Ньют не відповів, і Томас, згораючи від цікавості, сам схопився з місця і став поряд з Мінхо. Нахилившись, він роздивився неохайні літери, і серце в нього зробило перебій.

— І що це має означати? — запитав Мінхо.

— Що там написано? — запитав Арис, мацаючи рукою шкіру на шиї і відтягуючи комір. — Присягаюся, вчора нічого не було!

Ньют прочитав для нього напис, а потім замислено повторив:

— Власність «БЕЗУМУ»? Я думав, ми втекли від них. І ви також. А, пусте… — Ньют, явно розчарований, повернувся на своє місце на ліжку.

— І чому ти «партнер»? — поцікавився Мінхо, досі дивлячись на татуювання.

— Гадки не маю, — похитав Арис головою. — Присягаюся. І вчора точно нічого не було. Я ж душ приймав і в люстро дивився. Та його ще в Лабіринті б виявили.

— Хочеш сказати, тобі його набили уві сні? — запитав Мінхо. — І ти не помітив? Чувак, та годі тобі!

— Присягаюся! — вигукнув Арис і побіг у ванну, очевидячки, щоб переконатися в цьому на власні очі.

— Я йому не вірю, — прошепотів Мінхо, коли вони з Томасом поверталися на місце. Опускаючись на ліжко, Мінхо нахилився, сорочка відсмикнулася — і відкрилася чорна смуга у нього на шиї.

— Ого! — вигукнув Томас. Він був настільки приголомшений, що якусь мить поворухнутися не міг.

— Що таке? — Мінхо подивився на Томаса так, наче в того на лобі виросло третє вухо.

— У… у тебе на шиї,— опанувавши себе, промовив Томас. — У тебе на шиї та сама чортівня!

— От гниляк, що ти верзеш? — Мінхо відсмикнув комір нижче і скривився, намагаючись зазирнути під нього.

Томас ляснув його по руці й сам відтягнув комір сорочки.

— Чорт за… На тому самому місці! Все так само, тільки…

Томас про себе прочитав напис.

— Що таке, чувак? — не витримав Мінхо.

Глейдери скупчились у Томаса за спиною і нетерпляче штовхалися, намагаючись роздивитися загадкове татуювання. Томас швидко прочитав уголос напис, сам здивувавшись, що не зашпортнувся.

— Жартуєш, чувак, — схопився на ноги Мінхо. Пропхавшися крізь натовп, він попрямував до Ариса у вбиральню.

І вже за мить зчинився справжній шарварок. Хлопці заходилися відтягувати один у одного коміри піжам. Усі один одного перекрикували.

— Ми всі з групи «А».

— Ми теж власність «БЕЗУМУ».

— Ти — суб’єкт А-тринадцять.

— Суб’єкт А-дев’ятнадцять.

— А-три.

— А-десять.

Томас поволі обертався по колу, дивлячись, як хлопці читають татуювання на шиях один в одного. У багатьох у написі було тільки ярлик належності до організації «БЕЗУМ», без додаткового позначення, як у Мінхо й Ариса. Ньют переходив від одного глейдера до іншого, сам усе перевіряючи з кам’яним обличчям, наче силкувався запам’ятати імена й номери. А тоді Ньют із Томасом випадково зустрілися поглядами.

— Що написано в мене на шиї? — запитав Ньют.

Відсмикнувши комір його сорочки, Томас прочитав:

— Ти — суб’єкт A-п’ять, і звешся ти клей.

— Клей? — Ньют збентежено втупився в нього.

Томас відпустив його сорочку і відступив на крок.

— Еге ж. Може, це тому, що ти, наче клей, об’єднуєш нас? Не знаю. А прочитай-но, що в мене?

— Уже прочитав…

На обличчі у Ньюта з’явився дивний вираз. Таке собі вагання. Чи страх. Так наче він не хотів казати Томасу, що саме написано на його татуюванні.

— Ну і?

— Ти — суб’єкт А-два, — відповів Ньют. І опустив очі.

— І? — з притиском запитав Томас.

Пом’явшись, Ньют закінчив, не підводячи на нього очей:

— Тебе ніяк не назвали. Написано тільки… «Має бути вбитий групою „В“».

Томас не мав часу довго міркувати над Ньютовими словами. Він саме намагався вирішити, що відчуває: страх чи збентеження, аж раптом залунала сирена. Інстинктивно затуливши вуха руками, Томас озирнувся на товаришів.

Побачивши на їхніх обличчях подив, змішаний з упізнаванням, він теж це згадав. Той самий сигнал пролунав у Глейді з прибуттям Терези в Ящику. Томас чув цей звук тільки раз, а тут, у замкнутому просторі, він гримів гучніше, посилений луною. Але він був певен: сигнал той самий. Сигнал, який у Лабіринті означав прибуття новачка.

Сирена не вщухала, і Томас уже відчував, як за очницями наростає біль.

Глейдери метушилися кімнатою, витріщаючись на стіни та стелю в пошуках джерела звуку. Дехто, затискаючи вуха долонями, повсідався на ліжка. Томас теж шукав джерело сирени, але не помітив ні динаміків, ні решітки обігрівача або кондиціонера в стінах — нічого. Звук лунав водночас звідусіль.

Схопивши Томаса за плече, Ньют гаркнув йому на вухо:

— Це такий самий клятий сигнал, як коли новачка присилають!

— Знаю!

— Навіщо його врубали?

Томас стенув плечима, намагаючись приховати роздратування. Звідки йому знати, чому виє сирена?

Тим часом Мінхо з Арисом повернулися з убиральні. Обидва потирали татуювання на шиях, роззираючись по кімнаті. Зовсім скоро вони збагнули, що і решта хлопців тавровані. Казан підійшов до дверей і вже простягнув пальці до відсутньої ручки…

— Стривай! — гаркнув Томас і кинувся до дверей, а за ним Ньют.

— Що таке? — здивувався Казан. Його пальці завмерли за декілька дюймів від дверей.

— Поки не знаю, — відповів Томас, не впевнений, чи чути його через завивання сирени. — Цей сигнал — це ж тривога. Здається, щось лихе сталося.

— Атож! — вигукнув Казан. — І треба вшиватися звідси!

Не чекаючи на відповідь, він штовхнув двері — але ті й на дюйм не зрушили. Казан знову штовхнув — марно. Тоді кухар усією вагою навалився на двері, штовхнувши їх плечем.

Жодного результату. Наче по той бік двері заклали цеглою.

— Це ти гнилу ручку зламав! — заверещав Казан і гупнув двері долонею.

Кричати у відповідь Томасу не хотілося. Він стомився, й горло вже боліло. Склавши руки на грудях, Томас прихилився до стіни і подивився на глейдерів. Здавалося, від марних пошуків відповідей і виходу хлопці стомилися не менше за нього. Вони або сиділи на ліжках, або просто стояли з порожніми обличчями.

Томас — швидше за все, від безвиході — знову покликав Терезу. Потім знову і знову. Дівчина не відповіла, але, може, Томас через весь цей галас просто неспроможний зосередитися? Він і досі не відчував присутності подруги. Це було все одно що одного ранку прокинутися і не виявити в роті жодного зуба. І до люстра бігти не треба, бо й так зрозуміло: їх немає, пропали.

І раптом сирена замовкла. Запала тиша, і після нестерпного дзвону Томас навіть прочистив пальцем вухо. Кожен подих лунав, наче вибух.

Першим заговорив Ньют:

— Тільки не кажіть мені, що нам ще клятих новачків підкинуть.

— Ти Ящик у цьому гнилому місці бачиш? — з легким сарказмом у голосі запитав Мінхо.

Щось тихенько зарипіло, і Томас підскочив, подивившись на двері. Ті прочинилися на кілька дюймів, у щілині прозирала темрява. Хтось вимкнув у їдальні світло.

— Тепер вони хочуть, щоб ми вийшли, — промовив Мінхо.

— Тоді ти перший, — запропонував Казан, задкуючи від дверей.

Мінхо рушив уперед.

— Без проблем. Можливо, на нас там чекає ще один шлапак — буде з кого позбиткуватися, коли не матимемо що робити, — сказав він. Біля дверей він зупинився і краєм ока зиркнув на Томаса. Голос його несподівано пом’якшився. — Нам би згодився новий Чак.

Томас розумів, що засмучуватися нема підстав. У цій своїй дивній манері Мінхо всього-на-всього намагався сказати, що не менше за інших тужить за Чаком. Та надто вже невчасно Мінхо його згадав! Томас розлютився. Чуття попереджало: охолонь, справи і так кепські. Вгамуй емоції і рухайся вперед. Крок по кроку. З’ясуй, що до чого.

— Ага, — відповів нарешті Томас. — Сам підеш — чи я перший?

— Що там на твоєму татуюванні? — поцікавився Мінхо, ігноруючи Томасове запитання.