— Коли це ти повернувся?

Лютововк підвівся на ноги, покинув кістку і затрусив за Джоном.

Коло дверей зсередини стояли Мулій та Барило, спершись на списи.

— Там такий мороз, мосьпане, ой лишенько! — застеріг Мулій крізь вогняно-руду кущаву бороду. — Ви надовго?

— Ні. Лише по ковток повітря.

І Джон ступив за поріг у ніч. Небо повнилося зірками, вітер летів уздовж Стіни. Навіть місяць виглядав змерзлим — його ликом бігли дрібні сироти. Коли Джона наздогнав перший порив вітру, то миттю прорізав шари вовни і вивареної шкіри, змусив зацокотіти зубами. Джон рушив дворищем просто в пащу вітрові; поли кобеняка плескали за спиною. Привид трусив слідом. «Куди це я? Що я роблю?» Замок Чорний стояв тихий, мовчазний, вежі та палати ховалися у темряві. «Ось розкинулося моє панство, — подумав Джон Сніговій. — Мій палац, мій дім, моє володіння. Чорна руїна.»

У тіні Стіни під руку йому трапилося хутро лютововка. На пів-удару серця ніч ожила тисячею запахів, а потім Джон Сніговій почув хрускіт кірки на латці старого примерзлого снігу. Хтось стояв просто за ним — зрозумів він раптом. Хтось, чий запах був теплий, як літній день.

Коли Джон обернувся, то побачив Ігритту.

Вона стояла попід зчорнілими каменями Воєводської Вежі, огорнута пітьмою та спогадами. Місяць світив їй крізь волосся — руде волосся, поціловане вогнем. Коли Джон його побачив, серце підскочило йому з грудей до горла.

— Ігритто! — покликав він.

— Снігу-воєводо, — відповів голос Мелісандри.

Від несподіванки Джон аж сахнувся.

— Пані Мелісандро. — Він зробив крок назад. — Я сплутав вас… із деким іншим.

«Вночі усі шати сірі.» Але її раптом стали червоними. І тепер він не розумів, як міг сплутати Мелісандру з Ігриттою. Жриця була вища, тендітніша, старша, хоча місячне сяйво змило роки з її обличчя. Туман здіймався з її ніздрів та рук, оголених під холодом ночі.

— Ви собі пальці відморозите, — застеріг Джон.

— Якщо така буде воля Ра-Гльора. Сили ночі нездатні торкнутися того, чиє серце омито святим вогнем Господа.

— Мене турбує не ваше серце. Лише ваші руки.

— Насправді важить лише серце. Відкинь розпач, Снігу-воєводо. Розпач — зброя ворога, чиє ім’я не можна називати. Твоя сестра ще не втрачена для тебе.

— Я не маю сестри.

Слова різали, мов ножі. «Що ти знаєш про моє серце, жрице? Що ти знаєш про мою сестру?»

Мелісандра, здавалося, звеселилася, наче від дотепного жарту.

— І як її звуть — ту сестру, якої ти не маєш?

— Ар’я. — Голос його був хрипкий. — Насправді вона зведена сестра, бо…

— …бо сам ти вродився байстрюком. Я не забула. Я бачила твою сестру в моєму вогні. Бачила її втечу від шлюбу, до якого її змушують. Вона тікала сюди, до тебе. Дівчинка у сірому на коні, що помирав. Я бачила її ясно, як день. Цього ще не сталося, але станеться. — Мелісандра подивилася на Привида. — Можна мені торкнутися твого… вовка?

Джонові стало незатишно.

— Краще не треба.

— Він мені не зашкодить. Ти звеш його Привидом, так?

— Так, але…

— Привиде! — проспівала Мелісандра вовче ім’я, наче пісню.

Вовк потрусив до неї, сторожко обійшов колом, принюхався. Коли вона простягла руку, обнюхав і її, потім тицьнувся носом у пальці.

Джон видихнув хмарку пари.

— Він не завжди такий…

— …привітний? Він теж прагне тепла, як усі. Бо й сам — живе тепло.

Очі її палали у темряві двома червоними зірками. На шиї виблискував рубін, наче третє око, яскравіше за інші два. Джон колись бачив, як очі Привида червоніють так само — коли спіймають світло.

— Привиде! — покликав він. — До мене!

Лютововк зиркнув на нього, як на чужинця. Джон недовірливо насупився.

— Якось це… чудернацько…

— Гадаєш? — Жриця стала на коліно і почухала Привидові за вухами. — Твоя Стіна — теж чудернацьке місце, але і тут є сила. Аби ж ти зумів її опанувати. Сила — в тобі, сила в цьому звірові. Ти їй опираєшся, і це помилка. Вхопи її, огорнися нею, скористайся нею.

«Я не вовк» — подумав він.

— І як би ви це зробили?

— Я тобі покажу. — Мелісандра обійняла Привида тендітною рукою, і лютововк лизнув їй обличчя. — Господь Світла у мудрості своїй створив нас чоловіком і жінкою, двома частинами великого цілого. В нашому поєднанні є сила. Сила творити життя. Сила творити світло. Сила відкидати тіні.

— Тіні? — Вимовлене слово одразу ж здалося йому темнішим.

— Кожен, хто ходить землею, відкидає тіні на світ. Якісь із них — тонкі й слабкі, інші — довгі та темні. Озирнися за себе, Джоне Сніговію. Місяць поцілував тебе і вирізьбив твою тінь на кризі у двадцять стоп заввишки.

Джон зиркнув за плече. Там справді була тінь, як вона і сказала — змальована місячним сяйвом на Стіні. «Дівчинка у сірому на коні, що помирає, — подумав він. — Їде сюди, до тебе. Ар’я.» Джон обернувся до червоної жриці, відчуваючи її тепло. «Вона має силу.» Думка прийшла непроханою, вхопила його залізними зубами, але такій жінці він не хотів нічого заборгувати — навіть за ціну життя своєї сестричечки.

— Колись Далла дещо мені сказала. Валина сестра, дружина Манса Розбишаки. Сказала, що чари — це як меч без руків’я. Немає безпечного способу його вхопити.

— Мудра жінка. — Мелісандра підвелася, червоні шати поворушив вітер. — І все ж меч навіть без руків’я лишається мечем. Добре мати меча, коли навколо вороги. Тепер слухай мене, Джоне Сніговію. Дев’ять гайворонів полетіли до білого лісу шукати ворогів з твого наказу. Троє з них мертві. Ну насправді ще не мертві, але смерть уже чекає, і вони їдуть просто їй у пащу. Ти надіслав їх бути твоїми очима у пітьмі, але до тебе вони повернуться без очей. Я бачила їхні бліді мертві обличчя у полум’ї. Порожні очниці спливали кров’ю.

Вона відкинула волосся назад, її червоні очі засяяли.

— Ти не віриш мені. Але повіриш. Ціною віри буде три життя. Хтось скаже — невелика ціна за мудрість… але ти не мав би її платити. Пам’ятай це, коли побачиш сліпі спотворені обличчя своїх мертвих. І коли цей день настане — прийми мою руку.

З її блідої плоті здіймався туман; на мить Джонові здалося, що між пальців Мелісандри танцюють світлі чародійські вогники.

— Прийми мою руку, — повторила вона, — і дозволь урятувати твою сестру.

Навіть у пітьмі Вовчого Лігва Давос Лукомор відчув, що цього ранку сталося щось дивне.

Він прокинувся під шум голосів і підкрався до дверей келії, але дошки були надто товсті, щоб розібрати слова. Потім настав світанок, але Гарт не приніс йому звичної вівсяної каші на сніданок. Давос занепокоївся. У Вовчому Лігві усі дні текли майже однаково; зміни зазвичай ставалися не на краще. «Може, сьогодні я маю померти? І Гарт просто зараз сидить там з гострильним бруском, налощуючи край Панні Лу.»

Цибульний лицар не забув останні слова, сказані Виманом Мандерлі. «Відведіть це створіння до Вовчого Лігва і відрубайте йому голову та руки, — наказав жирний князь. — Я хочу мати їх у себе ще до вечері — бо не зможу і шматочка з’їсти, доки не побачу голову цього пачкаря на шпичці, з цибулиною в його брехливому роті.» Щовечора Давос засинав з цими словами у голові, щоранку прокидався з ними ж. А якщо раптом забував, Гарт залюбки йому нагадував. Давоса він величав «покійником». Коли приходив зранку, то завжди вітався так: «Вівсяна каша для пана покійника!» А на ніч прощався такими словами: «Загасіть свічку, пане покійнику!»

Якось Гарт приніс своїх дівчаток познайомитися з покійником.

— Хвойда в нас не надто показна, — казав він, пестячи чорного залізного прута, — але як розжариться у моїх руках до червоного і торкнеться твоєї пуцьки, то й матінку рідну покличеш на весь голос. А оце моя Панна Лу. Це вона забере твою голову та руки, коли князь Виман накажуть.

Давос ніколи не бачив сокири, більшої чи гострішої за Панну Лу. Гарт вигострював їй край по цілих днях — так казали інші наглядачі. «Я не благатиму змилуватися» — вирішив Давос. Він піде на смерть, як лицар — хіба що попрохає, щоб голову відтяли раніше, ніж руки. Навіть Гарт не буде такий жорстокий, щоб відмовити. Принаймні, Давос мав таке сподівання.