Мінхо згідливо кивнув.

— А це план, — визнав Ньют. — Для початку орієнтир — місто. Будемо сподіватися, що там не вештаються психи.

На згадку про них у Томаса тьохнуло серце.

Відійшовши до люка, Мінхо нахилився до діри.

— Агов, шлапаки погані, боягузи! Хапайте їдло — і всі нагору!

На план ніхто не нарікав.

У Томаса на очах глейдери проходили такі самі стадії звикання, як і він, коли остання сходинка лишилася позаду. Намагалися вдихнути, мружилися, а потім безнадійними поглядами озирали пустелю. До останньої миті хлопці сподівалися, що Щур брехав, що найгірше вже позаду, в Лабіринті. Та після убивчих куль і цієї пустелі хлопців полишила остання надія.

Перед походом довелося дещо підкоригувати: їжу порозпихували по нерозв’язаних мішках, а вільні простирадла розподілили по парах. На диво, вийшло непогано навіть у Джека і бідолахи Вінстона. І вже невдовзі хлопці марширували кам’янистою землею. Томас ділив накидку з Арисом. Він і сам не зрозумів, як так вийшло, хоча, скоріше за все, просто не хотів собі зізнатися, що сам хоче триматися ближче до хлопця: він — єдиний шанс з’ясувати, де Тереза.

Простирадло Томас тримав лівою рукою, а правою підхопив і перекинув через плече мішок з припасами. Вони домовилися з Арисом нести мішок по черзі, змінюючись раз на півгодини. Крок по кроку колона наближалася до покинутого міста, мабуть, віддаючи підступному сонцю по дню життя за кожні сто ярдів.

Якийсь час ішли мовчки. Нарешті Томас вирішив заговорити:

— Отже, ти раніше не чув про Терезу?

У відповідь Арис кинув на нього гострий погляд. Томас поставив питання не надто ввічливо, з ноткою докору в голосі. Але він не відступав.

— То чув чи ні?

Арис знову перевів погляд уперед, але було в цьому щось дуже підозріле.

— Ні. Не чув. Не знаю, хто така Тереза і куди поділася. Та принаймні вона не померла на твоїх очах.

Це був наче удар під дихало, але чомусь хлопчина дедалі більше подобався Томасові.

— Розумію, вибач, — озвався він і перегодя поставив наступне питання: — Ви були дуже близькі? Як, кажеш, звали твою подругу?

— Рейчел, — озвався Арис і замовк, і Томас навіть вирішив, що розмову закінчено, проте за мить хлопець провадив: — Ми з нею були не просто близькі. Багато чого сталося. До нас поверталася пам’ять. Та й додалося нових пам’ятних моментів.

Коли б Мінхо почув останню фразу, то, мабуть, надірвав би живота від сміху, але Томасові ці слова видалися страшенно сумними. Він відчував, що слід би щось сказати — запропонувати якусь розраду.

— Розумію. І в мене на очах помер близький друг. Як згадаю про Чака, то вмить скаженію. Якщо ж те саме вчинили з Терезою, то їм мене не зупинити. Нікому не зупинити. Уб’ю всіх.

Томас зупинився, а разом з ним і Арис. Він сам був вражений, що ці страшні слова зірвалися з вуст. Здавалося, Томасом заволодів хтось інший і вимовив їх за нього. Втім, Томас саме так і почувався. Саме так.

— Як ти вважаєш…

Не встиг він договорити, як закричав Казан. Він на щось указував.

За мить уже Томас помітив те, що привернуло увагу кухаря.

Далеко попереду, дорогою від міста, назустріч глейдерам мчали дві постаті, й у спекотному мареві їхні темні силуети нагадували примар, під ногами в яких аж курилося.

Томас утупився у двох незнайомців. Він відчував, що й інші теж витріщилися на них, наче за якоюсь нечутною командою. Попри неймовірну спеку, Томаса кинуло в дрож. Він і сам не зрозумів, чого злякався незнайомців: глейдерів удесятеро більше, — але цей страх неможливо було відігнати.

— Станьте щільніше, — наказав Мінхо. — І в разі чого будьте готові натовкти пики цим шлапакам.

У мареві неможливо було розгледіти незнайомців, поки ті не опинилися десь за сотню футів. Роздивившись їх як слід, Томас напружився. Він добре пам’ятав психів, які намагалися вдертися у заґратовані вікна, проте ці люди налякали Томаса по-іншому.

Незнайомці зупинилися приблизно за дюжину футів од гурту. Один з них був чоловік, друга — судячи з постави — жінка, хоча статури вони були приблизно однакової: обоє високі й жилаві. Голови вони замотали бежевим ганчір’ям, залишивши нерівні щілинки для очей і носа. Одяг був чимось подібний до зашкарублих шматин, зшитих разом і подекуди перемотаних брудними смужками джинсової тканини. Оголеними на палючому сонці лишилися хіба кисті рук, червоні, порепані та вкриті струпами.

Незнайомці дивилися на глейдерів, важко сапаючи, наче хворі пси.

— Хто ви такі? — запитав Мінхо.

Двоє мовчки стояли перед глейдерами. Груди здіймалися й опускалися. Томас роздивлявся їх з-під свого імпровізованого каптура. Як узагалі хтось може бігати в таку спеку й не загинути від теплового удару?

— Хто ви такі? — повторив Мінхо.

Так і не відповідаючи, незнайомці розділилися й пішли в обхід гурту. Очима вони крізь прорізи в пов’язках, які нагадували обмотки мумій, невідривно стежили за хлопцями. Чужаки наче примірялися, готуючись до атаки. Від неможливості тепер тримати в полі зору обох, Томас напружився ще сильніше. Нарешті вони замкнули широке коло позаду гурту і завмерли, і Томас розвернувся знову до них лицем.

— Нас значно більше, — попередив Мінхо, проте у голосі лунав відчай. Знову хлопцям щось загрожує! — Кажіть! Розповідайте, хто ви такі.

— Ми психи.

Ці два слова гортанно і злобно прозвучали з вуст жінки. Невідомо чому вона вказала рукою в бік міста.

— Психи? — перепитав Мінхо, проштовхуючись до чужинців. — Як ті, що ломилися до нас у дортуар кілька днів тому?

Безглузде запитання. Ці двоє навряд чи розуміють, про що Мінхо каже. Зрештою, глейдери подолали вже чималу відстань, та ще й пройшли прямтранс.

— Ми психи, — цього разу заговорив чоловік. На диво, його голос прозвучав м’якше — не так грубо, як у його супутниці. Втім, і в ньому не чулося теплоти. Як і жінка, він вказав на місто і промовив: — Прийшли перевірити, а раптом ви теж психи. Раптом і у вас Спалах.

Звівши брови, Мінхо подивився на Томаса, потім на інших глейдерів. Ніхто не відповів, і Мінхо знову розвернувся до психів.

— Один тип сказав, що в нас теж Спалах, ага. Знаєте щось про хворобу?

— Пізно розповідати, — відповів чоловік. При кожному слові лахміття в нього біля рота надималося. — Якщо ти хворий, то невдовзі сам дізнаєшся.

— Тоді що вам у біса треба? — запитав Ньют, стаючи поряд з Мінхо. — Хіба не байдуже, психи ми чи ні?

— Як ви потрапили в Пекло? — не звернувши уваги, поставила зустрічне запитання жінка. — Звідки ви? Як дісталися сюди?

Її слова пролунали дуже осмислено: надто вже ці психи відрізнялися від тих, які намагалися дістатися до глейдерів кілька днів тому. Ті психи нагадували тварин, а ці — людей. І ці люди розуміють, що група глейдерів з’явилася нізвідки, адже за містом нічого немає.

Пошепотівшись про щось із Ньютом, Мінхо підійшов до Томаса.

— Що відповімо?

Томас гадки не мав.

— Не знаю. Правду? Гірше вже не буде.

— Правду? — саркастично повторив Мінхо. — Чудова ідея, Томасе. Ти геній, а втім, як завжди, — він розвернувся до психів. — Нас прислав «БЕЗУМ». Ми вийшли в пустелю через тунель, вилізли з люка всього за декілька миль на південь звідси. У нас завдання пройти сотню миль, перетнути Пекло. Вам це про щось говорить?

І цього разу психи наче не почули жодного слова.

— Не всі психи кінчені,— промовив чоловік. — Не всі гірш ніж кінчені…— (Останнє слово він промовив так, ніби це назва, термін). — Усі на різних стадіях. А вам ліпше швидко з’ясувати, з ким дружити й від кого ховатися. А кого і вбивати. І з’ясувати швидко, коли йдете нашим шляхом.

— Яким це вашим? — запитав Мінхо. — Ви з того міста? Там усі психи? Ви хоч маєте харчі?

Томасу, як і Мінхо, кортіло розпитати чужинців. На язиці крутився, напевне, мільйон запитань. Може, зв’язати цих психів і вибити з них все, що треба? Судячи з усього, вони зовсім не налаштовані допомагати: психи знову пішли в обхід хлопців, тільки у зворотному напрямку.