У відповідь Томас схлипнув від болю. Ще вчора він бачив світ у веселкових тонах: інфекції немає, рана загоїлася, місто з психами залишилося далеко позаду, і треба лише перевалити через гори, щоб досягти прихистку. Життя його так нічого й не навчило.

— Я не жартую! — гримнула Тереза на глейдерів. — Стріляємо без попередження. Не ходіть за нами!

Вона присіла поруч із Томасом: майнув її силует, зашурхотів пісок у неї під колінами. Тереза схопила Томаса за голову просто крізь мішок і припала губами майже до самого вуха. Томас щосили напружив слух, щоб уловити крізь шелест вітру ледь чутний шепіт.

— Мені не дають говорити з тобою подумки. Але ти повинен мені довіряти.

Вражений, Томас заледве втримався від зойку.

— Що ти йому сказала? — запитала одна з дівчат, які тягли мішок за мотузку.

— Сказала, що мене дуже тішить його становище бранця. І моя помста. Сподіваюся, ти не проти?

Так зарозуміло Тереза ніколи не розмовляла. Вона або дуже добра акторка, або вона таки почала з’їжджати з глузду. І в неї роздвоєння особистості.

— Рада за тебе, — відповіла дівчина. — Тільки не захоплюйся. Треба квапитися.

— Пам’ятаю, — промовила Тереза, потім ще сильніше стиснула Томасову голову і притулилася губами до його вуха. Коли вона заговорила, він відчув жар її дихання навіть крізь волокна мішковини. — Тримайся. Недовго залишилося.

Томас впав у ступор. Що тут можна подумати? З нього знущаються, чи що?

Тереза відпустила його і підвелася.

— Гаразд, ходімо. І як слід протягніть його по камінню.

Полоненого Томаса поволочили по землі, мішковина зовсім не пом’якшувала тертя об гостре каміння. Щоб зменшити біль, Томас вигнув спину, перенісши вагу на ноги. Втім, надовго його не вистачить.

Крізь просвіти в мішку він бачив силует Терези, яка простувала поруч.

Потім закричав Мінхо, однак Томас майже нічого не розчув. Але те, що він таки вловив, дало йому слабку надію. Поміж лайки Томас розібрав слова: «ми вас знайдемо», «саме час» і «зброя».

Тереза хвицнула Томаса в живіт, і Мінхо миттєво замовк.

І дівчата пішли далі пустелею, а Томас стрибав по горбках, як мішок з ганчір’ям.

Дорогою він уявляв жахливі речі. Ноги щомиті слабшали, і Томас розумів, що невдовзі доведеться розслабити спину. Він уявив криваві рани й майбутні шрами.

А може, це вже байдуже. Все одно його вб’ють.

Тереза сказала, що він має їй довіритися. Звісно, це важко, але Томас спробував виконати прохання. Раптом Тереза прикидається перед групою «В»? А якщо ні, навіщо тоді шепотіти про довіру?

В Томаса довго крутилася ця думка в голові, але скоро він не міг уже ні на чому довго зосереджувати увагу. Якщо він не хоче, щоб йому всю шкіру зі спини здерли, слід придумати, як уберегти її.

Врятували гори.

Тягнути Томаса на крутий схил виявилося не так уже й просто, не те що волочити по землі. Дівчата пробували піднімати його короткими ривками — лише щоб потім дозволити зісковзнути вниз на кілька футів. Нарешті Тереза запропонувала підхопити Томаса за руки й за ноги і нести по черзі.

Томасу на думку спало просте рішення, і він не розумів, як вони самі не здогадалися.

— Може, я своїми ногами піду? — запитав Томас крізь мішок, і його приглушений голос звучав хрипко від спраги. — У вас зброя, я не втечу.

Тереза штовхнула його в бік.

— Мовчи, Томасе. Ми не дурепи. Зажди, поки зникнемо з очей твоїх приятелів.

Томас ледь стримав стогін, як раптом Терезина нога знову вдарила його по ребрах.

— Га? Що?

— Нам так веліли. А тепер — мовчи!

— Навіщо йому казати про це? — різко прошепотіла одна з дівчат.

— Хіба не байдуже? — відповіла Тереза, не намагаючись приховати роздратування. — Скажемо, не скажемо… все одно йому гаплик.

«Так веліли, — подумав Томас. — Велів „БЕЗУМ“».

— Я їх уже майже не бачу, — сказала одна з дівчат. — Від того провалля нас точно не буде видно. Хлопці нас не наздоженуть, навіть якщо спробують.

— Чудово, — відповіла Тереза. — Несімо його до провалля.

Томаса підхопили ще кілька пар рук і підняли над землею.

Тереза і три її нові подружки несли його через валуни, повз сухі дерева, вище і вище. Він чув важке сапання, відчував запах поту і з кожним поштовхом при підйомі дедалі дужче ненавидів своїх поневолювачок. Навіть Терезу. Томас востаннє спробував подумки достукатися до неї і тим самим врятувати залишки довіри до неї, але подруга не відповідала.

Важке сходження тривало близько години — з зупинками, під час яких дівчата змінювалися, — і вдвічі більше минуло з тої миті, коли Томаса забрали від глейдерів. Сонце майже досягло небезпечної точки зеніту, спека зробилася нестерпною. Аж ось дівчата обігнули величезну скелю; земля під ногами трохи вирівнялася, і вони увійшли в тінь. Прохолодне повітря тут принесло полегшення.

— Ну все, — оголосила Тереза. — Кидайте його.

Дівчата безцеремонно відпустили Томаса, і він з охканням упав на тверде каміння. І поки його розв’язували, судомно хапав ротом повітря. Не встиг віддихатися, як мішок уже зняли.

Томас подивився на Терезу і її товаришок — ті оточили його зі зброєю напоготові. Ні, все це якось безглуздо…

Зібравши залишки мужності, Томас промовив:

— Вам не завадило б як слід усе обміркувати. Вас двадцятеро — з ножами, мечами і мачете — проти мене одного, беззбройного. Напевно, я точно особливий.

Узявши спис зручніше, Тереза відійшла.

— Стривай! — гукнув Томас, і Тереза зупинилася. Піднісши долоні, мов здаючись, Томас зіп’явся на ноги. — Слухай, я не збираюся рипатися. Просто ведіть мене куди треба, і я дам себе прикінчити, як чемний хлопчик. Не лишилося жодної гнилої причини, щоб мені жити далі.

Він говорив це, дивлячись просто на Терезу, і в ці слова намагався вкласти якнайбільше презирства. Досі він сподівався, що все якось з’ясується, однак після такого поводження геть занепав духом.

— Годі вже, — промовила Тереза. — Мене аж нудить. Ходімо до перевалу, сховаємося всередині й поспимо. Ввечері почнемо перехід.

Заговорила темношкіра дівчина, яка запихала Томаса в мішок:

— А з цим що? Стільки годин його волочили.

— Не хвилюйся, ми його вб’ємо, — озвалася Тереза. — Вб’ємо саме так, як нам веліли. Це буде карою за те, як він повівся зі мною.

Томас не розумів, що Тереза хотіла сказати своїм останнім реченням. Що він такого їй зробив? Але мозок мов заснув, а вони йшли і йшли і йшли, вочевидь, прямуючи назад до табору групи «В». Дорога повсякчас вела вгору, і ноги вже горіли. Гола скеля ліворуч надійно затуляла від сонця, але навіть у тіні все було сухим і гарячим. Довкола лежав лише бурий порох. Дівчата дали Томасу трохи води, але здалося, що вона до краплі випарувалася, ще не досягнувши шлунка.

До великого заглиблення у горі на східному боці дійшли якраз тоді, коли сонце повисло в зеніті. Одразу стало зрозуміло, що дівчата тут облаштували табір і просиділи день чи два в печері, що веде в надра скелі десь на сорок футів. Серед наметів Томас помітив кострище і купку сміття біля виходу. На загін чекали всього три дівчини, а отже, ловити Томаса група «В» вирушила майже в повному складі.

З луками і стрілами, ножами і мачете? Нісенітниця якась. Вистачило б кількох людей.

Дорогою Томас дещо довідався: темношкіру звали Гаррієт, а ту, що постійно крутилася біля неї, рудувато-русяву, з білосніжною шкірою, — Соня. І судячи з усього, до прибуття Терези вони були за головних. Поводилися як старші, однак в кінці усе узгоджували з Терезою.

— О’кей, — заговорила Тереза, — прив’яжімо його он до того бридкого дерева, — вказала вона на білий як кістка дуб, давно вже всохлий, який проте досі чіплявся корінням за кам’янистий ґрунт. — І слід би його нагодувати, по почне скиглити і не дасть нам поспати.

«Не дуже тонко зіграла», — подумав Томас. Байдуже, які в Терези наміри, але говорить вона вже геть якісь нісенітниці. Томас не міг позбутися відчуття, що починає її ненавидіти, — хай що вона казала на початку.