— Здохни! — виплюнув Храз… та здіймаючи араха, зачепив його кінцем запони на стінах.

Саме цієї нагоди і чекав пан Барістан. Він миттєво розчахнув ямному бійцеві черево, відбив останній удар звільненого араха і прикінчив Храза швидким уколом у серце.

Тельбухи ямного звитяжця виповзли назовні, наче гніздо слизьких вугрів. Кров, слиз і жовч заплямували царські шовкові килими. Селмі зробив крок назад; меч у його руці червонів до середини. Тут і там килими почали диміти від розкиданих жарин. Лицар почув, як схлипує К’єзза.

— Не бійся, — мовив старий лицар. — Я не зроблю тобі зла, дитино. Я прийшов по царя.

Він чисто витер меча запоною і обережно ступив до опочивальні, де знайшов Гіздахра зо’Лорака, Чотирнадцятого тако від старини нареченого, що ховався за гобеленом і тихо, благально скиглив:

— Пожалійте! Не вбивайте! Я не хочу вмирати!

— Майже ніхто не хоче. Але усі вмирають, нічого не вдієш.

Пан Барістан вклав меча до піхв і смикнув Гіздахра на ноги.

— Ходімо. Відведу вас до келії.

Дотепер Мідні Звірі мали вже роззброїти Непробийшкуру.

— Вас триматимуть замкненим під вартою, доки не повернеться цариця. Якщо проти вас не знайдеться доказів, вам ніщо не загрожує. Маєте на тім моє лицарське слово.

Він узяв царя попід руку і повів геть з опочивальні. Голова була напрочуд легка і трохи паморочилася, наче під чаркою. «Я охороняв вінценосців, захищав їхні життя. Що я роблю тепер? Хто я? Ким став?»

В цю мить з Гіздахровим вином повернулися Міклаз і Драказ. Вони стали у проймі дверей, притиснувши глеки до грудей і вирячивши очі на труп Храза. К’єзза досі плакала, але прийшла Джезена, обійняла молодшу дівчинку, попестила їй волосся і заходилася втішати. Ще кілька чашників і чашниць стояли позаду, мовчки спостерігаючи.

— Ваша п-п-превисокосте, — мовив Міклаз перелякано, — вельможний Резнак мо’Резнак просив п-п-переказати, щоб ви п-п-прийшли негайно.

Хлопчик звертався до царя так, наче в покої не було ані пана Барістана, ані простягнутого на килимі мертвого тіла, чия кров повільно забарвлювала шовк темним кармазином. «Скахаз мав схопити Резнака і тримати доти, доки ми не впевнимося у його вірності. Чи не сталося якоїсь халепи?»

— Куди? — запитав хлопчину пан Барістан. — Куди підстолій прохає прийти його милість?

— Назовні. — Міклаз наче вперше його помітив. — Н-назовні, п-пане Барістане. На т-терасу. Щоб п-побачити на власні очі.

— Побачити що?

— Д-д-драконів. Вони на волі, п-пане.

«Порятуй нас усіх, свята Седмице» — подумав старий лицар.

Ніч поволі тупала повз повільними чорними лапами. Година кажана поступилася годині вугра, година вугра — годині примар. Великий княжич лежав у ліжку, втупившись у стелю, марив без сну, пригадував, змальовував уявою, крутився під лляним покровом, охоплений лихоманкою збуджених мрій про вогонь та кров.

Нарешті, зневірившись заснути, Квентин Мартел пішов до світлиці, налив там собі кухоль вина і випив у пітьмі. Вино відгукнулося солодкою втіхою на язику; він запалив свічку і налив собі ще. «Трохи вина допоможе заснути» — подумав він, хоч і знав, що бреше сам собі.

Князь довгенько повитріщався на свічку, тоді поставив кухля і простягнув долоню над полум’ям. Довелося напружити всю волю до краплі, щоб опустити руку і торкнутися вогню… а коли він нарешті торкнувся, то миттю відсмикнув зі скриком болю.

— Гей, Квентине, ти з глузду з’їхав?

«Ні, просто злякався. Я не хочу згоріти.»

— Герісе?

— Я почув, як ти ходиш.

— Не міг заснути.

— І вирішив полікуватися вогнем? Чи не краще випити теплого молока і послухати колискову? А ще краще… ходімо до Храму Грацій, знайду тобі дівчину.

— Тобто повію.

— Там їх кличуть Граціями. Вони усі різних кольорів. Червоні — єдині, які розсувають ноги.

Геріс усівся навпроти за стіл.

— Коли хочеш знати мою думку, септам у нас вдома варто перейняти тутешній звичай. Бачив, як виглядають найстаріші з них? Схожі на чорнослив. Ось що роблять з ними роки безшлюб’я.

Квентин визирнув на терасу, де серед дерев густо лежали нічні тіні. Чути було тихе дзюрчання води.

— Це дощ, абощо? Тепер твої повії поховаються.

— Авжеж не всі. У садах насолоди є приховані куточки, де вони чекають щоночі, коли їх оберуть чоловіки. А кого не обрали — ті мають сидіти там аж до сходу сонця, почуваючись кинутими і самотніми. Чому б нам не розрадити їхню тугу?

— Тобто чому б їм не розрадити мою? Так і кажи.

— Гаразд, так і скажу.

— Мені такої розради не треба.

— Не погоджуся. Даянерис Таргарієн — не єдина жінка в світі. Невже ти хочеш померти нецілованим парубійком?

Квентин зовсім не хотів помирати. «Хочу повернутися до Крицаку і поцілувати обох твоїх сестер, одружитися з Гвинетою Крицак, побачити розквіт її вроди, народити з нею дитину. Хочу виїжджати на турніри, полювати з соколами і хортами, відвідати матінку в Норвосі, прочитати кілька з тих книжок, які мені надіслав батько. Хочу, щоб Клетус, Віл і маестер Кедрі знову жили на світі.»

— Гадаєш, Даянерис зраділа б, дізнавшись про мене в ліжку з якоюсь шльондрою?

— Чому б ні? Це чоловіки марять про цнотливих. А жінкам до вподоби чоловіки, які знають свою справу в опочивальні. Справу, якої треба навчатися — так само, як науки меча.

Жарт Геріса боляче вжалив князя. Квентин ще ніколи не почувався таким малим і жалюгідним хлопчаком, як стоячи перед Даянерис Таргарієн і прохаючи її руки. А думка про те, щоб лягти з нею в ліжко, жахала його чи не гірше, ніж її дракони. Раптом він не зуміє їй догодити?

— Даянерис має коханця, — буркнув він, захищаючись. — Батько не на те мене прислали, щоб я розважав королеву в опочивальні. Ти сам знаєш, навіщо ми тут.

— Ти не можеш з нею побратися. Вона вже має чоловіка.

— Вона не кохає Гіздахра зо’Лорака.

— Кохає чи не кохає… до чого тут шлюб? Вельможному князеві личило б розуміти, що до чого. Кажуть, твій батько одружився з кохання. То що, порадів?

«Не надто.» Доран Мартел та його дружина з Норвосу половину шлюбу прожили нарізно, а іншу — в сварках. Подейкували, що той шлюб був єдиною справою батькового життя, яку він зробив поспіхом, за покликом серця замість розуму, і згодом пожалів.

— Все ж таки не кожен необачний вчинок загрожує падінням, — заперечив князь. — Це мій обов’язок. Його написано мені долею.

«Ти маєш бути мені другом, Герісе. То навіщо кпиниш з моїх сподівань? Мені й без тебе не бракує сумнівів; хоч би ти не підливав олії у вогонь мого переляку.»

— На мене чекає велична пригода всього життя.

— З величних пригод часто-густо не вертаються живими.

І то була теж правда. Казки та перекази оповідали і про це. Звитяжець вирушав у путь з приятелями та побратимами, стрічав небезпеки, повертався додому з перемогою… от лишень деякі з його супутників не поверталися зовсім. «Але ж головний звитяжець ніколи не гине. Саме ним я й повинен бути.»

— Матиму досить мужності, то не схиблю. Чи ти хочеш, щоб Дорн навіки запам’ятав мою поразку?

— Дорн нікого з нас не запам’ятає навіки.

Квентин посмоктав обпечене місце на долоні.

— Дорн пам’ятає Аегона та його сестер. Драконів легко не забудеш. І Даянерис там теж пам’ятатимуть.

— Якщо вона загинула — то ні.

— Вона жива. — «Інакше не може бути.» — Якщо загубилася — я її знайду.

«А коли знайду, вона подивиться на мене так, як дивилася на свого сердюка. Лишень маю довести, що вартий її кохання.»

— На спині дракона?

— Я сів на спину коневі у шість років.

— І впав із нього раз чи три.

— Та не забарився знову залізти у сідло.

— Бо тебе ніколи не скидали з височини у двісті сажнів, — зауважив Геріс. — І коні рідко обертають своїх наїзників на жар та чорні кістки.

«Я знаю, які небезпеки на мене чигають.»

— Все, більше чути не хочу. Ти маєш мій дозвіл поїхати звідси. Знайди собі корабель, Герісе, і тікай додому.