— Мене дратує, що ти поводишся, ніби нічого не сталося.
Тереза опустила погляд.
— Я багато чого намагаюся забути, як і ти. Не думай, я зовсім не дурна. Чудово розумію, що ми вже ніколи не будемо, як колись. Але якби був шанс повернутися в минуле й усе змінити, я б ним не скористалася. План спрацював. Ти живий, і це головне. Може, колись ти мене пробачиш.
Томаса дратувало, як раціонально вона міркує.
— Мене хвилює одне: як зупинити «БЕЗУМ». Те, що вони роблять з нами, неправильно. І неважливо, наскільки тісно я з ними пов’язаний. Так не можна.
Тереза трохи відкинулася, поклавши голову на підлокітник.
— Облиш, Томе. Нам стерли пам’ять, але не позбавили здатності мислити. І коли «БЕЗУМ» нагадає, заради чого ми беремо участь в експерименті, розповість усе, то з ними доведеться співпрацювати далі. Виконувати всі їхні вимоги.
Томас трохи поміркував. Ні, він не згоден з Терезою. Зовсім не згоден. Може, колись він і сам так думав, але не зараз. Однак з Терезою він цього не обговорюватиме.
— Напевно, твоя правда, — пробурмотів він.
— Коли ми востаннє спали? — зронила вона. — Уже й не згадаю.
І знову вона поводиться, наче все гаразд.
— Зате я пам’ятаю. За себе, в усякому разі. Востаннє я спав у газовій камері, куди ти мене запхнула, оглушивши перед цим здоровенним списом.
Тереза потягнулася.
— Тут я можу лише вкотре вибачитися. Ти бодай відіспався — я ж очей не склепила, поки ти не вийшов. Здається, я вже два дні на ногах.
— Бідолашка, — позіхнув Томас, не втримавшись — він теж утомився.
— Гм?
Томас подивився на неї: Тереза лежала з заплющеними очима, дихання її сповільнилося. Отак узяла й заснула. Томас озирнувся на глейдерів і дівчат з групи «В». Переважно всі теж спали. Не спав лише Мінхо, який намагався поговорити з симпатичною дівчиною, але та вже заплющила очі. Хорхе і Бренди Томас ніде не помітив — і це було дивно, коли не тривожно.
Томас раптом відчув, що йому бракує Бренди, але його власні повіки вже поважчали, і втома скувала тіло. Томас, з’їжджаючи по спинці канапи, вирішив пошукати дівчину пізніше. Нарешті він здався, дозволяючи солодкій дрімоті поглинути його.
Розділ 64
Прокинувшись, Томас покліпав, протер очі — але не побачив нічого, крім суцільної білина. Ні силуетів, ні тіней, ні кольорів, нічого. Лише біле.
Він мало не піддався паніці, але йому раптом подумалося, що це може бути сон. Такий от дивний сон. Він відчував власне тіло, відчував під пальцями власну шкіру. Відчував, що дихає. Чув, що дихає. Однак і далі навколо нього панувала суцільна ясна порожнеча.
«Томе».
Голос. Її голос. А уві сні вона теж здатна з ним розмовляти? Вона вже так робила раніше? Так.
«Привіт», — відповів Томас.
«Ти… ти як?» — занепокоєно запитала Тереза.
«Що? А, все гаразд. А що?»
«А я гадала, ти трохи здивуєшся».
Томас збентежився. «Що ти маєш на увазі?»
«Скоро ти багато чого зрозумієш. Дуже скоро».
Тільки зараз Томас зрозумів, що з голосом у Терези щось не так. Якийсь він був дивний.
«Томе?»
Він не відповів. Усередині заворушився страх. Жахливий, нудотний, отруйний страх.
«Томе?»
«Хто… хто ти?» — запитав нарешті Томас, боячись почути відповідь.
По паузі йому відповіли:
«Це я, Томе. Це Бренда. На тебе чекають неприємності».
Томас закричав — сам не встигнув зрозуміти, як це сталося. Він кричав, і кричав, і кричав, аж поки не прокинувся від власного крику.
Розділ 65
Він сів, геть зарошений потом. Ще не оговтавшись, ще інформація про навколишній світ не промайнула нервовими закінченнями і когнітивними зонами мозку, Томас збагнув, що все не так. У нього знову все забрали.
Він лежав на долівці, один у кімнаті. Стіни, стеля, підлога — все довкола білого кольору. Долівка пружинила — щільна та гладенька, але достатньо зручна. Томас поглянув на стіни — вони були оббиті м’якою підбивкою, і що чотири фути виднілися головки цвяхів. Світло падало з прямокутника в стелі — занадто високо, не дістати. Пахло чистотою: нашатирем і милом. Навіть одяг на Томасові був безбарвний: футболка, штани і шкарпетки.
Єдиною темною річчю в цій кімнаті був стіл. Коричневий стіл десь за дюжину футів од Томаса, в центрі приміщення, старий, пошарпаний і подряпаний, а поруч із ним — дерев’яний стілець. Позаду столу — такі ж, як і стіни, двері з підбивкою.
Томас відчував дивний спокій. Здавалося б, час схопитися і, кличучи на допомогу, кинутися до дверей, але він знав, що вони не відчиняться й ніхто його не почує.
Томас знову в Ящику — не варто було й плекати марні надії.
«Панікувати я не збираюся», — сказав собі Томас. Це черговий етап Випробувань, і цього разу він з боєм вимагатиме змін, щоб покласти цьому край. І ось, зважившись за будь-яку ціну відвоювати свободу, Томас не відчував ані найменшої тривоги.
«Терезо? — покликав він. Тереза й Арис — єдині, з ким він пов’язаний ззовні.— Ти мене чуєш? Арисе, а ти?»
Ніхто не відповів. Ні Тереза. Ні Арис. Ні… Бренда.
Бренда… Ні, то був сон. Безумовно, лише сон. Бренда не працює на «БЕЗУМ», не вміє спілкуватися телепатично.
«Терезо? — напружуючи всі сили, кликав Томас. — Арисе?» Нічого.
Томас підвівся й підійшов до столу, але за два кроки від нього натрапив на невидиму стіну. Бар’єр, як у гуртожитку.
Томас не дозволив паніці оволодіти ним, не дав страху набрати сили, а лише відійшов у куток, сів там і, заплющивши очі, розслабився.
Поки чекав, заснув.
«Томе? Томе!»
Томас і не знав, скільки разів вона його гукнула, поки він нарешті озвався.
«Терезо? — Томас прокинувся наче від поштовху й, оглянувши білу кімнату, одразу ж згадав, де він. — Ти де?»
«Нас відіслали в інший прихисток. Щойно берг приземлився. Ми тут уже кілька днів стовбичимо. З тобою щось сталося?»
Тереза спитала це стурбовано — ба навіть злякано. Це дуже відчувалося. А сам Томас відчував лише збентеження.
«Кілька днів? Що…»
«Нас забрали, щойно ми приземлилися. Нас запевняли, що вже запізно — що Спалах занадто глибоко проник у твій мозок. Що ти з’їхав з глузду і лютуєш».
Щоб не розклеїтися, Томас старався не думати, що «БЕЗУМ» уміє стирати пам’ять.
«Терезо… це ще одне Випробування. Мене замкнули в білій кімнаті. А ви… скільки днів ви просиділи у прихистку?» «Майже тиждень».
Томас не відповів. Хотілося вдати, ніби взагалі не почув останньої фрази. Страх потроху почав просочуватися в груди. Чи можна вірити Терезі? Вона вже стільки брехала! І раптом це і не вона говорить? Давно час цілком порвати з нею.
«Томе, — знов озвалася Тереза. — Що відбувається? Я геть розгублена».
У Томаса в грудях палало, аж сльози наверталися на очі. Колись він вважав Терезу найкращою подругою. Але більше так не буде. Тепер, думаючи про Терезу, Томас відчував тільки гнів.
«Томе! Що з тобою?»
«Терезо, слухай мене».
«Алло! А я що, по-твоєму, роблю?»
«Ти просто… слухай. Мовчи і слухай, не перебивай».
Пауза. «Гаразд». Тихий і зляканий голос у нього в голові’.
Гнів кипів і пульсував, Томас більше не міг його стримувати. На щастя, йому не довелося висловлюватися вголос.
«Терезо, забирайся».
«Томе…»
«Мовчи. Не говори більше. Просто… дай мені спокій. Перекажи „БЕЗУМУ“, що я втомився від ігор. Перекажи, що з мене вже годі!»
Кілька секунд Тереза мовчала. «Окей». Знову пауза. «Окей. Скажу тобі одну річ наостанок».
Томас зітхнув. «Не можу дочекатися».
Заговорила Тереза не відразу, і якби не відчуття її присутності, Томас вирішив би, що вона вже зникла.
