З усіх боків раптом пролунав свист, і Томас мимоволі затиснув вуха. Вловивши краєм ока рух по периметру кола, він придивився до великих білих капсул.

На боці у кожного контейнера з’явилася смуга синього світла, і вона ширшала, бо відчинялося віко — на завісах, достоту як у справжньої труни, — причому без жодного звуку, принаймні за оглушливого грому й завивання вітру нічого чути не було. Дівчата з хлопцями почали купчитися по центру: всім хотілося відійти подалі від білих капсул, — і незабаром збилися в тісний гурт, оточений десь тридцятьма округлими контейнерами.

Нарешті, коли віка зовсім повідчинялися й попадали долі, всередині кожної капсули показалося щось об’ємне. Зі свого місця Томас не міг майже нічого розгледіти, та й моторошних кінцівок гріверів не помітив. Утім, він не квапився радіти.

«Терезо?» — подумки покликав Томас. Уголос говорити він не наважувався, але й мовчати не міг, бо був уже на межі божевілля.

«Що?»

«Треба, щоб хтось підійшов ближче. Зазирнув досередини». Томас запропонував це, однак не квапився йти перший.

«Ходімо разом», — з легкістю запропонувала Тереза.

Її хоробрість вразила Томаса. «Ти щось як бовкнеш часом…», — озвався він. Хотілося вкласти в слова сарказм, але він знав правду, хоч і не хотів собі зізнаватися. Він був нажаханий.

— Томасе! — гукнув Мінхо. Шум притихлого вітру заглушився гуркотом грому, майнули блискавки над головою і на обрії,— от-от мала вибухнути буря.

— Що? — крикнув у відповідь Томас.

— Ти, я і Ньют! Ходімо перевіримо, що всередині!

Томас уже ступив перший крок до капсул, як раптом з однієї щось випало. Друзі поруч охнули, і він обернувся подивитися. Щось у капсулах заворушилося. Хай що б то було, воно збиралося вибратися зі своїх довгастих домівок. Томас напружив зір і придивився до найближчої капсули.

З контейнера звисала безформна рука. Пальці — всі різної довжини — теліпалися за декілька дюймів над землею й нишпорили в пошуках чогось, за що можна було б ухопитися й вилізти назовні. Шкіру хворобливого кольору вкривали зморшки й нарости. Там, де мав бути лікоть, стриміла ідеально кругла шишка з чотири дюйми в діаметрі, що випромінювала жовтогаряче світло.

Так наче в руку вкрутили лампочку.

Чудовисько продовжило вилазити. Перекинуло через край контейнера м’ясисту ногу, зі стопи якої стирчали такі ж обрубки замість пальців, як на руці. У коліні палахкотіла друга жовтогаряча лампочка, немов виросла просто зі шкіри.

— І що воно за мара? — запитав Мінхо, силкуючись перекричати шум бурі.

Ніхто йому не відповів. Томас дивився на істоту й не міг відвести від неї погляду — водночас заворожений і нажаханий. Ось він нарешті перевів погляд на інші капсули: з них лізли точно такі самі істоти, — і Томас знов придивився до найближчого монстра.

Той намацав опору рукою й ногою і тепер повільно, але впевнено ліз із контейнера на землю. Лише віддалено нагадуючи людину, істота була на декілька футів вища за найвищого з членів обох груп, гола й дебела, зі шкірою зморшкуватою і нерівною. Найстрахітливіші були нарости-лампочки. Їх було десь із дюжину, розсіяні по всьому тілу: на спині, на грудях, по одній на ліктях і колінах, — вони розсіювали яскраве жовтогаряче світло. Щойно монстр випадав із ящика, як лампа на правому коліні вибухала хмарою іскор. Було кілька лампочок і на величезній кулі, що правила за голову, хоча голова ця не мала ні очей, ні носа, ні рота, ні вух. Ні волосся.

Чудовисько звелося на ноги, хитнулося і, відновивши рівновагу, подивилося в бік людей. Швидко озирнувшись, Томас помітив, що з кожної капсули вилізло по такому монстру й вони оточили глейдерів і дівчат.

Монстри воднораз звели руки до неба, і з їхніх пальців повилазили тонкі леза. Відбиваючи сріблясті спалахи блискавок, показалися ще леза з пальців ніг і з плечей. І хоча істоти не мали ротів, Томас швидше відчув, ніж почув, їхній моторошний, якийсь мервецький стогін, та такий гучний, що аж перекрив гуркіт бурі.

«Краще б гріверів прислали», — подумки сказала Тереза.

«Вони такі схожі, що можна здогадатися: створили їх ті самі автори», — відповів Томас, намагаючись зберігати спокій.

Мінхо швидко обернувся й подивився на підлітків, які досі витріщалися на чудовиськ.

— По одному на кожного! Хапайте, що є зі зброї!

Істоти з лампочками, ніби почули виклик в його словах, рушили вперед. Спершу незграбно, але з кожним кроком їхня хода набувала твердості та жвавості, пружності. Вони наближалися.

Тереза тицьнула Томасові здоровенний довгий ніж, практично меч. Хлопець і уявити не міг, де вона ховала свою зброю досі, але сама вона, крім списа, озброїлася коротким кинджалом.

Світні монстри наближалися; Мінхо і Гаррієт обходили свої групи, роздаючи накази. Вітер відносив слова геть, і Томас не встигав нічого розчути. Нарешті він наважився відірвати погляд від монстрів і подивитися в небо на низькі хмари, що, здавалося, звисали всього за кількадесят футів над землею, пронизані зиґзаґами і дугами блискавок. Повітря було насичене різким кислим запахом.

Томас знову зосередив погляд на найближчому монстрі. Мінхо і Гаррієт тим часом зуміли вишикувати групи практично ідеальним колом. Тереза стояла біля Томаса. Можливо, він щось і сказав би їй перед боєм, та хлопцеві геть мову відібрало.

Нові чудовиська від «БЕЗУМУ» підійшли на тридцять футів.

Тереза тицьнула Томаса ліктем під ребра і, вказавши на одного з велетнів, дала зрозуміти, що вибрала собі суперника. Кивнувши, він означив того, з ким збирався битися сам.

Двадцять п’ять футів.

Раптом Томаса осяяло, що не можна стояти і чекати монстрів. Треба розширити коло. Здається, до того ж самого дотумкав і Мінхо.

— Вперед! — загорлав він, та через грім і вітер його ледь було чути. — В атаку!

У голові пронісся вихор думок. Томас тривожився за Терезу, попри їхню сварку. Непокоївся за Бренду, яка мужньо стояла за кілька людей від Томаса і з якою Томас за останній час, можна сказати, і словом не перекинувся. Вона подолала таку відстань тільки для того, щоб загинути в сутичці з рукотворним монстром? Томас згадав про гріверів, про те, як вони з Терезою і Чаком проривалися до Стрімчака, до нори, як інші глейдери билися і гинули, даючи їм трьом шанс ввести код і зупинити різанину.

Чого вартувало дійти сюди — щоб тут знову зустріти чергову біотехнічну армію «БЕЗУМУ»? Чи варто опиратися, намагаючись вижити? Аж тут перед очима постав образ Чака, який прийняв на себе удар Галлі. І Томас умить випірнув з виру страху і сумнівів: піднявши обіруч стиснутий ніж, він з криком помчав на супротивника.

Хлопці праворуч і ліворуч теж побігли в атаку, але Томас змусив себе забути про них. Якщо не виконати власного завдання, тривожитися за близьких марно.

Томас і велетень зближувалися. П'ятнадцять футів. Десять. П'ять. Монстр зупинився, приготувавшись до бою, виставив кінцівки вперед. Лампочки на його тілі замерехтіли, запульсували, наче десь у драглистих нутрощах істоти билося серце. Відсутність обличчя трохи лякала, та водночас про безликого велета легше було думати як про машину. Таку собі рукотворну зброю, що прагне твоєї смерті.

За один крок до чудовиська Томас дещо вирішив. Упавши навколішки, різонув чудовисько по лівій нозі. Занурившись на дюйм у шкіру почвари, сталь вперлася у щось тверде, аж руки здригнулися од віддачі.

Монстр навіть не сіпнувся, не зронив жодного звуку — людського або нелюдського, — лише різко нахилився вперед, націлившись лезами на Томаса. Той, висмикнувши ніж з ноги монстра, пірнув назад, і леза чудовиська скреготнули одне об одне в тому місці, де щойно була Томасова голова. Упавши навзнак, Томас поповз геть, а чудовисько ступило два кроки вперед, намагаючись проткнути Томаса лезами на ногах, і хлопець ледве встиг ухилитися від удару.

Чудовисько заревло, майже так само як грівери, і впало, наміряючись пришпилити Томаса до землі. Він відкотився убік. Сталь чиркнула об пісок і каміння. Ризикнувши, Томас відкотився на кілька футів, звівся на ноги й обернувся, не опускаючи ножа. Чудовисько тільки підводилося!