Арис дихав рівно: здається, цей перехід дався йому без проблем, як і Томасові.

— Як був облаштований наш Лабіринт? Тобто?

— Ти не розповідав нам подробиць. Яке у тебе склалося враження про Лабіринт? Скільки ти в ньому пробув? Як вибрався?

Арис заговорив, і голос його заглушував тихе хрусь-хрусь-хрусь, з яким підошви опускалися на суху землю.

— Я вже побалакав з твоїми приятелями, і мені здається, що наші Лабіринти майже нічим не відрізнялися. Просто у нас… жили дівчата замість хлопців. Хтось із дівчат просидів у Лабіринті два роки, інші прибували пізніше, по одній, раз на місяць. Передостанньою прислали Рейчел, після неї — мене, в комі. Я практично нічого не пам’ятаю, лише кілька божевільних днів, коли я вже отямився.

Він розповідав далі, і Томаса вразило, наскільки все, що там відбувалося, було схожим на Глейд, — це було просто неймовірно. Арис отямився, повідомив про Завершення, потім мури Лабіринту припинили зачинятися на ніч, підйомник більше не приїжджав, дівчата розгадали код Лабіринту… і так далі, аж до втечі. І ця втеча не надто відрізнялася від страхітливого досвіду глейдерів, хіба що дівчат загинуло менше, — ну, якщо вони такі ж круті, як Тереза, то нічого немає в цьому дивного.

Зрештою Арис із дівчатами опинились у останньому приміщенні, і дівчина на ім’я Бет — котра, як і Галлі, зникла за кілька днів до цього, — вбила Рейчел саме перед тим, як рятівники доправили втікачів у спортивну залу, про яку Арис уже розповідав. Опісля рятівники оселили Ариса в кімнаті, де його і знайшли глейдери і де напередодні спала Тереза.

Якщо, звісно, все відбувалося саме так. Звідки знати, як саме все працює в цьому світі, де можливий Стрімчак і прямтранс, який доправив хлопців у тунель. Поминаючи вже закладені цеглою вікна і раптову появу таблички з ім’ям Ариса біля дверей спальні.

Так можна й збожеволіти.

Мізки плавилися від думок про групу «В», про те, як Терезу підмінили на Ариса. Єдине, що відрізнялося в двох історіях, — це смерть Чака. Можливо, ці перетасовки повинні спровокувати певні конфлікти в групах, які досліджує «БЕЗУМ»?

— Моторошно, ага? — підсумував Арис, давши Томасу час перетравити розповідь.

— Навіть не знаю, яке слово дібрати. Це просто неймовірно, як дві групи пройшли паралельні тести. Чи то пак випробування, як там вони називаються. Оскільки тестували наші реакції, в тому, щоб провести паралельні експерименти, є сенс. Тільки дивний якийсь.

Варто було йому стулити рот, як невідома дівчина зарепетувала ще голосніше, і Томас здригнувся.

— Здається, я зрозумів, — промовив Арис дуже тихо, аж Томас не відразу розібрав слова.

— Що?

— Я зрозумів, навіщо потрібні дві групи.

Томас глянув на новачка — в темряві ледь вгадувався на диво спокійний вираз на його обличчі — і запитав:

— Зрозумів? То кажи.

Арис трохи засапався.

— Взагалі-то у мене дві ідеї. Перша: оті люди — «БЕЗУМ» чи як там вони називаються — з двох груп хочуть обрати найкращих, а потім їх використовувати — наприклад, розмножувати.

— Що? — Томас так здивувався, що навіть забув про зойки. В таку гидоту він і повірити не міг. — Розмножувати нас? Та годі тобі…

— Ти пройшов через Лабіринт і тунель під пустелею і тепер кажеш, що думка про розмноження притягнута за вуха?

— Лацно, — Томас був змушений визнати: Арисова ідея не позбавлена сенсу. — А який твій другий здогад?

Давалася взнаки втома. В горлі пересохло, наче туди засипали склянку піску.

— З точністю до навпаки, — відповів Арис. — Вони хочуть зберегти не найкращих з двох груп, а дати вижити лише одній групі. Отож, вони або відсіюють гірших і з однієї групи, і з другої, або відсіюють цілу групу. Більше я ні до чого не докумекав.

На якийсь час Арисові слова змусили Томаса замислитися.

— А як тоді щодо слів Щура? «БЕЗУМ» зчитує наші реакції, створюючи шаблон. Можливо, експеримент узагалі не передбачає нашого порятунку? А раптом їм потрібні тільки наші мізки, рефлекси, гени тощо? І зрештою ми всі загинемо, а вченим залишиться читати довжелезні звіти.

— Гм-м, — задумливо протягнув Арис. — Можливо. Правда, мені не дає спокою одне питання: навіщо хлопцям підкинули дівку, а дівкам — хлопця?

— Подивитися, як ми перегриземося? Як відреагуємо в такій унікальній ситуації,— Томас мало не розсміявся. — Подобається мені, як ми розмовляємо на ці теми — наче обговорюємо, коли нам зупинитися, щоб не обдристатися.

Арис розсміявся — сухо й коротко, і Томасу трохи відлягло від серця: новачок подобався йому дедалі дужче.

— Чувак, не нагадуй. Бо вже годину, як мені приперло…

Тепер прийшла Томасова черга сміятися. І тут, наче почувши Арисові нарікання, Мінхо скомандував зупинитися.

— Туалетна перерва, — сказав він, упершись руками в стегна і відсапуючись. — Дрист після себе закопайте, і розійдіться подалі. Хвилин п’ятнадцять перепочинемо, і підемо далі. Я знаю, шлапаки, вам нелегко змагатися з бігунами на взір мене й Томаса.

Томас не слухав: як ходити до вітру, він знав і без Мінхо, тож вирішив роздивитися місцевість. Варто було розслабитися і вдихнути на повні груди, як очі вловили попереду якусь тінь, приблизно за сотню ярдів од привалу, але не рівно по дорозі. Прямокутник темряви на тлі слабеньких вогнів міста. Він вирізнявся дуже чітко — як тільки Томас не помітив його одразу?

— Гей! — крикнув він, указуючи на темний прямокутник. — Там наче якась будівля, за декілька хвилин звідсіля, трохи праворуч. Хлопці, бачите?

— Ага, я бачу, — підтвердив Мінхо, який підійшов до Томаса. — Цікаво, що там?

Не встиг Томас відповісти, як сталося водночас дві події.

Урвався моторошний крик загадкової дівчини, ніби зачинилися двері. А потім з-за темної будівлі попереду вийшла дівчина; у темряві волосся її струменіло з голови, як чорний шовк.

Томас нічого не зміг із собою вдіяти. Першої миті йому здалося, що то Тереза, і закортіло гукнути її. Хотілося без надії сподіватися, що це вона — чекає на нього всього за кількасот ярдів звідси.

«Терезо?»

Нічого.

«Терезо? Терезо!»

Нічого. Болюча вирва в голові, що утворилася зі зникненням Терези, нікуди не поділася — вона була як порожній ставок. Але… раптом це і справді Тереза? Може, це таки вона. Може, вони просто в тратили дар спілкуватися подумки.

Вийшовши з-за будинку, дівчина й далі стояла нерухомо. І хоч її постать ховалася в тіні, було видно, що вона дивиться на глейдерів, схрестивши руки на грудях.

— Це часом не Тереза? — запитав Ньют, наче думки прочитав.

Томас машинально кивнув. І швидко озирнувся — чи ніхто не помітив. Здається, ніхто.

— Гадки не маю, — сказав він нарешті.

— Думаєш, це вона репетувала? — припустив Казан. — Бо щойно вийшла, і крики вщухли.

Мінхо пирхнув.

— Та це радше вона мучить іншу дівчину. Побачила, що ми наближаємося, і вирішили звільнити її від страждань і просто вбити, — він навіщось плеснув у долоні.— Гаразд, хто хоче вийти назустріч милій панночці?

Томас дивувався, яким легковажним часом буває ватажок.

— Я піду, — зголосився він трохи гучніше, ніж хотів. Бракувало ще зрадити перед усіма свої сподівання, що незнайомка в тіні — і справді Тереза.

— Я ж пожартував, гнилоголовий, — відрізав Мінхо. — Ходімо всі разом, бо раптом її прикриває банда психів-ніндзь.

— Психів-ніндзь? — перепитав Ньют, чи то здивований, чи роздратований жартами Мінхо.

— Еге ж. Ходім, — озвався Мінхо і пішов уперед.

Піддавшись раптовому імпульсу, Томас крикнув:

— Ні! — і, знизивши голос, додав: — Ні, хлопці, ви залишайтеся тут, а я сам піду. Раптом там пастка, а ми, як ідіоти, підемо разом і потрапимо в неї всі.

— То ти, значить, не ідіот, коли підеш сам? — запитав Мінхо.

— Треба ж когось на розвідку послати. Я й піду. Як що — відразу крикну.

Мінхо думав довгенько. Нарешті відповів: