Теонові стало цікаво, чи дозволять йому битися. Тоді він зможе хоча б померти шляхетною смертю, з мечем у руці. Рамзай ніколи не зробить йому такого дарунку, а от князь Руз — можливо. «Якщо я його благатиму. Я зробив усе, що він вимагав, я прикидався і блазнював, я віддав дівчину, як мені сказали.»

І тепер смерть була найсолодшим звільненням, якого він міг сподіватися.

У божегаї сніг ще й досі танув, досягаючи землі. З гарячих ставків здіймалася пара, повна густих пахощів моху, болота і гнилля. У повітрі висів щільний теплий туман, перетворюючи дерева на сторожів — високих вояків, огорнутих довгими киреями. Вдень паруючий ліс часто юрмився північанами, що приходили молитися, та цієї години Теон Грейджой мав його весь для самого себе. А в серці пралісу на нього чекало оберіг-дерево зі своїми червоними очима, що бачили та відали все.

Теон спинився на березі ставка і схилив голову перед різьбленим червоним обличчям. Навіть тут він чув стукіт: «бум-ДУМ, бум-ДУМ, бум-ДУМ, бум-ДУМ». Наче віддалений грім, він, здавалося, накочував одразу звідусіль.

Ніч була геть безвітра, сніг падав просто згори, з холодного чорного неба, але листя серце-дерева шурхотіли його ім’я.

— Теон, — здавалося, пошепки проказували вони, — Теон…

«Старі боги, — подумав він. — Вони мене знають. Знають моє ім’я. Це ж я був Теоном з дому Грейджой, вихованцем Едарда Старка, другом та братом його дітям.»

— Благаю! — Він упав на коліна. — Меча, більше нічого не прошу! Дозвольте померти Теоном, не Смердюком!

Щоками потекли сльози — незвично теплі.

— Я ж був залізного роду. Син… син Пайку, син островів.

Згори злетів листок, шурхнув йому по лобі, впав у ставок і поплив там водою, червоний і п’ятипалий, наче кривава долоня.

— …Бран, — промурмотіло дерево.

«Вони знають. Боги знають. Вони бачили, що я зробив.» Якусь чудернацьку мить йому здавалося, що у бліде обличчя оберіг-дерева врізане обличчя Брана, що це воно дивиться на нього очима червоними, мудрими та сумними. «Бранів привид, — подумав він, і негайно, — та ні, якесь божевілля.» Навіщо Бранові його переслідувати? Він любив малого, ніколи не робив йому зла. Це ж не Брана він убив. І не Рікона. А лише двох синів мірошничихи з млина коло річки Жолудянки.

— Я мусив мати дві голови, інакше з мене б глузували… кожен сміявся б… вони…

Раптом чийсь голос спитав:

— До кого це ти?

Теон крутнувся, нажаханий, що його вистежив Рамзай, та побачив лише праль — Голку, Робину і ще одну, чийого імені не знав.

— До привидів! — бовкнув він у відповідь. — Вони шепочуть мені. Вони… вони знають моє ім’я.

— Теон Перевертень. — Робина вхопила його за вухо, крутнула. — Мусив мати дві голови, кажеш?

— Інакше з нього б глузували, — додала Голка.

«Вони нічого не розуміють.» Теон рвучко викрутився з пальців жінки.

— Чого вам треба? — запитав він.

— Тебе, — мовила третя праля, старша віком, грубіша голосом, з сивими пасмами у волоссі.

— Я тобі сказала. Хочу тебе торкнутися, перевертню, — вишкірилася Голка. У руці її з’явився ніж.

«Можна закричати, — подумав Теон. — Хтось почує.» У замку було повно озброєних людей. Певно ж, він загине, перш ніж хтось прибіжить, і кров його всотається у землю, щоб нагодувати серце-дерево. Та хіба швидка смерть — це погано?

— Торкайся, — відповів Теон. — Убий мене. — Голос його лунав радше розпачливо, ніж зухвало. — Давайте вже! Убийте мене, як решту. Як Жовтого Пуця та інших. Це ж ви скоїли!

Голка засміялася.

— Хіба таке буває? Ми жінки. Цицьки та ступки. З якого б це дива чоловікам нас боятися? Наші піхви не для мечів, а для їхніх прутнів.

— Байстрюк зробив тобі боляче? — запитала Робина. — Відрізав пальці з рук, ге? Оббілував на ногах? А мо’, ще десь? Зуби потрощив? Бідолашний мій.

Вона попестила його по щоці.

— Обіцяю, такого більше не станеться. Ти молився, і боги прислали нас. Хочеш померти Теоном? Матимеш від нас дарунок — гарну швидку смерть. Тобі зовсім не болітиме.

Жінка посміхнулася.

— Але спершу ти заспіваєш Абелеві. Він чекає на тебе.

— Товар дев’яносто сім! — ляснув батогом розпорядник торгів. — Двійко карликів, добре навчених розважати шановне панство!

Торгівлю влаштували там, де широкий брунатний Скахазадхан вливався до Невільницької затоки. Тиріон Ланістер чув пахощі солі у повітрі, перемішані зі смородом рвів-нужників позаду загорож для рабів. Пригнічувала його не так спека, як вологість — тутешнє повітря пригинало його донизу, наче жарка вогка ковдра, накинута на голову та плечі.

— Собака та свиня додаються! — оголосив розпорядник. — Карлики їздять ними верхи. Звеселіть гостей на своєму наступному бенкеті гарненькою блазенською виставою!

Покупці сиділи на дерев’яних лавах і сьорбали прохолодні напої. Деякі мали при собі рабів з віялами. На багатьох були токари — особливий одяг, шанований старим панством Невільницької затоки, стільки ж вишуканий, скільки й незручний у вжитку. Інші вдягалися простіше: чоловіки у довгі сорочки та киреї з каптурами, жінки — у сукні кольорових шовків. Напевне, то були хвойди чи жеркині; що далі на схід, то менше одні різнилися від інших.

Позаду лав, перекидаючись жартами та глузуючи з усього, що відбувалося, стояла юрба західняків. «Найманці» — зрозумів Тиріон. Він побачив довгі мечі при пасах, кинджали та підсайдачні ножі, оберемки метальних топірців, кольчуги під киреями. Волосся, бороди, обличчя виказували в більшості уродженців Вільних Міст, але тут і там траплялися схожі на вестеросців. «Цікаво, чи вони когось купують? А чи припхалися повитріщатися на видовисько?»

— Нумо, хто скаже нам першу ціну за цих карликів?

— Три сотні! — оголосила поважна жінка у вишукано прикрашеному паланкіні.

— Чотири сотні! — відповів неймовірно жирний юнкаєць з широких нош, на яких простягся, наче викинутий з моря кит. Укритий жовтими шовками, облямованими золотом, він здавався більшим за чотирьох Іліріо. Тиріон аж пожалів рабів, які мусили його носити. «Ну хоч нам не дістанеться таке щастя. Добре все-таки бути карликом.»

— І ще один срібняк! — перебила стара у фіалковому токарі.

Розпорядник кинув на жінку кислий погляд, але заперечувати її ціну не насмілився.

Невільники-жеглярі з «Селаесорі Кворан» продавалися поодинці, за ціною від п’яти до дев’яти сотень срібних монет. Навчені та досвідчені мореплавці були коштовним товаром. Жоден і пальцем не ворухнув на свій захист, коли невільникарі увірвалися на скалічений корабель — на них попереду чекала усього лише звична переміна господаря. Помічники на кораблі були вільні люди, але вдовиця-бережниця виписала кожному присяжний лист зі згодою виплатити за них викуп саме на такий прикрий випадок. Троє вцілілих «вогняних пальців» ще не були продані, але вони належали до дому Господа Світла, їх мав викупити котрийсь із червоних храмів. Їхніми присяжними листами були язики полум’я на обличчях.

Але Тиріон та Копка жодної запоруки такого штибу за себе не мали.

— Чотири і п’ятдесят! — пролунав голос.

— Чотири і вісімдесят!

— П’ять сотень!

Одні голоси вигукували ціни високовалірійською, інші — мішаним суржиком Гісу. Кілька покупців давали про себе знати здійманням пальця, обертом зап’ястка чи помахом мальованого віяла.

— Добре хоч нас тримають разом, — прошепотіла Копка.

Работорговець пронизливо стрілив у них поглядом.

— Мовчати!

Тиріон міцно стиснув Копці плече. Пасма волосся, блякло-білявого та чорного, липли йому до лоба, лахміття сорочки — до спини, почасти на піт, а почасти на висохлу кров. Він, звісно, не дозволив собі дурощів битися з невільникарями, як Джораг Мормонт, але покарання однак не уникнув — йому батогів здобув його невгамовний язик.

— Вісім сотень!

— І п’ятдесят.

— І ще один.

«Ми вже не дешевші від жегляра» — майнула в Тиріона думка. А чи не ганялися покупці за свинею Купкою, що приносила купи грошей? «Добряче навчену свиню важко знайти.» Авжеж тут давали ціну не за пуд живої ваги.