На таке питання неможливо було відповісти, не отримавши по пиці. Але Томас обрав, як йому здавалося, безпечний варіант.

— Ні.

— Ні? Ти відповів на обидва запитання?

— Так. Тобто ні. Я маю на увазі… так, на обидва питання я відповідаю: ні.

Хорхе посміхнувся, легенько сіпнувши правим куточком рота, і Томас зрозумів, що псих насолоджується кожною миттю гри.

— Спалах розвивається поетапно, muchacho.³ В усіх у місті він є, і мене зовсім не дивує, що на Спалах хворі й твої страхополохи-дружки. У мене болячка на початковій стадії, і псих я тільки на словах. Заразився кілька тижнів тому. Аналізи на карантинному блокпосту дали позитивний результат. Уряд зі шкури пнеться, намагаючись відокремити хворих від здорових. І все марно. Мій світ у мене на очах скотився у вигрібну яму. Мене запроторили сюди. Будинок ми відбили з гуртом інших новачків.

Почувши слово «новачки», Томаса мало не задихнувся, немов у горлі застряг клубок пилу. Він одразу згадав про Глейд.

— Мої побратими по зброї зі мною в одному човні. Прогуляйтеся містом і подивіться, що там відбувається. Побачите різні стадії хвороби, дізнаєтеся, як воно — бути гірш ніж кінченим, хоча, напевно, і не встигнете насолодитися новим знанням. Анестетиків, до речі, у нас немає. Кайфу немає.

— Хто тебе сюди запроторив? — запитав Томас, притлумивши цікавість: про анестетики він запитає потім.

— Як і вас — «БЕЗУМ». Щоправда, ми не особливі, яким себе вважаєш ти. «БЕЗУМ» створили уряди, яким пощастило вціліти, от вони й борються з хворобою. Вони кажуть, що місто — частина їхнього плану. Більше я нічого не знаю.

Здивований і розгублений, Томас побачив шанс випитати нову інформацію.

— Хто входить у «БЕЗУМ»? Що таке «БЕЗУМ»?

Хорхе здивувався не менше за Томаса.

— Я розповів усе, що знаю. І чому, до речі, ти питаєш? Це ж ви такі особливі, це ж на вас уся справа тримається.

— Слухай, я розповів щиру правду. Нам багато чого обіцяли, але при цьому ми про організацію мало що знаємо. Деталі вони тримають в таємниці. Сказали, мовляв, перевіряють, чи зуміємо ми пройти через весь оцей дрист, і не пояснили суті.

— З чого ти взяв, що в них є ліки?

Згадавши обіцянки Щура, Томас відповів, стараючись говорити спокійно:

— Той тип у білому костюмі, я казав тобі про нього. Він і обіцяв ліки, якщо ми зможемо дістатися прихистку.

— Угу, — промимрив Хорхе начебто ствердно, тільки прозвучало воно зовсім навпаки. — І нам дозволять в’їхати на коні в цей самий прихисток разом з вами й отримати ліки?

Томасу насилу вдавалося зберігати холоднокровність.

— Певна річ, я не можу цього гарантувати. Та чом би не спробувати? Допоможете нам — і ви матимете маленький шанс на порятунок. Вб’єте нас — і ніякого шансу не отримаєте. Тільки псих на останній стадії хвороби обере другий варіант.

Хорхе знову посміхнувся краєчком рота, а тоді булькітливо засміявся.

— А в тобі щось є, Томасе. Кільки хвилин тому я хотів виколоти очі твоєму дружкові та й всій вашій компанії… Хай йому грець, ти наполовину переконав мене.

Намагаючись не виказати емоцій, Томас стенув плечима.

— Я дбаю про те, щоб дожити до наступного дня. І хочу лише пройти через місто. Опісля мене хвилюватиме інше… І знаєш, що ще? — Томас зібрав усю мужність, щоб вдавати крутішого, ніж був насправді.

— Що? — звів брови Хорхе.

— Якби, виколовши очі тобі, я гарантовано дожив до завтра, то позбавив би тебе зору просто зараз. Але ти мені потрібен. Потрібен усім нам.

Томас, кажучи це, сам собі не дуже вірив.

Але це спрацювало.

Пильно подивившись на Томаса, псих простягнув йому через стіл руку.

— Вважаю, ми з тобою домовилися, hermano, з багатьох причин.

Томас у відповідь потиснув йому руку. І хоча він відчував неймовірне полегшення, однак постарався не виказати цього.

Та наступної миті Хорхе поховав усі його надії.

— Одна умова. Те гаденя, що повалило мене… Ти начебто назвав його Мінхо?

— Так… — слабким голосом відповів Томас, і серце шалено закалатало.

— Він помре.

— Ні.

Томас постарався вкласти в одне слово всю рішучість і твердість, на які був здатний.

— Ні? — здивовано перепитав Хорхе. — Я даю шанс спокійно пройти через місто, повне лютих психів, які тільки й марять зжерти вас живцем, а ти кажеш «ні»? На моє малесеньке прохання? Це мені не до шмиги.

— Бо це нерозумно, — пояснив Томас. Звідки в ньому така сміливість і холоднокровність? Утім, інакше з психом розмовляти не можна.

Хорхе нахилився вперед, знову поставивши лікті на стіл, але цього разу не склав долоні, а стиснув кулаки, хруснувши кісточками.

— Ти вирішив мене подратувати, поки я не переріжу тобі артерії одну по одній?

— Пам’ятаєш, як бився Мінхо? А щоб кинутися на тебе, треба бути неабияким сміливцем. Вб’єш Мінхо — втратимо його здібності. Він наш найкращий боєць, нічого не боїться. Може, він і божевільний, але він нам потрібен.

Томас намагався говорити практично. Прагматично. Якщо він і має ще друга на світі, окрім Терези, звісно, то це Мінхо. І без нього Томасу не впоратися.

— Він мене розлютив, — не розтискаючи кулаків, жорстко промовив Хорхе. — Виставив мене дівчиськом перед моїми людьми. Так… так не можна.

Томас стенув плечима: хіба не байдуже, це ж дрібниці.

— Покарай його. Вистав дівчиськом його, тільки не вбивай. Що більше на нашому боці здорових рук і ніг, то більше шансів. Та кому я це кажу, ти ж місцевий!

І тоді — лише тоді — Хорхе розслабив кулаки, на яких побіліли кісточки, і видихнув: від напруги він і дихати забув, а Томас і не помітив.

— Гаразд, — сказав псих. — Гаразд. Я вибачу Мінхо, але не думай, що це ти мене вмовив: це я сам передумав. Знайшов дві причини зберегти Мінхо життя. Й про одну з них ти й сам мав би здогадатися.

— Про яку? — Томас більше не приховував полегшення. Йому вже несила було гамувати емоції. До того ж Хорхе заінтригував його.

— По-перше, ти не знаєш усіх деталей тесту, чи експерименту, чи через що ще там проганяє вас «БЕЗУМ». Може, що більше вас дістанеться прихистку, то більше шансів отримати ліки? Вам не спадало на думку, що група «В», може, конкурує з вами? А я ж тепер особисто зацікавлений у тому, щоб до фінішу дійшли всі одинадцятеро ваших.

Томас мовчки кивнув. Він не хотів випробовувати долю і несамохіть втратити важко здобуту перемогу: Хорхе повірив у історію про Щура і ліки.

— Далі, причина номер два, — провадив псих. — Ще один привід зберегти Мінхо життя.

— І який?

— Своїх психів я не братиму з собою. З нами.

— Га? Чому? Мені здалося, твої люди допоможуть нам пройти через місто.

Рішуче похитавши головою, Хорхе відкинувся на спинку стільця і схрестив руки на грудях, — так він уже не видавався таким загрозливим.

— Ні. У цьому нам краще допоможуть не м’язи, а потаємність. Ми з перших днів уздовж і впоперек обнишпорили цю діру, тож набагато більше шансів вибратися звідси й отримати припаси, якщо ми підемо второваною стежиною. Ми навшпиньках обійдемо психів замість прорубуватися через їхні ряди, наче воїни-аматори.

— Важко тебе зрозуміти, — зауважив Томас. — Не ображайся, але твоя ватага якраз і схожа на воїнів-аматорів. Ну, якщо судити з отого лахміття та зброї.

Повисла довга пауза, і Томас устиг подумати, що припустився помилки, однак Хорхе раптом вибухнув реготом.

— Ox muchacho, подобаєшся ти мені, шмаркач везучий. Не знаю чому, але подобаєшся. А то порішили б тебе вже тричі.

— Та невже?

— Га?

— Ти здатен когось убити тричі?

— Знайду спосіб.

— Тоді я постараюся поводитися чемно.

Ляснувши по столу долонею, Хорхе підвівся.

— О’кей. Ось як ми домовимося. Ми спробуємо провести вас, шмаркачів, до прихистку в повному складі. З собою беру одного помічника — Бренду, вона геній. Нам знадобиться її голова. Вочевидь, не варто казати, що на вас чекає, якщо зрештою ми не отримаємо ліків.