«Отакої, вона мене не знає, — зрозумів тоді Варамир. — Та й відки їй знати?» Без своїх звірів він не виглядав ані значним, ані грізним. «А я ж був Варамир Шестишкур і зламував хліб з самим Мансом Розбишакою.»

Варамиром він назвав себе сам, коли мав десять років од народження. «Ім’я, гідне князя. Ім’я для пісень. Могутнє ім’я, що наганяє жах.» Але володар цього імені утік від бісових ґав, наче сполоханий заєць. Грізний князь Варамир перекинувся на боягуза, та не міг терпіти, щоб вона дізналася, і тому назвав списниці ім’я Хагон. Згодом йому аж самому стало цікаво, чому саме це ім’я спало йому на думку і вирвалося з вуст — з-поміж усіх, які він міг собі обрати. «Я з’їв його серце і випив його кров. А він досі переслідує мене безжальною примарою.»

Одного дня протягом їхньої втечі крізь пущу прилетів навскач вершник на кощавому білому коні. Він гукав, що всі мають рушати до річки Молочної, що Плакун збирає воїв, маючи на меті перетнути Міст Черепів і узяти приступом Тіньову Вежу. Багато людей пішло за ним, але ще більше лишилося. Пізніше похмурий воїн у хутрі та бурштині ходив від вогнища до вогнища, закликаючи усіх живих на північ — шукати притулку в долині теннів. З якого дива він вирішив, що там буде безпечніше, коли самі тенни давно звідти втекли — цього Варамир так і не дізнався, але кількасот людей все-таки за ним пішло. Ще кількасот потяглося геть за лісовою відьмою, яка бачила видіння: безліч кораблів, що припливли забрати вільний нарід на південь.

— Мусимо шукати моря! — кричала Матінка-Кротиха. Її прихильники рушили за нею на схід.

Варамир теж, може, пішов би з ними, якби мав більше сил. Та на жаль, сіре холодне море лежало у страшенній далечині; він знав, що живим його вже не побачить. Дев’ять разів він уже помер, і зараз помирав знову, і цей останній раз стане його справжньою смертю. «Кожух з білячих шкурок, — пригадав він, — те падло вдарило мене ножем за кожух з білячих шкурок.»

Хазяйка кожуха була мертва — голову їй розтрощили у криваву кашу, помережану шматками кісток, — але кожух здавався теплим і товстим. Навколо сніжило, а власного кожуха Варамир загубив коло Стіни. Шкури для спання, вовняне спіднє, пасові чоботи з овечої шкури та рукавиці з хутряною облямівкою, запаси меду та харчів, кучерики волосся, що він брав у жінок, з якими ділив постіль, ба навіть золоті обручі на руки, подаровані Мансом — усе пропало, усе лишилося позаду. «Я згорів і помер, а тоді побіг, напівздурілий від болю та жаху.» Від спогаду йому досі було соромно, але ж він утік тоді не сам — поруч тікали сотні й тисячі інших. «Битву було програно. Прийшли непереможні лицарі у міцній криці. Вони убивали всіх, хто пробував стати до бою. Ми мусили рятуватися або загинути.»

Та від смерті, на жаль, так легко не втечеш. Коли Варамир надибав у лісі мертву жінку і став коло неї на коліна, щоб зняти кожуха, то не помітив хлопчину, аж доки той не вискочив з хованки і не ввігнав йому в бік довгого кістяного ножа. По тому малий вирвав кожуха з Варамирових скоцюблених пальців.

— Материн, — пояснила йому Будячиха, коли хлопець уже давно втік. — То був кожух його матері, отож коли він побачив, що ти її грабуєш…

— Та ж вона була мертва, — відповів Варамир, болісно кривлячись, коли кістяна голка простромлювала живу плоть. — Їй хтось голову розтрощив. Мабуть, що ґава.

— Ні, не ґава. Хтось із рогоногів — я сама бачила. — Голка і нитка потроху зменшували розріз у боці. — Кляті дикуни… і хто їх тепер тамуватиме? Хто лишився?

«Ніхто. Якщо Манс загинув, вільний нарід приречено.» Тенни, велетні, рогоноги, печерні мешканці з підпиляними зубами, наїзники кістяних запряжок з західного узбережжя… усі вони теж приречені. Ба навіть ґави — ті кляті вилупки у чорних киреях ще й не знають, але вони мають загинути разом із рештою. Адже ворог насувається.

У голові залунав грубий Хагонів голос:

— Ти помреш десятком смертей, хлопче, і кожна тобі болітиме… але коли прийде справжня смерть, отоді ти знову оживеш. Кажуть, друге життя — простіше і душі миліше.

І Варамир Шестишкур мав дізнатися, чи то є правда, вже зовсім скоро. Він чув смак власної справжньої смерті у ядучому димі, що висів у повітрі, у жарі під пальцями, якими торкався рани, просовуючи руки під одяг. Незважаючи на жар, у ньому, проте, жив і холод — глибоко, аж у кістках. Цього разу його вже напевне вб’є холод.

Попередня його смерть сталася від вогню. «Я спалахнув і згорів.» Спершу, на власний подив і замішання, він подумав, що то якийсь лучник зі Стіни поцілив його вогняною стрілою… але ж вогонь палав зсередини, з’їдав саме його єство. І біль…

Перед тим Варамир уже помирав дев’ять разів. Одне життя забрав у нього удар списа, інше — пазурі ведмедя у горлянці, а ще одне витекло річкою крові при народженні мертвого дитинчати. Найпершою смертю він помер, коли мав лише шість років віку — батько розтрощив йому сокирою череп. Та навіть тоді мука не була страшніша за вогонь у нутрощах, який з тріском повз крилами і жер, жер, жер… Коли він спробував полетіти геть від болю, жах лише розбурхав полум’я, запаливши ще жаркіше. Ось однієї миті він ширяє над Стіною, орлиним оком помічаючи пересування людей далеко внизу… а іншої його серце перетворюється на чорне вугілля, дух повертається з вереском у власну шкуру, і на якусь хвилину розум затьмарюється безумством. Самий лише спогад про пережите змушував здригатися.

Отоді він і помітив, що вогонь зовсім вигорів і згас. Лишилася тільки сіро-чорна купка покручених обгорілих гілок і трохи жарин у попелі. «Але ж дим є — лишень дров підкинути.» Скрегочучи зубами від болю, Варамир поповз до купи поламаного гілля, котре назбирала Будячиха, перш ніж піти полювати, ухопив кілька сучків і кинув їх на вуглини.

— Та займайся ж! — прокаркав він хрипко. — Гори!

Він дмухнув на вуглини і проказав молитву без слів до безіменних богів лісу, пагорбів та лук. Але боги не відповіли, а трохи згодом перестав здійматися і дим. Хатина вже вистигала, швидко втрачаючи тепло. Варамир не мав ані кременя, ані труту, ані сухого розпалу. Він би ніколи не запалив вогнище знову власними силами.

— Будячиха! — закликав він хрипким, ламким від болю голосом. — Будячиха!

Підборіддя вона мала гостре, носа — плаского, на щоці — бородавку, з якої стирчали чотири темні волосини. Бридка мармиза, ще й суворо насуплена… та зараз він би дорого дав, аби лише побачити її на порозі хатини. «Було б заволодіти нею, поки не пішла.» А чи давно пішла? Два дні тому? Три? Варамир не знав напевне. У хаті було темно, він то засинав, а то прокидався, навіть не знаючи, день чи ніч стоїть ззовні. «Чекай на мене, — звеліла вона. — Я повернуся з їжею.» І він чекав, як дурний, бачив сни про Хагона та Горбика, про всі гріхи та образи, які вчинив протягом свого довгого життя. Минали дні й ночі, але Будячиха все не поверталася. «І вже не повернеться.» Варамир непокоївся, чи не виказав він себе з необачності. Невже вона вгадала, про що він думає, з погляду на нього? Чи може, він обмовився у хворобливому сні?

— Мерзенно, — почув він Хагонові слова так, наче той стояв у хаті просто поруч із ним.

— Та вона ж просто дика страхолюдна списниця, — відповів Варамир. — А я велика людина. Я Варамир, варг, перевертень. Хіба правильно їй жити, а мені померти?

Але ніхто не відповів, бо нікого не було. Будячиха зникла — покинула його, як решта.

Його власна мати теж його покинула. «За Горбиком вона плакала, а за мною — дзуськи.» Того ранку, коли батько витяг його з ліжка, щоб відвести до Хагона, мати на нього навіть не глянула. Він верещав, хвицяв ногами, коли батько тяг його до лісу, аж доки йому не дали ляпаса і не наказали мовчати.

— Тобі місце серед таких, як ти, — тільки й сказав батько, кидаючи малого до Хагонових ніг.

«І не помилився, — подумав Варамир, здригаючись. — Хагон таки дечого мене навчив. Полювати і рибалити, патрати тушу і витягати кістки з риби, знаходити шлях у лісі. А ще — навчив звичаям варгів і таємницям перевертнів, хоча мій хист виявився сильнішим за його власний.»