Мінхо, Ньют і Хорхе прикривали відступ. Дочекавшись, поки всі — крім Бренди й Томаса — вийдуть надвір, вони й самі позадкували до сходів, вимахуючи на всі боки ножами. Щоправда, ніхто й не збирався зчиняти бійки. Психи раділи, що живі.

Усі зібралися у провулку неподалік сходів. Томас не квапився відходити від них, тоді як Бренда проштовхалася в інший кінець гурту. Томас дав собі слово, що як дістанеться прихистку, обов’язково поговорить з дівчиною. Вона йому подобається, і принаймні він буде їй другом. Тепер Бренда йому така ж само близька, як колись був Чак. Його зненацька затопило почуття відповідальності за Бренду.

— …час бігти.

Томас потрусив головою, зрозумівши, що Мінхо щось казав. У черепі штрикали кинджали болю, але він постарався зосередитися.

— Залишилася десь миля, — провадив Мінхо. — 3 цими психами не так важко впоратися. Тож…

— Гей!

Крик пролунав ззаду, гучний і рипучий — і вповні божевільний. Обернувшись, на нижній сходинці, біля відчинених дверей, Томас побачив Білявця з простягнутою рукою. З дивовижною твердістю його долоня з побілілими кісточками стискала пістолет. Зброя була націлена на Томаса.

Ніхто і ворухнутися не встиг, як вона вистрілила — і вузьким провулком покотився громовитий гуркіт.

Ліве Томасове плече прошив нестерпний біль.

Томаса відкинуло назад, розвернуло і жбурнуло долілиць, аж ніс хряснув об землю. Крізь біль і приглушений дзвін у вухах хлопець почув другий постріл, потім хтось крекнув, когось ударили, скреготнув метал об цемент.

Перекотившись на спину, Томас затиснув рукою рану і набрався мужності поглянути на неї. Дзвін у вухах тільки посилився. Білявця тим часом повалили на землю — хтось щосили його гамселив.

Мінхо.

Томас нарешті глянув на рану. Від її вигляду пульс у нього почастішав удвічі.

Крізь маленьку дірочку в сорочці, трохи вище пахви, виднівся червоний набряк, і з рани цебеніла кров. І боліло! Боліло страшно. Якщо головний біль здавався Томасу важким, то цей був учетверо дужчий: наче згусток болю встромили в плече, і тепер він поширювався по всьому тілу.

Ньют, опустившись навколішки, почав оглядати Томаса.

— Він мене підстрелив, — бовкнув Томас: ще одна безглузда фраза в переліку найбезглуздіших фраз, що він колись промовляв. Біль живими металевими скобами вгризався в нутро, колючи й дряпаючи своїми гострими кінчиками. Ось уже вдруге за день у Томаса потьмарилася свідомість.

Хтось передав Ньютові футболку, і він, згорнувши її, міцно притиснув до рани. Накотилася нова хвиля болю, і Томас скрикнув, геть не переймаючись тим, що поводиться як дівчисько. Такого болю він ще в житті не відчував. Світ знову став мерхнути.

«Відключайся, — благав сам себе Томас. Будь ласка, відключайся, не хочу нічого відчувати».

Почулися голоси — такі ж далекі, як його власний тоді, коли його накачали наркотиками.

— Можу вийняти цю бридь, — сказав Хорхе — хто б міг подумати! — Тільки вогонь доведеться розпалити.

— Тут не місце, — озвався хтось. Ньют?

— Забираймося з цього гнилого міста, — то був стовідсотково Мінхо.

— Гаразд. Допоможіть його нести, — мовив хтось інший. Томас не впізнав.

Томаса підхопили знизу, взяли за ноги. Болить! Хтось сказав, що рахує до трьох. Один. Болить! Два. Ой. Три!

Томас полинув у небо, і біль вибухнув з новою силою.

А тоді сповнилося його бажання відключитися, і пітьма змила всі турботи.

Отямився Томас мов у тумані.

Світло засліплювало, він не міг до кінця розплющити очі. Тіло сіпалося й підскакувало: його і досі міцно тримали руки товаришів. Чулося швидке, важке сапання. Тупотіли ноги по тротуару. Хтось щось крикнув, але слів розібрати не вдалося. Трохи віддалік лунали божевільні верески психів, які, попри застереження, таки переслідують глейдерів.

Жарко. Повітря гаряче, аж обпікає.

Плече палало. Біль прошивав низкою токсичних вибухів, і Томас нову поринув у темряву.

Томас трішки розліпив повіки.

Світло було вже не таке різке. Виділися золотаві відблиски вечірньої зорі. Томас горічерева лежав на твердій землі, у поперек упирався камінь. Втім, цей біль було не зрівняти з тим, що шарпав плече. Довкола стовпилися глейдери, коротко й по суті перешіптуючись.

Булькотіння психів лунало десь зовсім далеко. Над собою Томас бачив лише чисте небо, ніяких будівель. Плече нестерпно боліло. Ох як боліло!

Поруч, плюючись іскрами, танцювало полум’я. Томас відчув розжарені хвилі тепла — гарячий вітер у гарячому повітрі.

— Тримайте його міцніше, — мовив хтось. — За руки й ноги.

І хоч розум його був потьмарений, Томас зрозумів, що за цією фразою нічого доброго не варто чекати.

Світло згасаючого сонця відбилося спалахом на сріблястій поверхні… ножа? Розпеченого до червоного ножа?

— Оце буде боляче.

Томас так і не зрозумів, хто це сказав. Зачулося сичання — і в плечі вибухнув мегатонний заряд динаміту.

Розум попрощався втретє.

Здається, спливло чимало часу. Томас розплющив очі й побачив над собою темне небо, поцятковане схожими на світляні шпильки зірками. Хтось тримав його за руку. Він спробував обернутися і подивитися, але в хребті так стрельнуло, що хлопець вирішив за краще не рухатися.

Та він і так зрозумів, хто поруч. Бренда.

Хто ж іще? Плюс рука — маленька і м’яка. Точно Бренда.

Сильний біль минув. Але певною мірою стало навіть гірше. У тілі неначе зароджувалася хвороба. Вона зубами собі прогризала дорогу крізь плоть, наче по венах, порожнинах кісток і м’язах поповзли могильні черви, пожираючи все на своєму шляху.

Ще боліло, але біль став тупий. Десь глибоко, але ненастанно. У шлунку недобре вирувало, венами розливався вогонь.

Томас не розумів, як він те знає, але був певен: справи кепські.

У мозку спливло слово «інфекція» і затрималося надовго.

Томас знову знепритомнів.

Отямився він на світанку. Одразу зауважив, що Бренда більше не тримає його за руку. Шкіру обдував прохолодний вітерець, подарувавши коротку мить утіхи.

Аж тут до Томаса повернувся біль, який пульсував у всьому тілі, відлунюючи у кожній молекулі. І причиною було зовсім не плече, не кульове поранення. З Томасом сталося щось інше, страшніше.

Інфекція. Знову це слово.

Він не знав, як витримати наступні п’ять хвилин. Наступну годину. День. І як заснути, щоб прокинутися і почати все знову. Він поринув у якусь порожнечу відчаю, яка тягнула його в жахливу безодню. Томаса охопило якесь панічне божевілля. На додачу мучив біль.

Саме тоді й почалися оті всі дивні речі.

Томас іще нічого не почув, аж раптом глейдери з Мінхо сполошилися, а потім заходилися видивлятися щось у небі. В небі? До чого тут небо?

Раптом хтось — напевно, Хорхе — вигукнув: «Берг!»

І тут Томас і сам усе почув. Ритмічне бухання, такі собі важкі удари. Не встиг він нічого збагнути, як бухання посилилося, проникаючи в череп, просочуючись у хребет; нестерпно вібрували зуби й барабанні перетинки. Неначе хтось бив у гігантський барабан, а десь на фоні гуділи великі двигуни. Здійнявся вітер, і Томас злякався нового шторму, хоча небо над головою було ідеально блакитне. Жодної хмарини.

Від вібрації стало ще гірше, і Томас мало не знепритомнів. Але він опирався — хотілося побачити джерело дивного звуку. Мінхо з криками вказав на північ. Біль завадив обернутися і поглянути. Вітер дужчав, наче намагався зірвати з тіла одяг, здіймаючи хмари пилу. Поруч раптом виникла Бренда і знову взяла Томаса за руку.

Дівчина схилилася над ним, обличчя її було вже за кілька дюймів. Вітер шарпав її коси.

— Мені шкода, — сказала Бренда. Томас не розчув її.— Я не хотіла… тобто я знаю, що ти… — вона не договорила, відвернулася.

Про що це вона? Хай скаже, звідки це нестерпне бухання! Ох і боляче…