— Насправді я знаю Ариса дуже добре. Значно краще, ніж тобі хотілося б. Він не лише посідав важливе місце в моєму житті до Лабіринту. У нас із ним — як і з тобою — телепатичний зв’язок. Навіть у Глейді я постійно спілкувалася з ним. Рано чи пізно нас з Арисом знову звели б разом.

Томас не знав, що й сказати. Тереза, напевно, жартує. Ця несподівана її заява… ще один сюрприз від «БЕЗУМУ».

Згорнувши руки на грудях, Тереза дивилася на Томаса, і, здавалося, її дуже втішила його реакція.

— Ти брешеш, — промовив він нарешті.— Повсякчас брешеш. Я не розумію навіщо і що має статися, але…

— Облиш, Томе. Як можна бути таким дурним? Ти стільки всього пережив, але й досі дивуєшся. Наші з тобою стосунки — частина дурнуватого тесту. Й ось він закінчився. Ми з Арисом виконаємо покладене на нас завдання, і життя триватиме далі. Зрозумій, головне — «БЕЗУМ».

— Ти про що? — в Томаса всередині зяяла моторошна порожнеча.

Позаду тріснула гілка, і Тереза глянула Томасу за спину. Зібравши волю в кулак, він змусив себе не обертатися і не дивитися, хто скрадається крізь гайок.

— Томе, в тебе за спиною Арис, з дуже великим ножем. Смикнешся — переріже горлянку. Ти підеш з нами і зробиш все, що скажемо. Ясно?

Томас просто дивився на Терезу, сподіваючись, що вона добре бачить гнів у нього на обличчі. Ще ніколи в житті — скільки себе пам’ятав — Томас не почувався таким злим.

— Арисе, привітайся, — промовила Тереза і — що найгірше — посміхнулася.

— Привіт, Томмі,— промовив новачок. Точно, Арис, тільки голос став жорсткішим. — Так зворушливо знову тебе зустріти.

Вістря ножа вперлося в спину.

Томас мовчав.

— Ну, — зронила Тереза, — принаймні зараз ти поводишся по-дорослому. Іди за мною, ми майже на місці.

— Куди? — з металевою ноткою в голосі запитав Томас.

— Скоро дізнаєшся, — розвернувшись і спираючись на спис як на патерицю, Тереза рушила крізь зарості.

Томас поквапився слідом, щоб не доставити Арису задоволення штрикнути його в спину. Місячне світло заледве проникало крізь густі крони, пітьма давила, висмоктуючи з душі і світло, і життя.

Дійшли до печери, де перед входом, як своєрідний бар’єр, стіною стояли всохлі дерева. Томас не встиг підготуватися: ось вони ще продираються крізь колюче гілля, а ось уже опинилися у вузькій щілині в горі. Наприкінці проходу сяяв тьмяно-зелений прямокутний отвір. Тереза, схожа на зомбі, відступила трохи вбік, даючи хлопцям дорогу.

Арис вийшов уперед, спрямувавши, наче пістолет, ніж Томасові в груди, і став навпроти Терези, спиною до стіни. Таким чином Томас опинився між ними — людьми, яким він, покладаючись на чуття, завжди вірив. Дотепер.

— Ну от ми і прийшли, — оголосила Тереза, дивлячись на Ариса, але той не зводив очей з Томаса.

— Так, прийшли. А він і справді вмовив їх не вбивати його? Він у нас майстерний психолог?

— Це і на краще. Нам буде простіше, — поблажливо подивившись на Томаса, Тереза підійшла до Ариса і, звівшись навшпиньки, цьомнула в щоку і посміхнулася. — Яка я щаслива, що нарешті ми знову разом.

Арис посміхнувся і, поглядом застерігши Томаса, щоб не рипався, поцілував Терезу у вуста.

Відвернувшись, Томас заплющив очі. Вона благала вірити їй, шепнула, щоб він тримався, — і все заради того, щоб заманити в цю печеру. Щоб полегшити собі завдання.

Виконати зловісний план, що його склав «БЕЗУМ».

— Та годі вже, — нарешті промовив Томас, не розплющуючи повік. Він не хотів бачити, чим займаються Тереза з Арисом, не хотів знати, чому зробилося так тихо. Тільки б вони швидше закінчили. — Досить.

Не почувши відповіді, Томас розплющив очі; ці двоє перешіптувалися, перемежовуючи слова поцілунками. У Томаса в шлунку ніби розлилася палаюча нафта.

Він знову відвернувся і подивився на джерело дивного світіння: в стіні печери пульсував прямокутник блідо-зеленого світла, заввишки на зріст людини, фути чотири завширшки. Виднілися плями на матовій поверхні цього зловісного вікна, за яким наче ховалися радіоактивні відходи, світні й небезпечні.

Краєм ока помітивши, що парочка нарешті припинила цілуватися і Тереза відійшла від Ариса, Томас обернувся, подумавши: наскільки видно по його очах, якого болю вона завдала.

— Томе, якщо тобі стане легше, мені й справді дуже шкода, що я завдала тобі болю. В Лабіринті я діяла так, як мала. Дружба з вами здавалася найкращим способом отримати спогади і код для втечі. У пустелі вибору теж небагато. Від нас вимагалося привести тебе в цю печеру, щоб пройти випробування. Або ти, або ми.

Коли Тереза замовкла, Томас вловив дивний блиск у її очах.

— Арис — мій найкращий друг, Томе, — спокійно, буденно промовила Тереза.

І тут Томас не витримав.

— Мені… геть… байдуже! — крикнув він, чудово усвідомлюючи, що бреше.

— До речі, якщо тобі не зовсім начхати на мене, ти маєш зрозуміти, чому я роблю все можливе, щоб урятувати Ариса. Ти б зробив для мене те ж саме, авжеж?

Неймовірно, якою далекою стала дівчина, яку колись він вважав найкращою подругою. Навіть у спогадах Томас завжди бачив їх удвох.

— У чому справа? Шукаєш, як дошкульніше мене вразити? Ліпше стули свою гнилу пельку і роби те, навіщо привела мене сюди!

Груди здіймалися від гнівного сапання, а серце скажено бухало в грудях.

— Чудово, — озвалася Тереза. — Арисе, відчиняймо двері. Томасові час іти.

Томас більше не збирався розмовляти ні з Терезою, ні з Арисом. Але й здаватися без бою він не планував. Тільки вирішив вичекати слушної нагоди.

Поки Арис утримував бранця, спрямувавши на нього ніж, Тереза рушила до ясного прямокутника. Томас мимоволі зацікавився, що ж це за двері.

Терезина постать на тлі дверей здавалася світляною сильветкою, розмитою по краях, наче от-от розтане. Нарешті дівчина вийшла з освітленої зони і біля кам’яної стіни заходилася натискати кнопки на якійсь клавіатурі, якої Томас не бачив.

Закінчивши, Тереза відступила назад.

— Подивимося, чи спрацює,— сказав Арис.

— Спрацює,— відповіла Тереза.

Пролунав гучний виляск, тоді різке сичання. Правий край скла поповз уперед, розчиняючись, як двері. Щілина збільшувалася, і з неї вихопилися клапті білястого серпанку, майже відразу ж розчинившись у гарячому нічному повітрі, немов хтось відчинив дверцята давно забутого холодильника. Скляний прямокутник, як і раніше, випромінював бліде сяйво, але пітьму всередині воно не могло подолати.

Отже, це таки не вікно, а двері, подумалося Томасу. Зеленкуваті двері. Й за ними не було ніяких радіоактивних відходів. Принаймні Томас на це сподівався.

Нарешті з крижаним скреготом двері вдарились об стіну нерівного каміння і зупинилися. Серпанок теж розтанув. Томас почувався, наче провалюється у безодню хвилювання.

— Є ліхтарик? — запитав Арис у Терези.

Поклавши спис на землю, дівчина зняла зі спини наплічник і заходилася порпатися в ньому. Дістала ліхтарик і ввімкнула його.

Арис кивнув на отвір.

— Глянь, що там, поки я за цим нагляну. А ти не рипайся, зрозумів? Майже впевнений, всередині на тебе чекає смерть легша, ніж від удару ножем.

Давши собі слово зберігати мовчання у присутності цих двох, Томас не відповів, міркуючи, чи вдасться роззброїти ворога.

Підійшовши до самого порога зяючого прямокутника, Тереза спрямувала промінчик ліхтаря всередину і повела ним вгору-вниз, праворуч-ліворуч. Крізь тонку пелену серпанку вдалося розгледіти інтер’єр.

То була маленька кімнатка, всього кілька футів завглибшки, сріблясті металеві стіни з дводюймовими виступами з темними отворами на кінцях. Маленькі виступи були розкидані приблизно за п’ять дюймів один від одного, утворюючи на стіні такі собі квадратні ґратки.

Вимкнувши ліхтарик, Тереза обернулася до Ариса.

— На вигляд схоже.

Арис швидко глянув на Томаса, який так захопився спогляданням дивної кімнати, що проґавив шанс почати опиратися.