Ньют плеснув долонями, ніби ловив комарів, на яких перетворилися слова Мінхо.

— До біса. Я лише кажу, що завтра все зміниться і треба до цього підготуватися.

Мовлено вже було чимало, а Томас так і не зрозумів, що саме хоче сказати Ньют.

— До чого ти ведеш?

Ньют мовчки подивився на нього, потім на Мінхо.

— Завтра знадобиться беззаперечний ватажок. Щоб ніяких сумнівів, хто командує.

— Такого гниляка я ще від тебе не чув, — відповів Мінхо. — Ти наш ватажок, і ти це знаєш. Усі це знають.

Ньют твердо похитав головою.

— Ти від голоду про татуювання забув? Гадаєш, вони в нас для краси?

— Облиш, — кинув Мінхо. — Ще скажи, вони щось означають. Нам просто мізки крутять!

Ньют мовчки відігнув комір сорочки Мінхо. Томас не дивився, оскільки і так пам’ятав. Татуювання свідчило, що Мінхо призначено ватажком.

Мінхо скинув Ньютову руку і, як зазвичай, заходився сипати саркастичними шпильками, але Томас його не чув: серце швидко і болісно калатало в грудях. З голови не йшов текст татуювання у нього самого на шиї.

Що його мають убити.

Томас відчував, що наближається ніч, і перед дорогою слід було виспатися й зібратися на завтра. Отож решту вечора глейдери присвятили зборам: робили з простирадл такі собі мішки для харчів і запасного одягу, який знайшовся у комодах. Дещо з харчів було запаковане в поліетиленові пакети, і тепер у спорожнілі пакети хлопці поналивали води і зав’язали їх стрічками, яких надерли з фіранок. Ніхто і не розраховував, що така подоба бурдюків протримається довго, але кращого глейдери вигадати не змогли.

Нарешті Ньют переконав Мінхо очолити глейдерів. Томас, як і решта, чудово знав, що без ватажка не обійтися, і лише зрадів, коли Мінхо погодився.

Годині о дев’ятій Томас влігся спати і вкотре втупився в ліжко понад головою. Було на диво тихо, хоча ніхто ще й не спав. Звісно, хлопці бояться не менше за Томаса. Вони пройшли Лабіринт і всі його жахіття. Вони вже на власні очі переконалися, на що здатний «БЕЗУМ». Якщо Щур не брехав і всі випробування — частина більшого плану, то це означає, що ці люди змусили Галлі вбити Чака, майже в упор застрелили жінку, послали кількох рятівників, щоб вивезти глейдерів, а після виконання завдання стратили цих людей… перелік можна продовжувати.

Зрештою, це ж «БЕЗУМ» заразив глейдерів страшною хворобою, підкинувши як приманку ліки, щоб хлопці не здалися і не припинили участі в експерименті. Хто знає, де правда і де брехня? Та ще й, судячи з усього, Томаса наче відокремлюють від гурту. Думка про це навіяла сум: Чак загинув, Тереза пропала. Цих двох у Томаса вже забрали…

Власне життя здавалося Томасові чорною дірою. Як завтра взяти себе в руки і змусити рухатися далі? Назустріч тому, що приготував «БЕЗУМ»? Нічого, Томас упорається — і не тільки заради ліків. Він не зупиниться, а надто після того, як вчинили з його друзями. І якщо єдиний спосіб помститися — це пройти всі тести й вижити, так тому й буть.

Так тому й буть.

Нарешті Томас заснув, плекаючи думки про помсту, які дивним чином принесли втіху й розраду.

Глейдери поставили свої електронні будильники рівно на п’яту ранку. Томас прокинувся задовго до встановленого часу і, скільки не силкувався, вже не міг склепити очей. Коли нарешті дортуар заполонив писк будильників, Томас сів на ліжку, звісивши ноги через край, і потер очі. Хтось увімкнув світло, і кімнату залило жовтим світлом. Мружачись, Томас пішов у душ. Хто знає, чи скоро в нього буде нагода знову помитися.

За десять хвилин до призначеного Щуром часу глейдери зібралися в їдальні, стискаючи в руках пакети з водою, а мішки з харчами поставивши поряд. Томас теж вирішив нести кульок з водою в руках, щоб бути впевненим, що він не протече.

За ніч знову з’явився невидимий бар’єр, і хлопці, сидячи до нього обличчям, покірно чекали, коли відкриється прямтранс.

Арис, який сидів поруч із Томасом, заговорив уперше відтоді… Томас і пригадати не міг, коли востаннє чув від хлопця бодай слово.

— А тобі не здалося, що ти з глузду з’їхав? — запитав новачок. — Коли вперше почув у голові її голос?

Томас мовчки подивився на Ариса. Досі він узагалі не мав охоти розмовляти з хлопцем, але раптом де й ділася неприязнь. Зрештою, Арис не винен, що Терезу викрали.

— Було таке. Потім звик і став перейматися іншим: щоб усі довкола не подумали, що я з глузду з’їхав. Ми з Терезою довгий час нікому не казали.

— Це було так дивно! — зізнався Арис. Втупившись у підлогу, він на якийсь час замислився. — Я кілька днів провалявся в комі. Спілкуватися з Рейчел було для мене цілком природно, і якби вона не відгукнулася, я, напевне, втратив би дар.

Решта дівчат мене ненавиділа, хтось навіть убити хотів. Тільки Рейчел…

І тут звівся на ноги Мінхо, приготувавшись говорити. Арис замовк на півслові, чому Томас дуже зрадів. Нема чого зайвий раз вислуховувати перевернуту версію того, через що пройшов сам, бо це тільки зайвий раз нагадувало про Терезу, а думки про неї завдавали болю. А нині Томасу слід зосередитися на виживанні.

— У нас іще три хвилини, — невластивим для себе серйозним тоном заговорив Мінхо. — Всі готові рушати?

Томас кивнув; те ж саме зробили й інші.

— Ніхто за ніч не передумав? — перепитав Мінхо. — Кажіть зараз, бо буде запізно. Якщо там, куди ми рушаємо, який-небудь шлапак раптом накладе в штани й захоче повернутися, я сам його поверну — тільки зі зламаним носом і потовченими яйця.

Томас перевів погляд на Ньюта, який, обхопивши голову руками, застогнав.

— Ньюте, проблеми? — незвично суворим голосом запитав Мінхо. Вражений Томас чекав, що Ньют відповість.

Старший хлопчина, здається, здивувався.

— А… ні. Просто тішуся твоєму неймовірному таланту ватажка.

Відсмикнувши комір, Мінхо показав усім татуювання на шиї.

— Що тут сказано, баклан?

Ньют роззирнувся ліворуч-праворуч, на щоки йому наповз рум’янець.

— Мінхо, ми в курсі, що ти бос. Пригальмуй.

— Пригальмуй сам, — Мінхо тицьнув у Ньюта пальцем. — Нема часу на цей дрист. Тому стули пельку.

Томас тільки сподівався, що Мінхо викаблучується, аби ствердитися в ролі ватажка. І якщо так, то це в нього добре виходить.

— Рівно шоста! — вигукнув один з глейдерів.

І наче у відповідь на цю заяву, невидимий бар’єр заволокло туманом, він зробився брудно-білим і непрозорим. За секунду серпанок розсіявся і зник разом із бар’єром. Томас одразу ж помітив зміни: в стіні навпроти утворилася широка мерехтлива ділянка тьмяно-сірого кольору.

— Вперед! — вигукнув Мінхо, завдаючи мішок на плече. В другій руці він стискав кульок з водою. — Не штовхайтеся. В нас п’ять хвилин. Я перший, а ти, — він вказав на Томаса, — замикаєш колону. Пересвідчишся, щоб ніхто не залишився.

Томас кивнув, намагаючись угамувати нерви, які просто палали від напруги, і витер з чола піт.

Мінхо підійшов до сірої стіни, зупинився просто перед нею. Томас ніяк не міг зосередити погляд на мерехтливій, нестійкій поверхні прямтрансу. Тіні танцювали й вирували. Стіна пульсувала й розпливалася, так наче щомиті могла зникнути.

Мінхо обернувся до хлопців.

— Побачимося на тому боці, шлапаки.

Він ступив крок, і стіна сірої імли поглинула його цілком.

Ніхто не нарікав, коли Томас по черзі заганяв хлопців услід за Мінхо. Та й узагалі ніхто не промовив жодного слова, тільки дорогою до прямтрансу обмінювалися миттєвими переляканими поглядами. Перш ніж ступити останній крок і розчинитися в сірому мороці, кожен без винятку глейдер затримувався перед мерехтливим прямокутником. Томас проводжав товаришів, ляскаючи їх перед зникненням по спині.

За дві хвилини по цей бік переходу залишилися тільки сам Томас, Ньют і Арис.

«Ти певен?» — подумки запитав новачок.

Томас мало не закашлявся, здивований легкістю, з якою пронеслися в мозку нечутні й водночас виразні слова. Він думав — він сподівався, — що Арис зрозумів натяк і не вдаватиметься до телепатії. Таке спілкування для Терези, і ні для кого іншого.