— А що як це кінчені психи? — промовив Томас.

Бренда щось буркнула крізь скотч.

Напружуючи всі м’язи, Томас маленькими ривками почав підсувати своє крісло ближче до Бренди. Подолав десь із три фути, коли раптом ущухла метушня нагорі. Томас завмер і подивився на стелю.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім нагорі почулися кроки — мабуть, ішло двоє людей. Пролунав гучний удар. Ще один. І ще один. Томас уявив, що це хтось жбурляє тіла на підлогу.

Відчинилися двері нагорі сходів.

Кроки, чіткі й важкі: хтось біжить. Сходи огортала темрява, і Томас, чекаючи, хто ж там з’явився, відчував, як у нього кров холоне в жилах.

Нарешті на світло хтось вийшов.

Мінхо. Брудний і закривавлений, з опіками на обличчі. В обох руках по ножу. Мінхо!

— А непогано ви тут влаштувалися, — сказав він.

Попри все, через що йому довелося пройти, Томас не міг пригадати, коли востаннє втрачав дар мовлення.

— Що… як… — він загнувся, силкуючись вичавити бодай’ щось.

Мінхо посміхнувся: добрий знак, а надто коли зважити на кепський вигляд друга.

— Ми щойно знайшли вас. Чи ви гадали, що ми дозволимо цим гнилоголовим вас скривдити? Ти мені заборгував. Ще й як, — він підійшов, щоб перерізати пута.

— Що значить — ви щойно знайшли нас? — Томас був такий щасливий, аж хотілося гиготати, як дурникові. Вони з Брендою не тільки вціліли, а ще й друзі його живі. Вони живі!

Мінхо різав скотч.

— Хорхе вів нас через місто, уникаючи психів і вишукуючи схованки з їжею…

Звільнивши Томаса, він перейшов до Бренди і провадив через плече:

— Вчора вранці ми розділилися і вирушили на ваші пошуки. Казан забрів у цей провулок і побачив, як психи погрожують тобі пістолетом. Потім повернувся, і ми просто оскаженіли та склали план. Ці гниляки переважно були чи то у відключці, чи то просто спали.

Щойно позбувшись скотчу, Бренда скочила на ноги, не звертаючи уваги на Мінхо. Посунула до Томаса, але завагалася: важко було сказати, вона сказилася чи просто перехвилювалася. Нарешті, зірвавши скотч з рота, підійшла ближче.

Томас підвівся, та в нього одразу ж запаморочилося в голові, перед очима попливло, занудило — й він гепнувся назад у крісло.

— От чорт! Хтось має аспірин?

Мінхо у відповідь розсміявся. Бренда рушила до сходів і стала там, схрестивши руки на грудях. Зразу було видно, що вона сердиться. І Томас згадав останні слова, що він їх промовив до неї.

«От чорт», — подумав він. Він сказав їй, що вона не Тереза і ніколи нею не стане.

— Брендо? — боязко покликав Томас. — Усе гаразд?

При Мінхо він не збирається згадувати про той дивний танець і ту розмову.

Бренда кивнула, але навіть не поглянула на нього.

— Усе гаразд. Ходімо. Хочу побачити Хорхе, — відрубала вона, не вкладаючи у слова жодних емоцій.

Томас застогнав, радий, що головний біль можна використати як відмовку. Так, Бренда просто оскаженіла. Хоча ні, «оскаженіла» — слово недоречне. Вона просто ображена.

Чи, може, Томас усе вигадує і Бренді на нього начхати?

Мінхо, підійшовши, подав йому руку.

— Ну ж бо, чувак. Голівонька болить чи ні, а треба забиратися. Не знаю, скільки ще ми зможемо тих гнилих в’язнів нагорі тримати під контролем.

— В’язнів?

— Ну, як там вони називаються… Не можна їх відпускати, поки ми не виберемося. Нагорі десяток наших тримають двадцятьох. І скажу я тобі, психи цим не вельми задоволені. І дуже скоро їм може спасти на думку, що в них явна перевага. Щойно вивітриться хміль.

Томас підвівся, цього разу трохи повільніше. У голові гримотіло від болю, і з кожним ударом очі ніби вичавлювало зсередини. Томас склепив повіки й почекав, аж перестане обертатися кімната, потім втягнув повні легені повітря і промовив:

— Зараз минеться.

— Оце мачо, — посміхнувся Мінхо. — Ходімо.

Томас пішов за приятелем до сходів. На мить зупинився біля Бренди, але нічого не сказав. Мінхо озирнувся й поглядом наче запитав: «Що це з нею?» У відповідь Томас похитав головою.

Мінхо стенув плечима й почав підніматися, а Томас трохи затримався з Брендою. Вона, здавалося, не квапилася виходити з приміщення. І не хотіла зустрічатися з Томасом очима.

— Пробач, — зронив Томас, шкодуючи про грубі слова. — Якось воно різко вийшло…

Вона звела на нього погляд.

— Та мені начхати на тебе і на твою подружку. Я просто танцювала, розважалася, поки не почалася колотнеча. Ти що — вирішив, ніби я закохалася в тебе? Просто до смерті хочу стати з тобою під вінець? Розслабся.

В її словах було стільки люті, що Томас позадкував, ніби вона йому ляпас дала. Не встиг він відповісти, як Бренда вже побігла сходами нагору, важко зітхаючи і тупаючи ногами. Ніколи ще Томас не тужив так за Терезою, як тої миті. Підкоряючись примсі, він подумки покликав подругу. Але вона й досі не озивалася.

Сморід ударив у ніздрі ще на підході до приміщення, де вчора вони танцювали.

Піт і блювота.

Повсюди лежали тіла: хтось спав, хтось згорнувся калачиком і тремтів, а хтось на вигляд був геть мертвий. Хорхе, Ньют і Арис ходили навколо них з ножами напоготові.

Побачив Томас і Казана та інших глейдерів. Забувши про пульсування в голові, він відчув полегшення і радісне піднесення.

— Хлопці, що з вами трапилося? Де ви були?

— Гей, це ж Томас! — заревів Казан. — Живий і такий самий бридкий!

Підійшов Ньют і щиро усміхнувся.

— Радий, що то ти ще не здох до біса, Томмі. Дуже радий.

— І ти не здох, — сказав Томас — і з дивною нечулістю подумав: ось на що перетворилося його життя. Ось як люди вітаються після одного-двох днів розлуки. — Ви всі тут? Куди прямуєте? Як сюди дісталися?

— Всі одинадцятеро, — кивнув Ньют. — Плюс Хорхе.

Томас ставив питання швидше, ніж на них встигали відповідати.

— Є сліди Берклі та його спільників? Це вони підірвали спуск у підземелля?

Відповів Хорхе. Він стояв найближче до дверей, піднісши грізний меч до шиї Рослявого. Псих скорчився на підлозі, й поряд з ним так само скулилася Хвостата.

— Берклі ми не бачили. Швиденько втекли, а він боїться заходити вглиб міста.

Побачивши Рослявого, Томас занепокоївся. Де Білявець? Як Мінхо з рештою глейдерів впораються з його пістолетом? Озирнувшись, він ніде не побачив психа.

— Мінхо, — шепнув Томас і підізвав друга жестом. Коли Мінхо підійшов разом із Ньютом, Томас нахилився до них і запитав: — Бачили типа з дуже коротким білявим волоссям? Він тут головний.

Мінхо стенув плечима і поглядом попросив Ньюта відповісти.

— Мабуть, утік. Якщо чесно, жменька психів дала драпака, всіх зловити не вдалося.

— Чому запитуєш? — поцікавився Мінхо. — Він небезпечний?

Озирнувшись, Томас зовсім тихо промовив:

— У нього пістолет. Білявець єдиний озброєний штуковиною, небезпечнішою за ніж. І милим цього хлопця не назвеш.

— Дрист із ним, — відмахнувся Мінхо. — За годину ми вийдемо з цього дурнуватого міста. До речі, вже час. Ходімо.

Кращої пропозиції Томас не чув уже кілька днів.

— Правильно, треба забиратися, поки Білявець не повернувся.

— Слухайте! — покликав Мінхо, відходячи і пробираючись крізь натовп. — Ми забираємося. Не здумайте переслідувати нас — і лишитеся цілі. Підете за нами — помрете. Гадаю, доволі простий вибір.

Цікаво, коли це Мінхо встиг перехопити керівництво у Хорхе? Пошукавши поглядом останнього, Томас помітив Бренду. Дівчина стояла біля стіни, потупивши погляд. Томас знову відчув укол провини за свої слова. Адже йому і справді хотілося поцілувати Бренду — й водночас було бридко. Хто знає, можливо, через наркотик? А може, через Терезу? А може…

— Агов, Томасе! — гукнув Мінхо. — Чувак, прокинься! Ходімо!

Дехто з глейдерів уже вийшов надвір, на сонце. Скільки Томас провалявся без пам’яті? Добу? Кілька годин? Він пішов на вихід, зупинившись біля Бренди й легенько підштовхнувши її в бік сходів. Томас уже засумнівався, що дівчина піде з глейдерами далі, однак та недовго вагалася.