось руйнується, — це страшне почуття набрякало в горлі, ризикуючи задушити.

Хлопець завмер, боячись знову злякати Терезу. Залишалося, не відводячи від неї очей, сподіватися, що вона сама заговорить — скаже бодай щось.

Тривалий час було тихо. З Терезиного тремтіння, з того, як вона боролася з чимось усередині себе, Томас дещо пригадав…

Пригадав, що так само поводився Галлі, коли хлопці вже втекли з Глейду і коли він зайшов до кімнати разом з жінкою у білій блузці. Перед тим, як усе перевернулося догори дриґом. Перед загибеллю Чака.

Томас відчував, що більше не витримає мовчання — вибухне.

— Відтоді як тебе забрали, я тільки про тебе й думав. Ти…

Вона не дала йому договорити. За два широкі кроки подолала відстань, що відділяла їх, і потягнула Томаса до себе за плечі. Вражений, він пригорнув її у відповідь — так міцно, аж злякався, що задушить. Терезині руки знайшли його потилицю, потім щоки. Дівчина розвернула Томаса обличчям до себе.

І вони поцілувалися. У Томасових грудях щось вибухнуло, випалюючи стрес, нерозуміння, страх. Випалюючи біль, який відчувався ще кілька секунд тому. На якусь мить Томас подумав, що більше його ніщо не турбує. І ніколи вже не турбуватиме.

Нарешті відірвавшись від Томаса, Тереза позадкувала, поки не вперлася спиною в стіну. У її погляді знову читався жах, наче дівчиною заволодів демон.

— Забирайся від мене, Томе, — тривожно зашепотіла Тереза. — Ви всі… тікайте… від мене. І подалі. Не сперечайся. Просто йди. Тікай.

Видно було, як вона змушує себе вимовляти останні слова.

Ще ніколи Томас не відчував такого болю. Та наступні його дії здивували навіть його самого.

Він нарешті упізнав Терезу, згадав її. І знав, що вона каже правду: щось тут не так. Настільки не так, що гірше й уявити годі. Стояти тут і продовжувати суперечку, переконувати її піти з ним буде ляпасом їй в обличчя після того, які зусилля вона доклала, аби відірватися від Томаса й застерегти його. Доведеться змиритися.

— Терезо, — промовив Томас, — я знайду тебе.

Тепер уже йому на очі накотилися сльози; він розвернувся і вибіг надвір.

Мружачись крізь сльози, Томас видибав з будинку, в якому вже не світилося. Повернувшись до глейдерів, він не схотів відповідати на питання, сказав лишень, що треба тікати якнайдалі та якнайшвидше. Згодом він усе пояснить. А зараз їхні життя в небезпеці.

Він нікого не чекав. Навіть не запропонував Арисові замість нього понести мішок з харчами. Він просто рушив у напрямку міста — спершу бігом, а потім перейшов на ступу. Томас не хотів нікого бачити і нічого знати. Втеча від Терези стала для нього найважчим випробуванням. Втрата пам’яті, Глейд, Лабіринт, битва з гріверами, Чакова смерть — усе це не порівняється з болем від того, що він добровільно залишив її.

Тереза тут. Томас обіймав її. Вони знову були разом.

Вони цілувалися, і Томас відчував таке, що вже вважав неможливим.

А тепер він тікає. Полишає її.

З грудей вихопилися здавлені схлипи. Томас застогнав, і голос його тріснув. У серці палав біль, хотілося впасти на землю і просто здатися. Охоплений жалем до себе, Томас відчував спокусу повернутися. Тільки він не міг зрадити Терезу й не зробити, як вона веліла, — а потім він дотримається обіцянки та знайде її.

Тереза бодай жива. Бодай жива.

Ось що повторював про себе Томас. Ось як змушував себе бігти далі.

Вона жива.

Але тіло довго не витримало. За деякий час — години за дві, може, за три — Томас зупинився. Здавалося, ступить іще крок — і серце вибухне у грудях. Томас обернувся і побачив тіні: інші глейдери добряче відстали. Жадібно ковтаючи сухе повітря, він опустився навколішки й уперся в стегна долонями, чекаючи на інших.

Першим його наздогнав Мінхо. Тільки-но займалося на світ, але й у такому присмерку було видно, що ватажок незадоволений. Мінхо тричі обійшов навколо Томаса і вигукнув:

— Що… Навіщо… Що за гнилий ідіотизм, Томасе?

Але Томасу розмовляти не хотілося. Ні про що.

Не дочекавшись відповіді, Мінхо опустився навколішки поруч.

— Що це ти вигадав? Вийшов собі просто й помчав геть. Нічого не сказав… Ми так не робимо, баклан, — Мінхо, хекаючи, сів на пісок і похитав головою.

— Пробач, — пробурмотів Томас. — Просто мені було трохи важко.

Аж ось приспіла й решта глейдерів. Хтось зігнувся, намагаючись віддихатися, інші підійшли ближче, щоб чути розмову Томаса й Мінхо. Ньют теж став поруч, але при цьому вважав за краще не втручатися — надав Мінхо свободу докопуватися до причини дивної Томасової поведінки.