Він відсунувся подалі від краю, відчуваючи неабияку полегшу. Прорвалися — переважна більшість. Прорвалися через психів, бурю і монстрів. Прорвалися. Обмінявшись поглядами з Терезою, Томас обняв її — міцно і забувши на мить про зраду. Прорвалися!

— Хто ці двоє?

Томас обернувся на окрик. Коротко стрижений рудий чоловік спрямував чорний пістолет на Бренду і Хорхе. Вони двоє сиділи й тремтіли поряд, усі в синцях, наскрізь змоклі.

— Відповідайте! Хто-небудь! — крикнув чоловік.

Томас промовив, не встигши як слід зміркувати:

— Вони допомогли нам пройти через місто. Без них ми б не дісталися прихистку.

Чоловік різко обернувся до Томаса.

— Ви… підібрали їх дорогою?

Не розуміючи, до чого він хилить, Томас кивнув.

— Ми уклали угоду. Обіцяли, що вони теж отримають ліки. Все одно наших поменшало.

— Це не має значення, — сказав чоловік. — Вам не дозволялося підбирати містян.

Берг набирав висоту, та дверцята люка ще не зачинилися, тож вітер вільно влітав у вантажний відсік. Якщо судно потрапить у зону турбулентності, хто завгодно може випасти на землю і розбитися.

Томас звівся на ноги, сповнений рішучості відстояти домовленість.

— Ви сказали дістатися сюди, й ось ми тут!

Чоловік на якийсь час замислився.

— Часом я забуваю, як мало ви розумієте суть того, що відбувається. Гаразд, одного залишимо, другий піде.

— Тобто? — Томас був вражений, але намагався не виказати цього. — Як це — другий піде?

Клацнувши запобіжником, чоловік прицілився Бренді в голову.

— Часу обмаль! Даю п’ять секунд: вибирай, хто залишиться. Якщо не вибереш, помруть обоє. Один.

— Стривайте! — Томас глянув на Хорхе і Бренду, але ті дивилися в підлогу, бліді від страху.

— Два!

Відчуваючи, як зростає паніка, Томас заплющив очі. Нічого нового, все повторюється. І Томас знає, що робити.

— Три.

В його серці страху більше немає. Ні подиву, ні питань. Томас прийме умови. Підіграє. Пройде тести. Пройде Випробування.

— Чотири! — чоловік почервонів. — Вибирай швидше, бо обоє помруть!

Розплющивши очі, Томас ступив уперед і, вказавши на Бренду, вимовив два найжахливіші слова у своєму житті:

— Вбивайте її.

Оскільки за умовою лишитися може тільки хтось один, Томас гадав, що знає, як усе буде далі. Це чергова Змінна, і позбудуться того, кого він не обрав. Але він помилився.

Сховавши пістолет у кобуру на штанах, чоловік обіруч схопив Бренду за сорочку і поставив на ноги. Без слова він рушив до люка, волочачи її за собою.

Бренда подивилася на Томаса переляканими очима, на її обличчі читався біль, а чоловік мовчки волочив її металевою підлогою берга. До люка, до вірної смерті.

Він уже здолав півдороги, коли Томас не витримав.

Він стрибнув, вдаривши чоловіка під коліна; чорний пістолет відлетів убік. Бренда впала і покотилася, але вмить підскочила Тереза, зловила дівчину і відтягнула вбік. Схопивши чоловіка за горло лівою рукою, правою Томас намацав пістолет, схопив і прицілився.

— Більше ніхто не помре, — важко сапаючи і сам собі дивуючись, заявив Томас. — Якщо всього, через що ми пройшли, недосить, аби скласти ваші дурнуваті тести, тоді будемо вважати, що ми їх завалили. Але тести закінчилися, — кажучи це, Томас міркував, чи не так усе й було задумано. Хоча це вже байдуже: Томас не жартував. Годі вже безглуздих убивств і смертей.

Обличчя чоловіка трохи пом’якшало, і на ньому навіть з’явилася подоба посмішки. Незнайомець відповз до стіни, а дверцята люка зачинилися. При цьому петлі вищали, як різана свиня. Ніхто не промовив ані слова, поки дверцята з клацанням не стали на місце і не стих останній порив вітру.

— Мене звати Девід, — відрекомендувався чоловік; у тиші, що її порушували тільки гудіння двигунів і сопел, голос його прозвучав несподівано гучно. — Не хвилюйтеся. Правда на вашому боці, Випробування закінчилися. Все закінчилося.

Томас глузливо кивнув.

— Десь я це вже чув. Ми досвідчені й більше не дозволимо поводитися з нами, як зі щурами. Годі вже.

Девід обвів вантажний відсік поглядом, немов перевіряючи, чи згодні інші з тим, що каже Томас. Сам Томас не ризикнув випустити його з поля зору. Довелося просто повірити, що за спиною в нього стоять люди.

Нарешті Девід знову подивився на Томаса і, примирливо піднісши долоню, почав повільно підводитися, а підвівшись, сховав руки в кишені.

— Ти ніяк не зрозумієш, що все йшло і йтиме за сценарієм. Але це правда, Випробування завершилися. Ми веземо вас у безпечне місце — справді безпечне. Більше ніяких тестів, ніякої брехні, ніяких підстав. Ніякої облуди.

Помовчавши трохи, він провадив:

— Пообіцяти вам я можу тільки одне. Коли ви довідаєтеся, заради чого проходили Випробування і чому таке важливе число тих, хто зацілів, то все зрозумієте, обіцяю.

Мінхо пирхнув:

— Такого дристу я ще в житті не чув.

Томас, попри все, не міг не порадіти, що Мінхо не втратив свого почуття гумору.

— А що ліки? Нам їх обіцяли. Дайте ліки нам і нашим провідникам, бо в іншому разі про довіру й мови бути не може.

— Ви ліпше подумайте, чого хочете просто зараз, — порадив Девід. — Відтепер усе буде по-іншому. Ліки ви отримаєте, як і було обіцяно. Тільки-но повернемося в штаб. Пістолет можеш залишити собі. До речі, якщо хочете, віддам вам більше зброї. Битися і справді нема з ким і з чим, і не буде більше тестів, тож не доведеться від них відмовлятися. Коли берг приземлиться, ми вас вилікуємо, і ви вільні робити, що заманеться. Єдине, ми попросимо вислухати нас. Просто вислухати. Упевнений, ви заінтриговані, що стоїть за Випробуваннями.

Томасові хотілося заверещати на чоловіка, але він розумів, що це марно. Отож лише відповів якомога спокійнішим голосом:

— Більше ніяких ігор.

— У разі чого, — додав Мінхо, — ми будемо битися. Якщо помремо, то так і буде.

Цього разу Девід усміхнувся по-справжньому.

— Знаєте, на цьому етапі саме такого ми від вас і очікували, — мовив він і вказав на дверцята в протилежному кінці відсіку. — Ходімо?

Цього разу заговорив Ньют:

— Що ще у клятому порядку денному?

— Вам же, напевно, хочеться поїсти, помитися? Поспати? — Девід обійшов глейдерів і дівчат. — Політ буде дуже довгий.

Томас і решта якийсь час перезиралися. Але зрештою все-таки рушили за чоловіком. Вибору-бо вони таки не мали.

Наступні кілька годин Томас намагався ні про що не думати.

Він переміг у сутичці, але опісля вивітрилися і сили, і мужність, і переможне відчуття; підлітки займалися рутинними справами. Гарячі страви. Холодні напої. Медичний огляд. Довгий і приємний душ. Чистий одяг.

Томаса не полишало відчуття, що ситуація повторюється. Хлопців заспокоюють, перш ніж улаштувати їм нове випробування — як тоді, коли вони прокинулися в гуртожитку після порятунку з Лабіринту. Але що їм робити? Ані Девід, ані його підлеглі не погрожували — не робили більше нічого, що викликало б тривогу.

Відпочилий і ситий, Томас присів на канапу у вузькому коридорі, який вів у просторий відсік берга, повний потертих різношерстих меблів. Хоча хлопець і намагався уникати Терези, вона таки знайшла його. Досі важко було перебувати поруч, говорити з нею або з кимсь іще. Він не міг ніяк заспокоїтися.

Але він постарався тримати себе в руках, адже нічого не міг змінити. Берг не захопиш, а якщо і взяти екіпаж у заручники, то як впоратися з цією машинерією? Куди летіти? Отож усі летять туди, куди звелів «БЕЗУМ», і там вислухають остаточний присуд.

— Про що думаєш? — нарешті запитала Тереза.

Томас радів, що вона зробила це вголос. Не хотілося більше спілкуватися з нею телепатично.

— Про що думаю? Та я взагалі намагаюся не думати.

— Ага. Мабуть, варто насолодитися миром і спокоєм, поки є можливість.

Томас подивився на Терезу. Дівчина спокійнісінько сиділа біля нього, наче вони й досі найкращі друзі. Але він цього більше не міг витримувати.