Вдалині, за декілька миль на південь, виднілося місто: нагромадження будівель, від яких віяло брудом і божевіллям. Психів поблизу Томас не помітив. На півночі, всього за кілька днів переходу, здіймалися гори. Скелясті й мертві, вони стриміли до неба, закінчуючись гострими бурими вершинами. Дивлячись на зубчастий хребет, Томас уявив велетня з сокирою, який багато днів поспіль зганяв на горах свою шалену злість.

Нарешті дійшли до дерев’яного укриття, сухого як кістка. Його наче збудували сто років тому, до катастрофи. Просто неймовірно, що укриття збереглося, адже чиркни сірником — і воно умить згорить.

— Гаразд, — сказав Мінхо, вказуючи у дальній кут. — Сідай там, вмощуйся зручніше і починай розповідати.

Томас досі не міг звикнути до чудового самопочуття; залишився слабкий тупий біль у плечі. Наркотик вивітрився. Хай яких лікарів напустив на Томаса «БЕЗУМ», попрацювали вони на славу.

Томас присів і зачекав, поки навпроти нього розсядуться інші — схрестивши ноги, просто на сухій гарячій землі. Сам Томас почувався учителем, який готується провести урок… майнув якийсь невиразний спогад із минулого.

Останнім присів біля Бренди Мінхо.

— То що, розповідай, як прибульці катали тебе на великій і страшній тарілці.

— Точно хочеш знати? — запитав Томас. — Скільки нам залишилося днів, щоб перейти гори і дістатися прихистку?

— П’ять днів, чувак. Але ти ж розумієш, під таке сонце нам усе одно потикатися не можна. Розповідай, потім сон і вперед: всю ніч собі ноги натиратимемо. Починай.

— Лацно, — відповів Томас. Цікаво, чим глейдери займалися за його відсутності? Втім, це не має значення. — Свої питання поставите в кінці, дітки…

Ніхто не засміявся, навіть не посміхнувся, і він, прочистивши горло, швидко почав розповідь:

— Мене забрав «БЕЗУМ». Отямився я в лікарів, і вони мене повністю вилікували. Я чув розмови, що такого не повинно було статися, що пістолет — непередбачений фактор. Куля занесла доволі серйозну інфекцію, і «БЕЗУМ», вочевидь, злякався. Зарано мені помирати…

На нього дивилися порожні обличчя.

Томас розумів, що глейдерам важко сприймати таку інформацію — навіть коли вони дізналися все.

— Переказую, що підслухав.

Томас повів далі, згадуючи все до останньої подробиці, переказуючи розмову лікарів біля його ліжка. Про шаблони зони ураження, про кандидатів. Про Змінні. Їм це ні про що не говорило раніше, не сказало і тепер. Глейдери, разом з Хорхе і Брендою, були розчаровані не менше за Томаса.

— Ну, тепер усе зрозуміло, — зробив підсумок Мінхо. — Мабуть, це щось має спільне з табличками з твоїм іменем у місті.

Томас стенув плечима.

— Приємно бачити, як ти радієш, що я живий.

— Агов, як хочеш командувати — на здоров’я. Я і справді радію, що ти живий.

— Та ні, дякую. Залишайся головним.

Мінхо не відповів. Томас не заперечував, що таблички тиснуть своєю вагомістю. Що хотів сказати «БЕЗУМ»? Що краще і справді Томасові командувати глейдерами?

Похмурий і зосереджений, Ньют звівся на ноги.

— Отже, ми всі — потенційні кандидати на щось. І той клятий дрист, через який нас проганяють, має відсіяти слабких. Випадок з пістолетом з іржавої кулею порушив… нормальний перебіг досліду. Чи Змінних, як там їх. Якщо Томасові й судилося ґиґнути, то не від кулі й не від інфекції.

Стиснувши губи, Томас кивнув. Він і сам би краще не підбив підсумку своєї розповіді.

— Це означає, що «БЕЗУМ» стежить за нами, — сказав Мінхо. — Як і в Лабіринті. Не бачили, щоб і тут бігали жуки-жалюки?

Кілька глейдерів похитали головами.

— Що це за жуки такі? — запитав Хорхе.

— Дрібні механічні ящірки, — пояснив Томас, — які за допомогою вбудованих камер стежили за нами в Лабіринті.

— А, ну звісно, — закотив очі Хорхе. — Вибач, що запитав.

— Лабіринт був збудований не просто неба, це точно, — сказав Арис. — Але тут ми точно на відкритій місцевості. Можливо, «БЕЗУМ» має супутники і дистанційні камери.

— Чим Томас такий особливий? — відкашлявшись, запитав Хорхе. — По місту розвішані таблички, з неба падають лікарі й рятують його, коли він раптом прихворів, — він глянув на Томаса. — Muchacho, нічого особистого, мені просто цікаво. Чим ти кращий за своїх приятелів?

— Я не особливий, — заперечив Томас, чудово розуміючи: він щось приховує. Тільки не знав, що саме. — Ви ж чули, що вони сказали: померти ми можемо по-різному, просто пістолет у місті не був передбачений. Поранило б кого іншого — і його б рятували. Справа не в мені, справа в кулі — вона трохи не зіпсувала всю картину.

— І все-таки, — посміхнувся Хорхе, — варто триматися ближче до тебе.

Обговорення продовжилося, але Мінхо не дозволив йому тривати надто довго, звелівши всім лягати спати, бо їм ще перехід уночі робити. Томас не заперечував: кожна секунда сидіння на гарячому повітрі, на гарячій землі відбирала дедалі більше сили. Можливо, то через спеку, а може, просто процес одужання не закінчився. Хай там як, а дуже хотілося спати.

Без подушки, без простирадла Томас згорнувся калачиком, де й сидів, підклавши під голову руки. Поруч, не промовивши жодного слова і навіть не торкнувшись його, вляглася Бренда. Томас не був певен, що колись зможе зрозуміти цю дівчину.

Глибоко зітхнувши, він заплющив очі й поринув у сон, що потягнув його за собою в темні глибини. Звуки довкола притихли, повітря аж наче загусло. Томаса огорнув спокій, а за ним і сон.

Сонце ще палахкотіло над обрієм, коли раптом у голові пролунав голос, збудивши Томаса.

Дівочий голос.

Тереза.

Після стількох днів мовчання Тереза нарешті телепатично заговорила до Томаса — і слова полилися потоком.

«Томе, навіть не думай говорити до мене, просто слухай. Завтра на тебе чекає щось жахливе. Щось дуже-дуже погане. Буде боляче і страшно. Але ти вір мені. Хай що станеться, хай що ти побачиш, почуєш чи подумаєш — вір мені. Спілкуватися з тобою я не зможу».

Вона зробила паузу; приголомшений, Томас намагався зрозуміти, що має на увазі Тереза, і запам’ятати її слова, та не встиг і слова вимовити, як вона заговорила знову.

«Мені пора. На деякий час я зникну».

Ще пауза.

«Поки ми знову не зможемо бути разом».

Не встиг Томас дібрати слів для відповіді, як її голос затих, її присутність уже не відчувалася, знову полишивши по собі порожнечу.

Ще довго Томас не міг заснути.

Він не мав сумнівів: то була Тереза. Жодних сумнівів. Як і раніше, коли вони розмовляли, він відчув її присутність, її емоції. Нехай і на короткий час, але Тереза повернулася. І знову зникла, лишаючи по собі безмірну порожнечу. Так наче багато днів поспіль, поки Терези не було, цю порожнечу помалу затоплювала якась тягуча рідина, а коли Тереза на мить з’явилася, щось наче цю рідину відсмоктало.

То що там вона казала? Завтра на Томаса чекає щось жахливе, і він повинен вірити Терезі. Нічого не зрозуміло! І хай як грізно звучало попередження, подумки він повсякчас повертався до останньої фрази про те, що вони з Терезою будуть разом. Соломинка облудної надії? Чи вона справді знає, що Томас упорається й усе буде гаразд? І вони будуть разом? Варіанти пролітали в голові, та всі чомусь упиралися в глухий кут зневіри.

Томас крутився й перевертався, не в змозі відігнати думки і заснути, а день розжарювався й розжарювався. Томас майже звик до Терезиної відсутності, й тепер його гризли докори сумління. І, що найгірше, він ніби зрадив Терезу, підпустивши до себе Бренду і дозволивши їй стати другом.

За іронією долі він мало не збудив Бренду, щоб вилити душу їй. Але ж це неправильно? Від розпачу й безглуздя ситуації хотілося заверещати.

Просто краса, особливо коли людина намагається знову поринути в сон у цю жахливу спеку.

Лише коли сонце подолало півдороги до обрію, Томас нарешті заснув.