«Вайло боїться війни, — усвідомив Гриф. — Як вони примудрилися поставити його на місце Чорносерда?»

— До Невільницької затоки — не знайдеш. Але до Вестеросу — інша справа. Нам зачинено схід, а не море. Тріархи будуть щасливі побачити наші спини, навіть не сумнівайтеся. Ще й допоможуть знайти кораблів, аби лише випхати нас до Семицарства. Жодне місто не захоче, щоб у нього на порозі мулялося без діла десятитисячне військо.

— Має рацію, — мовив Лисоно Маар.

— Лев, певно, вже унюхав дракона, — додав один із Коліїв, — але Серсея не зводить очей з Меєрину і тамтешньої цариці. Про нашого принца вона нічого не знає. Щойно ми висадимося і піднімемо корогви, до нас на поміч рине безліч люду.

— Не безліч, — виправив Галайда Гаррі, — а скількісь. Раегарова сестра має драконів. Раегарів син — ні. Ми не маємо досить потуги, щоб воювати престол без Даянерис та її війська. Її Неблазних.

— Перший Аегон захопив Вестерос без жодного євнуха, — зауважив Лисоно Маар. — Чому б те саме не зробити шостому?

— Але ж задум полягав у тому, щоб…

— Чий задум? — перервав Трістан Водограй. — Жирного магістрата? Той самий задум, що змінюється на кожен поворот місяця? Спершу до нас мав приєднатися ще Візерис Таргарієн, як хто його пам’ятає. Із півсотнею тисяч дотракійських верескунів за спиною. Потім Король-Жебрак врізав дуба, і зайшла мова вже про його сестру, королеву-дитину, сумирну й недолугу, яка пливе за порадою до Пентосу із трьома новоналупленими драконами. Але та дитина раптом повертає до Невільницької затоки, лишає за собою вервечку палаючих міст… і гладун вирішує, що тепер ми маємо зустрічати її під Волантисом. А зараз, бачу, і цьому задумові вже настає гаплик.

— Я досить наслухався про задуми Іліріо. Роберт Баратеон звоював Залізний Престол, не маючи такої переваги, як дракони. То й ми зуміємо. Якщо ж я помиляюся, і Семицарство не повстане на нашому боці, ми завжди зможемо відступити назад за вузьке море, як колись Лихий Булат і чимало інших після нього.

Стрікланд уперто захитав головою, заперечуючи.

— Небезпека…

— …менша, ніж здається — відколи помер Тайвин Ланістер. Семицарство ніколи не буде дозріліше для завоювання. На Залізному Престолі знову сидить король-хлопчак — навіть молодший, ніж попередній. А землею Вестеросу гуляють бунтівники, наче вихори осіннього листя.

— Хай так, — відповів Стрікланд, — але самотужки ми не маємо надії…

Грифові вже остогидло боягузтво отаман-полковника.

— Де ж самотужки! За нас стане Дорн. Хіба може не стати? Принц Аегон — син принцеси і великої князівни Елії так само, як принца Раегара.

— Саме так, — додав малий, — і хто тоді лишиться на Вестеросі проти нас? Жінка!

— Не абияка, а з Ланістерів! — заперечив отаман-полковник. — Стерво матиме при боці Крулеріза, його не можна скидати з рахунку. За ними обома стоятиме багатство і міць Кастерлі-на-Скелі. Іліріо каже, малий король заручений з панною Тирел — отож доведеться мати справу ще й з могуттям Вирію.

Лазвель Пик застукотів кісточками пальців по столі.

— Століття минуло від нашого вигнання, та дехто ще й досі має друзів у Обширі. Могуття Вирію може виявитися меншим, ніж його собі малює Мейс Тирел.

— Принце Аегоне, — мовив Трістан Водограй, — ми ваші вірні прибічники. То ви конче вирішили — рушати на захід замість сходу?

— Вирішив! — палко відповів Аегон. — Якщо моя тітонька вдовольнилася Меєрином, хай сидить там, мені байдуже. Я обійму Залізний Престол сам — звоювавши його вашими мечами та вашою вірністю. Рушаймо швидко, вдармо міцно — і здобудемо кілька перемог ще до того, як Ланістери взнають про нашу висадку. Тоді за нашу справу стануть інші.

Водограй посміхнувся на знак схвалення. Інші перезирнулися задумливо. Тоді Пик мовив:

— Ліпше загинути на Вестеросі, ніж на гемонській дорозі.

Марк Мандригуля реготнув і додав:

— Як на мене — ще ліпше жити на багатих землях у добрячому замку.

Франклин Буйцвіт ляснув долонею по руків’ю меча і мовив:

— Така нагода врізати голови кільком Фосовеям! Я з вами.

Коли решта почала говорити, перебиваючи одне одного, Гриф зрозумів, що вітер перемінився. «Такого Аегона я ще не бачив.» Задум не був зваженим і поміркованим, але Грифові набридла зваженість, остогидла обережність, таємниці, чекання невідомо чого. З перемогою чи з поразкою — але він побачить Грифонове Сідало ще раз перед смертю і буде похований у могилі поруч із батьком.

Один за одним старшина «Золотої Дружини» підводилася, ставала на коліна і складала мечі до ніг його юного принца. Останнім до них приєднався Галайда Гаррі Стрікланд, незважаючи на тяжко намозолені ноги.

Коли вони виходили з намету отаман-полковника, сонце вже зачервонило західне небо і намалювало кармазинові тіні на золотих черепах. Франклин Буйцвіт запропонував поводити принца табором та познайомити з кількома ще невідомими йому «хлоп’ятами». Гриф дав свою згоду.

— Але пам’ятай: для решти полку він має лишитися Молодим Грифом, поки ми не перетнемо вузьке море. А вже на Вестеросі помиємо йому волосся і вдягнемо у обладунок.

— Гаразд, зрозумів. — Буйцвіт ляснув Молодого Грифа по спині. — Ходімо. Почнемо з куховарів. Заприятелювати з ними — на користь кожному.

Коли вони зникли, Гриф обернувся до Півмаестра.

— Їдьте на «Соромливу діву» та вертайтеся з пані Леморою і паном Роллі. Скрині Іліріо нам теж знадобляться. Там гроші й обладунок. Подякуйте від усіх нас Яндрі та Ізільї. На цьому їхню участь у справі скінчено. Але їх не забудуть, коли його милість сяде на свій престол.

— Слухаю, мій князю.

На тім Гриф облишив його і прослизнув до намету, який йому призначив для мешкання Галайда Гаррі.

Попереду лежав шлях, повний смертельних небезпек, але що з того? На кожного чекає смерть. Він просив собі лише трохи часу. Він чекав так довго — авжеж боги мають подарувати йому ще кілька років. Досить, щоб побачити, як хлопчик, котрого він кликав сином, посяде Залізний Престол. А він сам поверне собі власне дідицтво, власне ім’я, власну честь. І заспокоїть дзвони, що калатають у його снах щоразу, як він заплющуює очі.

Лишившись на самоті у наметі, який крізь відкинуту запону освітлювали золоті та червоні промені західного сонця, Джон Конінгтон скинув з плечей вовчого кожуха, стягнув через голову кольчужну сорочку, всівся на похідний стілець і стяг рукавичку з правиці. Ніготь на середньому пальці став чорний, наче гагатовий. Сіра тінь доповзла майже до першого суглоба. Кінчик персневого пальця теж почав темніти; коли він штрикнув його вістрям кинджала, то нічого не відчув.

«Смерть, — зрозумів він, — але повільна. Я ще маю час. Рік. Може, два. Чи й п’ять. Деякі кам’яні люди живуть десять. Удосталь, щоб перетнути море, знову побачити Грифонове Сідало. Покінчити з родом Узурпатора навіки і посадити сина Раегара на Залізний Престол.»

Тоді князь Джон Конінгтон зможе спокійно померти.

Звістка пролетіла табором, наче гарячий вітер. «Вона наближається. Її військо вже виступило. Вона поспішає на південь, до Юнкаю, щоб віддати місто вогню, а всіх його мешканців — мечу. Ми ж вирушаємо на північ — назустріч.»

Жабик почув це від Дика Соломи, а той — від Старого Білла Кістки, а той — від пентосця на ім’я Миріо Миракіс, а той мав родича, який служив чашником при самому Строкатому Князі.

— Братик чув у наметі старшини, з власних вуст Кагго, — наполягав Дик Солома. — От побачите мені — ще до вечора забігаємо.

І не обдурив. Строкатий Князь надіслав наказ через старшину та осавулів: знімати намети, накладати бебехи на мулів, сідлати коней, рушати на Юнкай зі світанком.

— Дідька лисого юнкайська наволоч пустить нас до свого Жовтого Міста винюхувати їхніх дівок, — передбачив Бакк, косоокий мирійський арбалетник, ім’я котрого означало «біб». — Візьмемо в Юнкаї харчів, ну може, ще свіжих коней — та й на Меєрин, танцювати з драконовою королевою. Отож давай вистрибуй, Жабику. Зроби мечеві хазяїна гарненький гострий краєчок. Скоро він йому стане в пригоді.