Він не пручався, коли його прив’язували до дерева поперек грудей, залишивши руки вільними. Потім вручили кілька зернових батончиків і пляшку води. Ніхто не розмовляв з ним, не дивився йому в очі. Здавалося, дівчат гризуть докори сумління. Наминаючи батончик, Томас уважно оглядав табір: його мешканці вкладалися спати. Щось тут було не так.

Тереза, схоже, зовсім не прикидається. І не прикидалася. Невже все відбувається з точністю до навпаки порівняно з тим, що вона йому казала: змусила вірити їй, а насправді її план…

Томас аж здригнувся, згадавши напис на табличці біля спальні Терези: «Зрадниця». Досі Томас про це й не думав. Тепер усе прояснюється.

«БЕЗУМ» — ось хто тут головний. Ці люди — остання надія обох груп на виживання. Якщо вони і справді наказали їй убити Томаса, чи вчинить вона так? Чи готова врятуватися у такий спосіб? І що такого Томас їй зробив поганого? Може, «БЕЗУМ» промив їй мізки? Змусив розлюбити його?

Та ще татуювання на шиї і таблички в місті. Татуювання попереджало про смерть, таблички запевняли, що справжній ватажок — Томас. Табличка біля спальні застерігала про небезпеку.

Й ось Томас безпорадний, припнутий до дерева, а дівчата всі озброєні. Це просто чудово.

Зітхнувши, Томас покінчив з батончиком; тепер він почувався трохи краще. І хоча не бачив загальної картини, але знав, що близький до розгадки. І що втекти не вийде.

Гаррієт і Соня, не спускаючи з Томаса очей, влаштували собі постіль неподалік. І знову в їхніх поглядах Томас помітив той самий винуватий вираз. Отже, можна поборотися за життя за допомогою красномовства.

— Ви ж не хочете мене вбивати? — запитав він таким тоном, ніби спіймав дівчат на гарячому. — Ви кого-небудь убивали раніше?

Гаррієт саме готувалася покласти голову на валик зі згорнутих простирадл. Почувши Томасове питання, вона підвелася на лікті.

— Якщо вірити Терезі, то ми зі свого Лабіринту втекли на три дні раніше, втратили менше людей і прикінчили куди більше гріверів. Думаю, вбити одного нікчемного хлопця не набагато складніше.

— Подумайте про докори сумління.

Томас сподівався, що бодай ця думка має їх трохи охолодити.

— Переживемо, — Гарріет показала Томасові язика — реально показала язика! — а тоді опустила голову й заплющила очі.

Соня сіла, схрестивши ноги. Здається, їй зовсім не хотілося спати.

— В нас немає вибору. «БЕЗУМ» сказав, що це — наше єдине завдання. І якщо його не виконати, то нас не пропустять до прихистку. Ми помремо в пустелі.

— Ага, я зрозумів, — стенув плечима Томас. — Жертвуєте мною заради власного порятунку. Дуже шляхетно.

Соня втупила в Томаса довгий погляд, і хлопець ледь його витримав. Нарешті дівчина лягла і розвернулася до нього спиною.

Підійшла Тереза з перекошеним од злості обличчям.

— Ви про що базікаєте?

— Ні про що, — буркнула Гаррієт. — Скажи йому, щоб заткнувся.

— Стули пельку, — звеліла Томасу Тереза.

Томас саркастично пирхнув.

— А якщо не стулю — тоді що? Прикінчиш мене?

Тереза нічого не відповіла, тільки дивилася на нього порожнім поглядом.

— Звідки така ненависть? — запитав Томас. — Що я тобі зробив?

Соня і Гаррієт разом обернулися, дивлячись по черзі на Терезу і на Томаса.

— Сам знаєш, — відповіла нарешті Тереза. — І дівчата знають, я їм розповіла. Коли б справа стосувалася тільки тебе, я не опустилася б до твого рівня й не вбивала тебе. Ми робимо це, бо не маємо вибору. Пробач. Життя важке.

«В її очах щось майнуло?» — подумав Томас. На що вона натякає?

— Про що це ти — «не опустилася б до мого рівня»? Я не вбивав друга, рятуючи свою дупу. Ніколи.

— Я теж. Тому й рада, що ми не друзі,— вона відвернулася.

— То що я тобі зробив? — швидко спитав Томас. — Пробач, у мене провали в пам’яті… сама розумієш, у нас тут у всіх таке. Нагадай мені.

Тереза, обернувшись, кинула на нього палючий погляд.

— Досить мене ображати. Не смій сидіти тут і прикидатися, ніби нічого не сталося. А тепер стули пельку, бо ще один синець прикрасить твоє симпатичне личко.

Вона потупала геть, а Томас замовк. Він довго крутився, влаштовуючись зручніше. Нарешті відкинув голову, притулившись потилицею до всохлого дерева. Ситуація, куди не глянь, була кепська, але Томас був рішучо налаштований усе з’ясувати й вижити.

Нарешті він заснув.

Спав Томас погано, крутився й вертівся, шукаючи зручного положення на твердому камінні. Аж нарешті поринув у забуття, і тут йому знову наснився сон.

Томасові п’ятнадцять. Правда, він і сам не знає, звідки йому це відомо. Пам’ять сама веде відлік. Та чи пам’ять це?

Томас із Терезою стоять перед величезною стіною екранів, на кожному — зображення з різних точок Глейду і Лабіринту. Подекуди картинка рухається, і зрозуміло чому: це сигнал з камери жука-жалюка, який через певний час змінює позицію. І тоді здається, ніби Томас дивиться на світ очима щура.

— Просто не можу повірити, що вони всі мертві,— каже Тереза.

Томас розгублений. Знову не збагне, що відбувається. Він перенісся в тіло хлопчика, який начебто і є ним самим, однак не розуміє, про що говорить Тереза. Втім, говорить вона зовсім не про глейдерів. Томас спостерігає за екранами: Мінхо і Ньют йдуть у бік лісу; Галлі сидить на лавці; Альбі верещить на незнайомого Томасові хлопця.

— Ми знали, що так і буде, — відповідає Томас, сам не знаючи чому.

— Та однаково важко, — каже Тереза. Вони не дивляться одне на одного — аналізують те, що бачать на екранах. — Наша черга. І людей у бараках.

— Це добре, — каже Томас.

— Мені їх майже так само шкода, як і глейдерів. Майже.

Поки Томас обмірковує її слова, його молодше втілення відкашлюється.

— Думаєш, ми достатньо підготувалися? Думаєш, ми спораємося, коли справжні Творці мертві?

— Повинні, Томе, — Тереза бере його за руку. Він дивиться на подругу і не може прочитати виразу її обличчя. — Все готово. У нас рік, щоб навчити заміну і самим підготуватися.

— Але це неправильно. Як можна просити їх…

Закотивши очі, Тереза до болю стискає його руку. Томас переводить на неї погляд, але нічого не може відчитати з виразу її обличчя.

— Годі. Вони знають, на що йдуть.

— Так… — Томас звідкись знає, що цей хлопець зі сну почувається геть мертвим усередині.— Головне — шаблони зони ураження. І більш нічого.

Тереза киває.

— Байдуже, скільки людей загине чи постраждає. Якщо Змінні не спрацюють, на всіх чекає один кінець. На всіх.

— Шаблони, — каже Томас.

Тереза знову стискає йому руку.

— Шаблони.

Коли Томас прокинувся, сонце вже тонуло в тьмяно-сірих сутінках за невидимим обрієм, а Гаррієт із Сонею сиділи навпроти і якось дивно на нього позирали.

— Доброго вечора, — з награною бадьорістю привітався він — тривожний сон ще стояв у пам’яті.— Чим можу прислужитися, панночки?

— Розкажи все, що знаєш, — швидко зажадала Гаррієт.

Сонну каламуть як рукою зняло.

— Навіщо мені вам допомагати? — Томас хотів посидіти й обдумати свій сон, проте, помітивши в погляді Гаррієт якісь зміни, зметикував, що це саме той шанс врятуватися.

— Ти не маєш вибору, — нагадала темношкіра. — Поділися з нами тим, що знаєш чи з’ясував, і ми спробуємо допомогти тобі.

Озирнувшись, Томас не побачив Терези.

— А де…

— Пішла перевірити, чи не женуться за нами твої приятелі,— не дала завершити питання Соня. — Годину тому.

Томас згадав Терезу зі сну: як вона дивиться на екрани і міркує про мертвих Творців, про зону ураження. Міркує про шаблони. Як це все пов’язано?

— Говорити розучився?

Томас перевів погляд на Соню.

— Ні, е-е-е… це означає, що ви передумали вбивати мене?

Слова були, звісно, безглузді, й Томасу аж стало цікаво, скільки людей за всю історію ставило таке дурне питання.

— Не квапся з висновками, — посміхнулася Гаррієт, — нам не додалося святості. Просто виникли сумніви і треба поговорити. Втім, у тебе такі само мізерні шанси.