— От і чудово, — Щур підняв ще аркуш і перегорнув. — Можемо вважати, що Випробування вогнем починається. Правила дуже прості: знайдіть вихід і сто миль прямуйте на північ через Пекло. Якщо впродовж двох тижнів знайдете безпечний притулок, можете вважати Випробування завершеним. Тоді й тільки тоді ви отримаєте ліки. На другу фазу відводиться рівно два тижні — з тієї миті, як ви пройдете крізь прямтранс. Не встигнете — помрете.

Томас очікував, що кімната вибухне галасом, протестами, але ніхто не промовив жодного слова. У самого Томаса язик пересохнув, наче старий облізлий корінь.

Щур різко згорнув теку, ще більше зім’явши папери, сховав її в стіл, підвівся і, засунувши під стіл стілець, схрестив руки на грудях.

— Насправді все просто, — промовив він буденним тоном, наче вчив хлопців користуватися душем. — Правил немає, інструкцій не буде. Провізії щонайменше, і ніякої сторонньої допомоги. Заходите в прямтранс у зазначений час, шукаєте вихід і долаєте шлях через Пекло завдовжки сто миль. Знайдете притулок або помрете.

Останнє слово нарешті вивело хлопців зі ступору, і всі вони заговорили водночас:

— Що таке прямтранс?

— Як ми підхопили Спалах?

— Як довго виявляються симптоми?

— Що шукати через сто миль?

— Що сталося з повішениками?

Питання сипалися, всі говорили хором, і в галасі розрізнити вже не можна було нічого. А от Томасу до того було байдуже. Незнайомець нічого не розповість. Невже хлопці цього не бачать?

Щур терпляче чекав, ігноруючи запитання, тільки швидко переводив погляд темних очей з одного глейдера на іншого. Нарешті зупинився на Томасові. У відповідь Томас, який сидів мовчки, подивився на незнайомця з ненавистю.

Ця ненависть поширювалася і на «БЕЗУМ», і на весь світ.

— Ану стуліть пельки, шлапаки! — нарешті гримнув на хлопців Мінхо, і потік запитань умить ущух. — Тільки час гаєте: однак цей гнилоголовий не відповість.

Щур коротко кивнув Мінхо — чи то на знак подяки, чи то підтверджуючи мудрість хлопчини.

— Сотня миль. Тільки на північ. Сподіваюся, ви впораєтеся. Пам’ятайте: ви всі інфіковані. Ми вас заразили, щоб дати стимул працювати. У прихистку ви гарантовано отримаєте ліки, — він розвернувся і рушив до стіни, немов наміряючись пройти крізь неї, та останньої миті зупинився й обернувся.

— Мало не забув, — сказав він. — Не сподівайтеся уникнути Випробування вогнем, якщо не з’явитеся у прямтранс з шостої до п’ятьох хвилин на сьому. Всіх, хто не прийде, просто буде страчено… не в найприємніший спосіб. Раджу випробувати свої шанси у зовнішньому світі. Щасти всім.

З цими словами незнайомець знову рушив просто на стіну.

Не встиг Томас і спам’ятатися, як невидимий бар’єр заволокло туманом, і за кілька секунд стіна побіліла. А коли серпанок розсіявся, перед очима знову постала їдальня.

От тільки не лишилося і сліду ні стола, ні стільця. Ні Щура.

— От гниляк, — прошепотів Мінхо до Томаса.

І знов глейдери здійняли ґвалт, але Томас пішов собі геть. Він вирішив пошукати усамітнення, і найкраще зробити це було у вбиральні. Отож пішов він не у великий хлоп’ячий дортуар, а в маленьку спальню, в якій спершу розмістили Терезу, а потім Ариса. Там він притулився до раковини і, схрестивши руки на грудях, втупився в підлогу. Добре, що до нього ніхто не причепився.

Томас навіть не знав, з чого почати обмірковувати інформацію. Спочатку з’являються повішеники під стелею, від яких смердить смертю і гниттям, — а тоді зникають за лічені хвилини. Потім нізвідки виникає незнайомець у білому (і стіл!), затулений незрозумілим бар’єром, — і теж щезає без сліду.

Але це не найстрашніше. Втечу з Лабіринту підлаштували, однак і досі залишається незрозумілим, хто став знаряддям організації «БЕЗУМ» і, витягши глейдерів із зали Творців, посадив у автобус і привіз сюди? Чи свідомо рятівники пішли на смерть? І чи насправді померли? Щур попередив: не можна вірити ні власним очам, ні розуму. А чому ж тоді взагалі можна вірити?

І найгірша новина про вірус — про Спалах, яким усі вони заражені, і про те, що ліки ще належить заробити.

Томас заплющив очі й потер чоло. У нього забрали Терезу; вони обоє позбулися родин. Узавтра починається якась безглузда друга фаза, яка буде навіть гіршою за Лабіринт. А ще ж оті всі божевільні надворі — психи. З ними як боротися? Що сказав би Чак, коли був би живий?

Щось просте, мабуть. Щось на кшталт: «Ну й лайно!»

«І ти б не помилився, Чаку, — подумав Томас. — Цілий світ — лайно».

Минулого всього кілька днів, як зарізали Томасового друга, бідолашний Чак помер у Томаса на руках. І, хай би як це жахливо не звучало, Чак, можливо, ще легко відбувся. Може, смерть легша за те, що очікує глейдерів попереду.

Томас згадав про татуювання на шиї…

— Чувак, скільки можна на унітазі висиджувати? — почувся голос Мінхо.

Звівши очі, Томас побачив його на порозі вбиральні.

— Я там більше не можу. Перекрикують одне одного, як малі діти. Хай що там вони зараз говорять, а ми всі знаємо, як доведеться діяти завтра.

Мінхо підійшов до Томаса і притулився плечем до стіни.

— Умієш ти розрадити! Слухай, усі ці шлапаки такі самі хоробрі, як і ти. Завтра вранці ми пройдемо через… як там воно зветься. І хіба не байдуже, що зараз хлопцям кортить посперечатися, поки горло не зірвуть?

Томас закотив очі.

— Я хіба кажу, що я за когось хоробріший? Просто мені не хочеться нікого чути. І тебе теж.

— Баклан, — хихикнув Мінхо, — так кумедно, коли ти злишся!

— Дякую, — Томас трохи помовчав. — Прямтранс.

— Га?

— Отой у білому костюмі так назвав оту штуку, через яку треба пройти завтра вранці. Вона називається прямтранс.

— О так. Якісь двері, напевно.

Томас звів погляд на Мінхо.

— І я так думаю. Щось на взір Стрімчака. Транспортує кудись… прямо.

— Геній ти наш гнилий!

Тут зайшов Ньют.

— Ви двоє чого тут ховаєтеся?

Мінхо ляснув Томаса по плечу.

— Ми не ховаємося. Просто Томас скиглить, як усе погано і як він хоче до матусі.

— Томмі,— без натяку на веселощі запитав Ньют, — ти пройшов через Переміну, і до тебе частково повернулася пам’ять. Багато ти пригадуєш?

Більшу частину спогадів, що повернулися після жаління грівера, наче затягнуло туманною пеленою.

— Не знаю. Не можу згадати ні навколишній світ, ні як я допомагав проектувати Лабіринт. Здебільшого все розпливлося і знову забулося. Я бачив кілька дивних снів, але то пусте.

Змінивши тему, друзі заговорили про новини, що їх приніс загадковий гість, про спалахи на Сонці та про страшну хворобу, про те, як ситуація змінилася тепер, коли стало відомо, що глейдерів тестують, проводять над ними експеримент. Говорили багато, але відповідей не знаходили, і в голосах звучав страх перед вірусом, яким їх нібито заразили. Нарешті хлопці замовкли.

— Поміркувати є над чим, — промовив Ньют. — Мені знадобиться допомога. Простежимо, щоб до завтра нікуди не поділися харчі. Щось мені підказує, що їжа ой як знадобиться.

Томас про це навіть не подумав.

— А й справді. Народ і досі напихається?

Ньют похитав головою.

— Ні, я залишив Казана за старшого. Для цього шлапака їжа священна, тож, здається, він залюбки постереже. Я іншого боюся: хлопці запанікують і все одно спробують зжерти припаси.

— Та ну, облиш, — сказав Мінхо. — Якщо вже дожили до сьогодні, значить, чогось-таки варті. Всі ідіоти вже померли, — сказав Мінхо — і краєм ока глянув на Томаса, наче дав зрозуміти, що Чака з Терезою він в ідіоти не записував.

— Може, й так, — погодився Ньют. — Сподіваюся, твоя правда. Тільки однаково потрібен лад. Як колись. Як у довбаному Лабіринті. Останні кілька днів люди геть пустилися берега, усі стогнуть, скиглять, нема ні порядку, ні плану. Це мене бісить.

— А ти на що сподівався? — запитав Мінхо. — Щоб ми вишикувалися і давай марширувати й віджиматися? Нас замкнули в дурнуватій трикімнатній в’язниці.