— Здається, пішли, — нарешті прошепотіла Бренда і ввімкнула ліхтарик.

— Привіт, носики! — заволав з кімнати моторошний голос.

А тоді в отвір просунулася закривавлена рука і схопила Томаса за футболку.

Томас закричав, відбиваючись від пошрамованої, у виразках руки. Очі ще не звикли до яскравого світла Брендиного ліхтарика; примружившись, він подивився на пальці, які стискали футболку. Псих рвонув Томаса на себе, і хлопець гупнувся об стіну. Обличчям він врізався в бетон, і ніс просто вибухнув од болю. Зацебеніла кров.

Псих трохи відштовхнув Томаса назад — і знову рвонув на себе. Штовхнув — рвонув, штовхнув — рвонув. І так знову і знову, й Томас обличчям бився в стіну. Неймовірно, звідки у психа стільки сили? У цьому слабкому тілі, жахливо зраненому.

Вихопивши ножа, Бренда намагалася переповзти через Томаса, щоб вибрати позицію й різонути психа по руці.

— Обережно! — крикнув Томас. Ніж був небезпечно близько. Хлопець зловив психа за зап’ястя і спробував викрутити його, послабити залізну хватку. Та де там: чоловік і далі смикав хлопця на себе.

Нарешті Бренда з криком рвонула вперед. Перелізши через Томаса, вона встромила лезо психові в передпліччя. У того вихопився демонічний зойк, чоловік відсмикнув руку, залишаючи на підлозі доріжку з крапель крові. Його болісні крики полетіли відлунням по коридору..

— Не можна його відпускати! — гаркнула Бренда. — Вилазьмо хутчій!

Усе тіло боліло, але Томас розумів: психа і справді не можна відпускати. Він вивернувся, готуючись вислизнути з ніші. Якщо ватажок дістанеться своїх, Томасові й Бренді буде непереливки. Напевно, психи й так уже почули звуки метушні й крики головного.

Найважче було просунути плечі та голову, далі пішло легше. Схопившись за стіну, Томас виліз, не відриваючи погляду від психа, чекаючи атаки. Псих лежав за декілька кроків од ніші, притискаючи поранену руку до грудей. Щойно вони подивилися одне на одного, як псих вищирився і загарчав, як дикий звір.

Томас хотів підвестися, але вдарився головою об низ стільниці.

— От гниляк! — лайнувся він, вибираючися з-під старої дерев’яної конструкції. За мить до нього приєдналася Бренда. Разом вони стали над психом, який скрутився калачиком і вив. З рани натекло чимало крові.

Тримаючи в одній руці ліхтарик, Бренда націлила на психа вістря ножа.

— Ліпше б ти забрався зі своїми бридкими приятелями, старий. Даремно ти з нами зв’язався.

Замість відповіді чоловік, перекотившись, із неймовірною силою вдарив Бренду ногою. Дівчина врізалася в Томаса, і разом вони повалилися на підлогу. Задзвеніли на бетоні ніж і ліхтарик; на стінах затанцювали тіні.

Звівшись на ноги, псих покульгав до ножа. Томас пірнув уперед, хапаючи чоловіка під коліна. Падаючи, той заїхав Томасові ліктем у щелепу.

Підскочила Бренда і двічі вдарила психа в обличчя. Приголомшений, він не пручався, коли дівчина ривком поклала його на живіт і почала викручувати руки. Псих був сіпнувся, але Бренда міцно притиснула його коліньми до підлоги. Чоловік завив — моторошно і пронизливо.

— Треба його вбити! — гаркнула Бренда, перекрикуючи виття.

Стоячи навколішках, Томас у ступорі спостерігав за подіями.

— Що? — виснажено перепитав хлопець, не розуміючи, чого від нього хочуть.

— Бери ніж! Психа треба вбити!

Псих і далі волав, аж Томасу хотілося чимшвидше тікати геть, затуливши вуха. Вереск був неприродний. Нелюдський.

— Томасе! — гаркнула Бренда.

Хлопець підповз до ножа, взяв його і, подивившись на лезо в малинових краплях, обернувся до Бренди.

— Швидше! — поквапила вона, й очі її спалахнули від злості. Томас зрозумів, що вона зла не так через психа, як через Томасову повільність.

Та чи вистане йому духу? Чи зуміє він убити людину? Нехай і божевільного, який бажав йому смерті? Який хотів відрізати йому ніс, чорт забирай?

Ледве пересуваючи ноги, Томас наблизився до Бренди, тримаючи ножа так, ніби лезо вимащене отрутою або ж від нього можна підхопити сотню смертельних хвороб.

Псих волав, притиснутий до підлоги, зі скрученими за спиною руками.

Помітивши, яким поглядом Томас дивиться на психа, Бренда рішуче промовила:

— Я переверну його — штрикай просто в серце!

Томас мало не похитав головою, але стримався. Вибору немає. Психа слід убити. Отож Томас кивнув.

Скрикнувши від натуги, Бренда повалилася праворуч від психа, потягнувши його за скручені руки, щоб перевернути набік. Неймовірно, але псих заверещав ще дужче. Він вигнувся, буквально підставляючи груди під удар — вони опинилися всього за кілька дюймів од Томаса.

— Бий! — крикнула Бренда.

Томас стиснув ножа. Потім для надійності взявся за руків’я ще й другою рукою. Треба бити. Треба бити.

— Давай! — знову крикнула Бренда.

Псих верещав.

Піт стікав по Томасовому обличчю.

Серце в грудях калатало, гупало, гримотіло.

Піт в очах. Тіло болить. Жахливі, нелюдські крики.

— Давай!

Вклавши в удар всю силу, Томас увігнав ножа психові в груди.

Наступні тридцять секунд були просто жахливі для Томаса.

Псих боровся. Бився в конвульсіях. Задихався і плювався. Бренда тримала його, поки Томас, провертаючи ніж, вганяв лезо глибше. Псих не квапився помирати: світло поступово згасало в його божевільному оці,— сили й жага до життя помалу полишали його.

Нарешті уражений Спалахом чоловік помер, і Томас відкинувся назад; усе його тіло було напружене, ніби моток іржавого дроту. Хлопець судомно хапав ротом повітря і боровся з нудотою.

Він убив людину. Забрав чуже життя. Здавалося, всередині його тіла розлилася отрута.

— Треба тікати, — промовила Бренда, схопившись на ноги. — Решта не могли не почути галасу. Ходімо.

Томас не міг повірити, як швидко вона оговталася, як швидко забула про скоєне. З іншого боку, вибору не було. Перші звуки, що свідчили про погоню психів, полинули коридором, наче сміх гієн у каньйоні.

Томас змусив себе зіп’ятися на ноги, притлумлюючи докори сумління, що зжирали його зсередини.

— Гаразд, тільки не треба більше.

Спочатку срібні кулі — пожирачі голів. Тепер бійка з психами в темряві.

— Ти про що?

Томас уже на всеньке життя наперед набігався по темних тунелях.

— Хочу на світло. Начхати, як нам це вдасться. Хочу на світло. Негайно.

Бренда не сперечалася. Минули кілька поворотів і незабаром побачили довгу залізну драбину, що вела до неба, геть з Підземелля. За спиною і досі шуміли психи. Чувся сміх, і крики, і хихотіння. Час до часу зривався зойк.

Довелося попрацювати, щоб відчинити люк, аж ось віко зрушило з місця, і втікачі вилізли на поверхню, в сірі сутінки, опинившись в оточенні неймовірно високих будівель, які тяглися в усіх напрямках. Навкруги було навалене сміття, подекуди виднілися трупи. В повітрі висів запах гниття й порохів. Стояла спека.

А от людей не було. Принаймні живих. На мить Томас злякався, що трупи — це глейдери, проте напівзогнилі тіла належали дорослим чоловікам і жінкам.

Бренда повільно роззирнулася, щоб зорієнтуватися.

— Так, здається, гори в тому напрямку, — вказала вона в кінець вулиці, але самих гір видно не було, ще й будівлі затуляли призахідне сонце.

— Впевнена? — запитав Томас.

— Впевнена. Ходімо.

Йдучи довгою пустельною вулицею, Томас озирався на кожну розбиту шибку, кожні двері, сподіваючись побачити Мінхо і глейдерів. І не зустріти психів.

Йшли, намагаючись нікому не потрапляти на очі, аж нарешті стемніло. Час до часу чулися крики, з будинків раз у раз лунав гуркіт. Одного разу дорогу перебігла зграйка людей, та були ці люди так далеко, що навряд чи помітили Томаса і Бренду.

Перед самим заходом сонця завернули за ріг і десь за милю від себе побачили, мов на долоні, околицю міста. Будинки різко закінчилися, далі здіймалися гори. Набагато вищі, ніж здалося Томасу кілька днів тому, голі й кам’янисті. У цьому куточку світу не було чарівних гір зі сніговими шапками, які зринали в Томасових спогадах з минулого життя.