— Брендо, — чомусь винувато промовив Томас.

— Привіт, — озвалася дівчина, стаючи перед Томасом і Терезою. — Це про неї ти розповідав, коли ми ночували у вантажівці?

— Так, — бовкнув Томас — не встиг стриматися. — Ні. Тобто… так, про неї.

Тереза простягнула Бренді руку — і та відповіла потиском.

— Мене звати Тереза.

— Приємно познайомитися. Я псих. Поволі божеволію. Буває, гризу собі пальці або вбиваю людей. Томас пообіцяв мене врятувати.

Жартувала Бренда з кам'яним обличчям.

Томаса аж пересмикнуло.

— Дуже смішно, Брендо.

— Рада, що в тебе ще збереглося почуття гумору, — мовила Тереза. Сама вона поглядом могла б воду перетворити на кригу.

Томас поглянув на годинник. Залишалося п'ятдесят п’ять хвилин.

— Мені… е-е-е… треба поговорити з Ньютом. Розвернувшись, він пішов геть так швидко, що дівчата не встигли зреагувати. Йому хотілося чимшвидше забратися подалі від них обох.

Ньют сидів на землі з Казаном і Мінхо, і в усіх трьох був такий вигляд, наче вони чекають кінця світу.

Повітря стало вологим, хмари сідали, мов чорний туман, що прагне поглинути землю. Раз у раз у небі зринали спалахи — пурпурові й жовтогарячі на сірому тлі. Самих блискавок не було видно, але Томас уже приготувався до їхньої появи. Надто вже добре він пам'ятав попередню бурю.

— Привіт, Томмі,— промовив Ньют, коли хлопець присів поруч і обхопив коліна руками. Всього два прості слова. Неначе Томас повернувся з прогулянки, а не з полону, де його мало не вбили.

— Радий, що ви дісталися, — сказав Томас.

Казан вибухнув звичайним для нього гавкітливим сміхом.

— І ми за тебе раді. Ти, дивлюся, встиг розважитися. Погуляв зі своєю богинею кохання. Поцілувалися й помирилися?

— Не вгадав, — відповів Томас. — Ніяких розваг не було.

— І що сталося? — запитав Мінхо. — Як ти взагалі можеш їй довіряти?

Томас трохи повагався, та зрештою вирішив звіритися. Зараз — саме час. Набравши повні легені повітря, він заходився розповідати: про план «БЕЗУМУ» щодо нього, про табір, про розмову з групою «В», про газову камеру… Виходила якась маячня, та, виливши душу, Томасові полегшало.

— То ти пробачив цю відьму? — запитав Мінхо по завершенні Томасової розповіді.— Я б не зміг. Хай що там намудрував цей гнилий «БЕЗУМ» — біс із ним. Хай що ти вигадав — біс із тобою. Але Терезі я не довіряю, не вірю й Арисові. Вони мені обоє не подобаються.

Ньют тим часом, здається, намагався зрозуміти, що відбувається.

— Вони все це влаштували — цей обман і спектакль — для того, щоб ти пережив зраду? Який сенс?

— Ти мене питаєш? — буркнув у відповідь Томас. — І до речі, Терезу я не пробачав. Просто поки що ми з нею в одному човні,— мовив Томас і озирнувся на обидві групи. Хлопці з дівчатами сиділи, витріщаючись у порожнечу, не надто налаштовані на розмови й братання. — А ви як сюди дісталися?

— Відшукали прохід поміж скелями, — відповів Мінхо. — Відбилися від банди печерних психів. Харчі майже закінчилися. Та й ноги в мене заболіли. І я впевнений, що дуже скоро гахне ще одна гнила блискавка і я стану схожий на бекон з пательні Казана.

— Ну-ну, — промовив Томас, обертаючись на гори. За його підрахунками, від підніжжя довелося бігти десь із чотири милі.— Може, поки що послати під три чорти цей прихисток і пошукати реальне укриття?

Сказавши це, Томас і сам одразу ж збагнув, що бовкнув дурницю. Від позначки ліпше не відходити, принаймні доки не спливе час.

— А це вже зась, — сказав Ньют. — Не для того ми сюди волочилися, щоб знову відступати. Треба сподіватися, що буря зачекає.

Глянувши на майже чорні хмари, він скривився.

Решта замовкли: однак при такому вітрі важко було докричатися до сусідів. Томас подивився на годинник.

Ще тридцять п’ять хвилин. Не може бути, щоб ця буря ще стільки…

— Що це? — вигукнув Мінхо, схопившись на ноги й тицьнувши пальцем кудись Томасу через плече.

Прочитавши відвертий жах у його очах, Томас обернувся і подивився у вказаному напрямку. На серці зробилося недобре.

Футів за тридцять від гурту добрий шматок пустельної землі відкривався, утворюючи ідеальний квадрат. Присипана піском пластина відсувалася по діагоналі, а знизу на її місце піднімалося щось інше. Навіть завивання вітру не могло заглушити скрегіт і стогін металу. Незабаром квадратна панель геть зникла; її місце заступила плита з чорного матеріалу, на якій виднівся дивний предмет.

Він був видовжений і білий, із заокругленими краями. Томас уже бачив колись щось подібне. Втікши з Лабіринту й опинившись у гріверовій норі, глейдери знайшли кілька таких контейнерів, що скидалися на труни. Тоді Томас не здогадався про їхнє призначення, та зараз виникла думка, що саме в них ховалися — спали? — грівери у вільний від полювання на людей час.

Не встиг Томас зреагувати, як навколо гурту великим кільцем почали відкриватися нові квадрати в пустельній землі — наче пороззявлялися темні роти.

Дюжини таких квадратів.

Квадрати помалу оберталися на своїх осях, і металевий скрегіт був просто оглушливий. Томас мимоволі затулив вуха долонями. Так само вчинили й інші. А навколо них ділянки піщаної землі й далі зникали, утворюючи рівне коло з великих чорних квадратів. І щоразу гучне клацання сповіщало про те, що черговий квадрат виніс на поверхню білий контейнер і зупинився. Щонайменше їх було тридцять.

Нарешті скрегіт металу стих. Хлопці мовчали. Вітер вирував над землею, обсипаючи округлі контейнери піском, від чого навколо лунав шурхіт. Шум був такий настирливий, що Томаса аж пересмикувало; доводилося мружитися, щоб пісок не потрапив ув очі. Відтоді як з’явилися ці чудернацькі, наче позаземні контейнери, більше нічого не відбувалося. Тільки шум, і вітер, і холод, і свербіж в очах.

«Томе?» — покликала Тереза.

«Що?»

«Впізнаєш ці штуки?»

«Так».

«Думаєш, усередині — грівери?»

Саме так Томас і думав, проте звик до того, що його сподівання не виправдовуються. Що він ніколи не знає, чого ще можна очікувати. «Не знаю. Ну, тіла ж гріверів мокрі від слизу, в пустелі їм важко буде». Нерозумно, звісно, на таке сподіватися, але він хапався за соломинку.

«А може, нам треба… треба позалазити всередину? — по паузі висловила думку Тереза. — Раптом це і є наш прихисток — у них нас кудись відвезуть?»

Томасу ідея здалася безглуздою, хоча все може бути. Відірвавшись від споглядання білих контейнерів, він подивився на Терезу — дівчина попрямувала у бік одного з чорних квадратів. На щастя, сама-одна. Терезу і Бренду водночас Томас не витримав би.

— Агов! — гукнув він Терезу, але голос потонув у ревиську вітру. Томас уже був простягнув руку їй услід, та опустив, згадавши, що все змінилося. Тереза навіть не помітила цього жесту. Підійшовши до Мінхо і Ньюта, вона на знак вітання легенько тицьнула їх ліктем у бік. Хлопці подивилися на дівчину, і Томас підійшов ближче, щоб порадитися.

— І що робитимемо далі? — поцікавився Мінхо. На Терезу він подивився роздратовано, даючи зрозуміти, що не бажає нічого з нею обговорювати.

— Якщо в цих контейнерах грівери, — відповів Ньют, — то слід приготуватися відбиватися він цих гнилих виродків.

— Про що розмова?

Обернувшись, Томас побачив Гаррієт і Соню. Питання поставила темношкіра. За спиною у дівчат стояли Бренда і Хорхе.

— Очманіти, — пробурчав Мінхо. — Дві королеви славної групи «В».

Гаррієт вдала, що не почула кепкування.

— Ви теж бачили ці штуки в гріверовій норі? Наскільки я розумію, всередині сидять почвари. Заряджаються абощо.

— Ага, — мовив Ньют. — Мабуть.

У небі над головами хлопців прогримів грім; спалахи блискавок були вже яскравіші. Вітер завивав і шарпав волосся, одяг, мов намагаючись зірвати. У повітрі дивно пахло: воднораз вогкістю і пилом. Томас знову глянув на годинник.

— У нас двадцять п’ять хвилин. І як прийде час, то нам треба буде або битися з гріверами, або залазити в ці велетенські труни. Може, вони…