— Рушаємо далі? — запитав хлопець.

Бренда саме роззиралася в пошуках сховку.

— Заманливо… але ні. По-перше, вночі тут тинятися небезпечно. По-друге, якщо йти, то вже аж до гір — тільки в горах можна буде знайти затишний сховок. Та навряд чи ми подолаємо таку відстань.

Хай як Томасові не хотілося лишатися ще на одну ніч у цьому жахливому місті, він змушений був погодитися. Водночас тривога за Мінхо й решту глейдерів гризла його зсередини.

— Гаразд, — промовив він мляво. — То куди тепер?

— За мною.

Бренда завела його у провулок, який закінчувався високим цегляним муром. Томасу здавалося божевіллям спати в місці з одним-єдиним виходом, але Бренда переконала його в протилежному: психи не шукатимуть жертву в глухому провулку. До того ж тут стояло кілька великих іржавих вантажівок, і в них можна було сховатися.

Для нічлігу обрали машину, з якої давно вже познімали все, що могло знадобитися в господарстві. Томас заліз у простору кабіну і сів на місце водія на подерте м’яке крісло, відсунувши його якнайдалі. Як на диво, виявилося, що це навіть зручно. Бренда влаштувалася праворуч, на пасажирському сидінні. Щойно цілком споночіло, крізь вибиті вікна долинули крики психів.

Томас був геть виснажений. Боліло все тіло. Перед тим він спробував змити з рук кров убитого, та Бренда враз наче оскаженіла й гаркнула, що він даремно витрачає воду. Але кров того психа на пальцях, на долонях… Томас не міг дивитися на неї. Серце падало в п’яти щоразу, як він згадував про вбивство, і він уже не міг заперечувати очевидного: як раніше в Томаса не було Спалаху — на що він дуже сподівався, попри слова Щура, — то тепер він уже напевне заразився.

Сидячи в темряві, притулившись головою до дверцят кабіни, Томас не міг позбутися думок про скоєне.

— Я вбив людину, — прошепотів він.

— Так, убив, — тихо відповіла Бренда. — Або ти його, або він тебе. Ти правильно вчинив, не сумнівайся.

Хотілося вірити її словам. Той псих остаточно збожеволів і невдовзі все одно помер би. До того ж він хотів скривдити Томаса й Бренду. Вбити їх. Томас виправдовувався перед собою, розуміючи, що вчинив правильно, однак це не зменшило почуття провини. Вбити людину… нелегко з таким змиритися.

— Знаю, — сказав нарешті Томас. — Просто це… так жорстоко. Нелюдяно. Краще було б застрелити його.

— Атож. Прикро, що так вийшло.

— А раптом його жахлива пика мені щоночі, коли я лягатиму спати, перед очима стоятиме? Снитиметься? — він аж розлютився на Бренду за те, що змусила його зарізати психа, коли Томас не мав певності, чи так уже й потрібно його вбивати.

Бренда розвернулася до нього, і в місячному світлі стало видно її темні очі й замурзане личко. Дивно, та дивлячись на Бренду, Томасу захотілося повернути Терезу.

Бренда стиснула його за руку. Томас не пручався, але й не відповів на її потиск.

— Томасе? — покликала дівчина, помітивши його відсутній погляд.

— Що?

— Ти врятував не тільки свою шкуру. Ти й мене врятував. Навряд чи я б упоралася самотужки.

Томас кивнув. Серце розривалося від болю: всі друзі зникли. Можливо, всі вони вже мертві. Чак точно мертвий. Терези немає. Сам Томас на півдорозі до прихистку, ночує У кабіні вантажівки з дівчиною, яка зрештою звихнеться, а вантажівка стоїть посеред міста, натоптаного кровожерливими психами.

— Ти спиш з розплющеними очима? — запитала Бренда.

Томас спробував усміхнутися.

— Ні. Замислився, як усе кепсько.

— Не в тебе одного все кепсько. Мені ще гірше, але я рада, що зустріла тебе.

Це зізнання було таке просте й миле, аж Томас міцно заплющив очі. Біль усередині трансформувався у якесь почуття до Бренди — майже таке саме, що його він відчував до Чака. Томас зненавидів людей, через яких Бренда тут, у цьому місті, зненавидів хворобу, яка до цього всього призвела. Як хотілося все виправити!

Розплющивши очі, він теж подивився на Бренду.

— І я радий. Самому було б ще гірше.

— Вони вбили мого тата.

Ошелешений раптовою зміною теми, Томас звів голову.

— Що?

Бренда повільно кивнула.

— «БЕЗУМ». Тато не хотів віддавати їм мене. Кричав як божевільний, накинувся на них… з дерев’яною качалкою, здається, — у Бренди вихопився смішок. — Йому прострелили голову.

У блідому світлі місяця в неї на очах зблиснули сльози.

— Ти серйозно?

— Так. Я все бачила. Тато помер, ще й не впавши.

— От чорт… — Томас не знав, що й казати. — Мені дуже шкода. А в мене вбили найкращого друга. Він помер у мене на руках, — він зробив паузу. — А твоя мама?

— Пропала і довго не з’являлася.

Бренда замовкла, і Томас вирішив не тиснути. Та й не хотів він більше нічого знати.

— Я так боюся збожеволіти, — після довгої мовчанки промовила Бренда. — Уже починається. Багато чого здається дивним, незрозумілим. Ні сіло ні впало я починаю думати про якісь нісенітницю. А іноді повітря здається… щільним. Не знаю, до чого це, але страшно. Я знаю, що вже починається. Спалах виїдає до біса мені мізки.

Не витримавши погляду Бренди, Томас опустив очі.

— Не здавайся. Дістанемося прихистку — отримаємо ліки.

— Марна надія, — зронила дівчина. — Але краще така, ніж ніякої.

Вона стиснула Томасову руку. Цього разу він відповів на її потиск.

А потім — неймовірно! — вони заснули.

Збудив Томаса жахливий сон: йому наснилося, ніби Мінхо і Ньюта затиснули в глухому куті давно кінчені психи. Психи з ножами. Люті психи. Пролилася кров — і Томас, здригнувшись, прокинувся.

Він роззирнувся, побоюючись, чи не заверещав він спросоння. Кабіна, як і раніше, потопала в темряві, хлопець ледве зміг розгледіти Бренду. Навіть подумалося, що він досі спить. Аж тут заговорила Бренда.

— Кошмари?

Відхилившись на спинку сидіння, Томас заплющив очі.

— Так. Ніяк не забуду друзів. Мене мучить, що ми розділилися.

— Мені шкода, правда. Дуже шкода, — вона посовалася в кріслі.— Але не турбуйся. Твої приятелі-глейдери — сильні й розумні. А як буде що не так, то Хорхе допоможе — він у нас старий лис. Запросто проведе через місто. Не переживай даремно. Хвилюйся ліпше за нас.

— Дякую, заспокоїла.

— Вибач, — розсміялася Бренда. — Я це сказала з усмішкою — ти, певно, просто не побачив.

Ввімкнувши підсвічення на годиннику, Томас перевірив час.

— До світанку ще кілька годин.

Помовчавши трохи, Томас знову заговорив:

— Розкажи ще про сучасне життя. Нам добряче почистили пам’ять. Я дещо згадав, але це так, уривки. Не знаю, чи вони справжні. До того ж у них майже нічого немає про навколишній світ.

— Навколишній світ, кажеш? — глибоко зітхнула Бренда. — Ну, там нині повне лайно. Температура вже поволі знижується, а от рівень моря опуститься ще нескоро.

Спалахи на сонці закінчилися давним-давно, Томасе, але людей загинуло чимало. Просто неймовірно, як ми швидко оговталися і пристосувалися. Якби не ця чортова хвороба — цей Спалах, людство б якось витримало. Ех, якби та якби… далі не пам’ятаю. Цю приказку любив повторювати тато.

Томас ледве міг стримати цікавість.

— А що відбувалося? Постали нові країни — чи зараз існує один-єдиний уряд? Як з ним пов’язаний «БЕЗУМ»? Може, це і є уряд?

— Колишні країни збереглися, але… кордони стираються. З початком Спалаху голови держав об’єднали сили, ресурси, технології — щоб створити «БЕЗУМ». А той започаткував варварську програму тестів і ввів карантин. Поширення хвороби сповільнилося, але не зупинилося. Як на мене, єдиний шанс побороти Спалах — знайти ліки. Сподіваюся, тобі не збрехали і вони існують. Правда, їх чомусь не дають тим, хто їх потребує.

— А ми де? — запитав Томас. — От зараз?

— У машині.

Томас не засміявся, і Бренда провадила:

— Пробач, не час для жартів. Судячи з етикеток на консервах, ми в Мексиці. Або, точніше, на місці колишньої Мексики. Тепер тут Пекло. Здебільшого території між двома тропіками — Раком і Козерогом — перетворилися на пустелю. Центральна і Південна Америка, майже вся Африка, Близький Схід, південь Азії. Всюди мертві землі, трупи… Ласкаво просимо в Пекло! Як на мене, з боку уряду дуже мило засилати сюди нас, психів.