— Важко? — перепитав Мінхо. — 3 ким ти там зустрівся? Що тобі сказали?

Томас не мав вибору: зараз не можна приховувати від товаришів правду.

— Це була… Тереза.

Томас очікував охкання, здивованих вигуків чи звинувачень у брехні, та у відповідь запала тиша — можна було навіть розчути, як свистять у пустелі досвітні вітри.

— Що? — нарешті вигукнув Мінхо. — Ти серйозно?

У відповідь Томас кивнув, тупо дивлячись на трикутний камінчик у піску. За останні кілька хвилин помітно посвітлішало.

— І ти покинув її? — приголомшено запитав Мінхо. — Чувак, не мовчи, розповідай.

Хай як було боляче, хай як краялося серце на саму згадку про Терезу, Томас усе розповів. Як він упізнав Терезу, як вона тремтіла, як поводилася достоту мов Галлі перед убивством Чака, як застерегла його триматися від неї подалі. І тільки про поцілунок Томас промовчав.

— Ого, — втомлено видихнув Мінхо, підсумувавши розповідь одним влучним словом.

Минуло кілька хвилин. Вітер шелестів по землі, а на обрії, позначаючи світанок, здіймалася жовтогаряча баня сонця. Всі мовчали. Хтось сопів, хтось покашлював або важко дихав. Хтось пив воду з пакета. За ніч місто наче виросло: ряди будинків простяглися до безхмарного пурпурового неба. Ще день чи два — і глейдери досягнуть міста.

— Це була якась пастка, — промовив нарешті Томас. — Не знаю, що сталося б і скільки б наших загинуло… Напевно, всі. Тереза порушила план і врятувала нас. Її наче запрограмували, і вона… — Томас судомно ковтнув, — вона точно за це поплатиться.

Мінхо поклав руку йому на плече.

— Чувак, якби цей гнилий «БЕЗУМ» хотів прикінчити Терезу, вона вже гнила б під купою каміння. Вона крута, а можливо, навіть крутіша за багатьох. Вона вціліє.

Набравши повні груди повітря, Томас видихнув. Почувався він уже ліпше. Неймовірно, але йому і справді стало легше. Мінхо правду каже.

— Я знаю. Так, я це знаю.

Мінхо звівся на ноги.

— Ми мали зробити привал ще кілька годин тому і поспати. Та дякуючи панові Пустельному Бігуну, — він дав Томасу запотиличника, — пробігали, хай йому грець, аж поки кляте сонце не зійшло. Та все одно я гадаю, що відпочити треба. Під простирадлами, але поспати слід спробувати.

Для Томаса це не стало проблемою. Заплющивши повіки, які від яскравого світла забарвилися в малинове з чорними цятками, він умить заснув, натягнувши на голову простирадло, щоб відгородитися від сонця — і від своїх бід.

Мінхо дав глейдерам поспати аж чотири години. Не те щоб йому довелося когось будити: сонце смажило землю, що терпіти це просто вже було несила. Заки Томас, поснідавши, поскладав харчі назад у мішок, одяг уже наскрізь просяк потом. Сморід немитих тіл, мов туман, висів над стоянкою, і Томас тільки сподівався, що він смердить не найгірше з-поміж усіх. Душ у гуртожитку згадувався як розкіш.

Глейдери збиралися з понурим настроєм. Що більше Томас про це думав, то більше розумів, що причин радіти немає. Але були дві речі, які не давали йому здатися, і добре, якщо й інші це відчували. По-перше, його переповнювала цікавість, що ж там, у тому клятому місті, яке буквально росте на очах. І по-друге, надія, що Тереза жива і здорова. А раптом вона пройшла через прямтранс і давно випередила глейдерів? Може, вона вже в місті. Томас збадьорився.

— Рушаймо, — скомандував Мінхо, коли всі зібралися. Й от уже вони знов у дорозі.

Йшли сухою курною землею. Томас розумів, що ніхто вже не має сили бігти під палючим сонцем. А якби й мали, забракло б води, щоб напитися після тривалого бігу.

Гурт рухався, затуляючись простирадлами. Запаси харчів і води зменшувалися, тож мішки звільнялися, і дедалі менше глейдерів ішло парами. Томас, теж без пари, йшов перший. Напевно, тому, що після історії з Терезою ніхто не хотів іти біля нього. Втім, Томас і не думав скаржитися, самотність він сприйняв як дарунок.

Перехід. Зупинка поїсти й попити. Перехід… Спека огортала, як сухий океан, який слід переплисти. Вітер віяв, але не приносив полегшення — шмагав пилом і піском, мало не видирав з рук простирадла. Під пороху, що набився до рота і в куточки очей, мучив кашель і свербіж в очах. Після кожного ковтка води пити хотілося тільки дужче, а запаси вже були мізерні. Якщо в місті не знайдеться свіжої води…

Ні, про таке навіть думати не можна.

Кожен крок завдавав дедалі більшого болю. Ніхто не розмовляв. Здавалося, що як промовити декілька слів, то полишать останні сили. Вільно лише перебирати ногами, поволі, вперто, і дивитися неживим поглядом на мету — на місто, що неухильно наближалося.

Будинки росли на очах, як живі. Незабаром Томас уже розрізняв їхні кам’яні мури й вікна, що виблискували на сонці. Де-не-де шибки були побиті, але, мабуть, менш як у половині будівель. Здаля вулиці видавалися порожніми; ніде не горіли вогні. Дерев теж ніхто не помітив. Та й звідки їм узятися у такому кліматі? І як можуть у такій місцині жити люди? Де їм вирощувати їжу? Що тут чекає на глейдерів?

Завтра. Дорога забрала часу більше, ніж на те розраховував Томас, а втім, завтра вони вже напевне досягнуть міста. Можливо, його краще взагалі обійти, однак вибору немає: слід поповнити припаси.

Перехід. Привал. Спека.

Коли нарешті запав вечір і сонце поволі-поволі, аж це доводило до сказу, спустилося за далекий західний пруг, вітер посилився і приніс слабку прохолоду. Хвалити Бога, хоч якесь полегшення.

До опівночі, коли Мінхо велів зупинитися на нічліг, вітер подужчав. Він шарпав поривами, здіймаючи курні вихори.

Пізніше, лежачи горілиць й загорнувшись у натягнуте аж до підборіддя простирадло, Томас вдивлявся в зоряне небо. Вітер заспокоював, заколисував. Від утоми розум поступово втратив ясність, згасло зоряне сяйво, і Томас побачив ще один сон.

Він сидить на стільці. Йому років десять-одинадцять. Тереза — вона зовсім маленька, не така як зараз, але безперечно це вона — сидить навпроти, і їх розділяє стіл. Їй приблизно стільки ж років, скільки й Томасові. В кімнаті більше нікого немає, і тут майже темно — видно тільки блідо-жовтий світляний квадрат у стелі просто над головою.

— Томе, постарайся, — каже Тереза. Вона схрестила руки на грудях, і ця поза навіть у такому віці Томаса зовсім не дивує: вона звична. Неначе він знає Терезу дуже давно.

— Я стараюся, — каже Томас; знов це і він, і водночас не він. Нісенітниця якась!

— Нас уб’ють, якщо не впораємося.

— Знаю.

— То старайся!

— Стараюся!

— Чудово, — заявляє Тереза. — Знай, що я з тобою не розмовлятиму, поки в тебе не вийде.

— Але…

«І навіть подумки не розмовлятиму! — лунає її голос у Томаса в голові. Йому від цього й досі лячно, він ніяк не може повторити те саме за Терезою. — Відсьогодні».

— Терезо, ще кілька днів. Я впораюся.

Вона не відповідає.

— Ну хоч один.

Тереза мовчки дивиться на нього. А тоді й погляд відводить. Опускає очі на стіл і нігтиком відшкрябує плямку на дерев’яній стільниці.

— Не можна ж просто так зі мною не розмовляти!

Немає відповіді. Томас занадто добре знає Терезу, хай що б там він казав. Занадто добре знає її.

— Гаразд, — здається Томас. Заплющивши очі, згадує настанови інструктора: уявити море чорноти, в якому зринає Терезине обличчя. Зібравши всю волю в кулак, він формує слова і жбурляє їх їй.

«Смердиш, як мішок лайна».

Тереза з усмішкою відповідає так само подумки:

«І ти теж».

Томас прокинувся від того, що вітер шмагав по обличчю, шарпав за волосся й за одяг. Відчуття було таке, наче невидимі руки хотіли їх зірвати з нього. Ще не розвидніло. Було холодно, і Томас тремтів усім тілом. Він підвівся на ліктях і ледь роздивився скулені постаті товаришів — на вітрі простирадла туго обліпили їхні тіла.

Простирадла.

Застогнавши, Томас скочив на ноги — якоїсь миті вночі з нього зірвало простирадло, і воно полетіла геть. При такому вітрі його могло віднести миль на десять.