«Терезо! — подумки крикнув він. — Терезо! Ти тут?»

Жодної реакції, і зникло тепле відчуття її присутності. Томас ще раз її покликав, водночас продовжуючи боротися зі сном.

Нарешті нахлинула реальність, змиваючи темряву. Охоплений жахом, Томас розплющив очі й різко сів на ліжку, потім зістрибнув на підлогу. Роззирнувся.

Навколо панувало божевілля.

Глейдери з криками гасали кімнатою. А повітря виповнювали дикі, страшні, моторошні зойки, наче передсмертне виття катованих тварин. Казан, блідий з обличчя, тицяв пальцем у вікно. Ньют і Мінхо мчали до дверей. Вінстон від страху руками затулив прищаве обличчя, мов навіч побачив пожирача плоті — зомбі. Інші хлопці, штовхаючись, визирали у вікна, втім, намагаючись триматися від них подалі. А Томас раптом зрозумів, що майже не знає імен з двадцятки хлопців, що вижили в Лабіринті,— не надто доречна думка посеред цього хаосу.

Вловивши краєм ока рух, Томас обернувся до стіни подивитися. Від побаченого оте відчуття спокою і безпеки, яке охопило його після вчорашньої розмови з Терезою, випарувалося. Як узагалі воно могло народитися у тому світі, в якому опинився Томас?

За три фути від ліжка Томас побачив завішене строкатими фіранками вікно, за яким палало сліпуче-яскраве світло. Шибка була розбита, і великі осколки затрималися на сталевих перехрещених ґратах. З того боку стояв чоловік, чіпляючись за пруття ґрат закривавленими руками. Очі вирячені й налиті кров’ю, божевільні. На обгорілій, тонкій шкірі обличчя — струпи і виразки. Волосся немає — тільки пучки, подібні до зеленавого моху. На правій щоці — жахливий поріз; у цій запаленій рані виднілися зуби. З підборіддя звисають нитки рожевої слини.

— Я псих! — заверещав цей ходячий жах. — Я клятий псих!

А тоді, бризкаючи слиною, він почав знову і знову викрикувати два слова:

— Вбийте мене! Вбийте мене! Вбийте мене!..

Чиясь рука опустилася ззаду Томасу на плече, і він з криком обернувся — щоб побачити поруч Мінхо, який у вікно витріщався на божевільного.

— Вони повсюди, — сказав Мінхо. Його похмурий голос цілком відповідав Томасовому гумору. Здавалося, оті всі надії, які вони наважилися плекати вчора, розтанули. — А тих шлапаків, які врятували нас, і слід прохолов.

Томас кілька тижнів прожив у страху і напрузі, але це вже занадто. Щойно почувся в безпеці, як це в нього забирають. Але Томас на диво швидко прогнав бажання утнутися в подушку і плакати, поки очі не повилазять. Він постарався загнати подалі тугу за домівкою, думки про маму і про батькове божевілля. Томас розумів: потрібен ватажок — і потрібен план, якщо вони хочуть пережити й оце теж.

— Усередину ще не проникли? — запитав він, раптово відчувши дивний спокій. — Усі вікна заґратовані?

Мінхо кивнув на цілий ряд вікон на одній зі стін довгої прямокутної кімнати.

— Еге ж. Минулої ночі ми навіть не помітили ґрат — надто темно було, та ще ці фіранки зі шлярками… Але я радий цим ґратам.

Томас дивився на глейдерів, одні з яких перебігали від вікна до вікна, щоб визирнути, інші збивалися в купки. На обличчях у всіх читався вираз наполовину недовіри, наполовину страху.

— Де Ньют?

— Тут я.

Томас, обернувшись, побачив старшого хлопця, не розуміючи як він його відразу не помітив.

— Що відбувається?

— Гадаєш, я в біса знаю? Якщо так подивитися, то якісь причинні вирішили зжерти нас на сніданок. Треба нам знайти іншу кімнату, щоб скликати Збори. Тут такий галас, ніби цвяхи в голову забивають.

Томас неуважливо кивнув; на такий план він готовий пристати, тільки мав надію, що Ньют і Мінхо про все подбають самі. А Томас тим часом спробує зв’язатися з Терезою: він сподівався, що її застереження все-таки йому наснилося, що це була галюцинація, викликана страшенною втомою. А ще ж отой образ матері…

Двоє його друзів пішли збирати глейдерів, гукаючи й розмахуючи руками. Томас боязко зиркнув на обшарпанця за вікном — й одразу ж відвернувся; годі вже крові, розтерзаної плоті, божевільних очей, істеричного вереску.

«Вбийте мене! Вбийте мене! Вбийте мене!»

Він додибав до дальньої стіни, важко притулився до неї.

«Терезо! — подумки покликав він. — Терезо! Ти мене чуєш?»

Він зачекав, заплющивши очі й зосередившись. Подумки простягнув руки, шукаючи бодай слід її. Марно. Ані тіні, ані найменшого відчуття Терезиної присутності, жодного натяку на відповідь.

«Терезо, — наполегливіше покликав Томас, зціпивши зуби від зусилля. — Де ти? Що сталося?»

Знову нічого. Серце сповільнилось і, здавалося, от-от зупиниться, а Томас почувався, наче проковтнув великий пелех вати. З Терезою щось трапилося.

Розплющивши очі, він помітив, що глейдери тим часом встигли зібратися біля зелених дверей, що вели до їдальні, де напередодні вони наминали піцу. Мінхо марно смикав за латунну ручку. Замкнено.

Інші двері вели в душову й комірчину, виходу з яких не було. На щастя, вікна тут теж були заґратовані, бо під усіма вже з криками юрмилися божевільні.

Хоча тривога кислотою розтікалася по венах, Томас облишив спроби зв’язатися з Терезою і приєднався до товаришів. Ньют вирішив і собі спробувати відчинити двері, але марно.

— Замкнені,— повідомив він, безвольно опустивши руки.

— Та невже, геній ти наш! — зронив Мінхо, склавши на грудях могутні руки, на яких набрякли жили. На мить Томасу привиділося, що він бачить, як кров пульсує у випнутих венах. — Недарма тебе назвали на честь Ісаака Ньютона. Дивовижна інтуїція.

Ньютові було не до жартів. А може, він уже просто звик ігнорувати сарказм Мінхо.

— Ламаємо до дідька ручку, — сказав він і озирнувся, ніби чекав, що йому подадуть кувалду.

— Коли ці гнилі психи замовкнуть? — загорлав Мінхо, сердито розвертаючись до божевільної жінки: через усе обличчя, до самісінької скроні, її шкіру розтинала страшна рана.

— Психи? — перепитав Казан. Досі волохатий кухар стояв тихо й непомітно. Наче причаївся, нажаханий ще більше, ніж перед сутичкою з гріверами. Не відомо, що гірше. Засинаючи минулої ночі, хлопці сподівалися, що он він — край усім їхнім бідам. Але може виявитися, що тут і справді гірше.

Мінхо вказав на закривавлену жінку.

— Вони самі себе так називають. Ти хіба не чув?

— Та хоч вербовими котиками їх називай, — гаркнув Ньют. — Знайди щось, чим можна зламати ці дурнуваті двері!

— Тримай, — промовив невисокий хлопчина, простягаючи Ньютові вузький балон вогнегасника, що його, здається, він зняв зі стіни. І знову Томас пошкодував, що не знає, як кого звати, навіть ось цього хлопчину.

Ньют замахнувся, приготувавшись збити ручку разом із замком, а Томас підійшов ближче, бо нетерпеливилося побачити, що за дверима, хоча й мав передчуття: нічого їм там не сподобається.

Ньют підніс вогнегасник, ударив по круглій латунній ручці. Пролунав гучний тріск, всередині дверей щось хруснуло. Ньют гепнув по ручці ще тричі — й виламав її разом з кріпленням. Із дзенькотом на підлогу посипалися залізні деталі, й двері з рипінням прочинилися в темряву.

Ньют мовчав, дивлячись на довгу вузьку смужку темряви так, наче з неї от-от вилетять біси з підземного світу. Потім повернув вогнегасник безіменному хлопчині.

— Ходімо, — скомандував Ньют, і в голосі його вчувалося легке тремтіння.

— Стривайте, — зупинив глейдерів Казан. — Нам точно треба виходити? Може, недаремно двері замкнули?

Томас не міг не погодитися: він також мав погані передчуття.

Мінхо став біля Ньюта, подивився на Казана, потім зазирнув Томасові в очі.

— А що ще нам робити? Сидіти і чекати, поки ті біснуваті ввірвуться? Гайда.

— Крізь ґрати ці скажені не проб’ються, — різко відповів Казан. — Є час поміркувати.

— Немає часу міркувати, — озвався Мінхо. Ногою штурхнув двері — й вони розчахнулися; темрява за ними, здавалося, загусла. — Та й узагалі, чого ти мовчав, поки ми ламали замок, баклан? Тепер пізно.