Князь Годрік заходився їсти свій хлібний полумисок, відриваючи шматки великими руками — юшка пом’якшила черствий хліб.

— До північан я любові не плекаю, — оголосив він. — Маестри кажуть: Зґвалтування Сестер сталося дві тисячі років тому, але Сестринів нічого не забув. Перед тим ми були вільними людьми, і в нас правили власні королі. Але після того ми мусили зігнути коліна перед Соколиним Гніздом, щоб якось здихатися північан. Вовк і сокіл билися за нас тисячу років, аж доки удвох не зжували все м’ясо та сало з кісток цих бідолашних островів. Що ж до вашого короля Станіса… коли він був Робертовим коронним корабельником, то ввів кораблі до мого порту без моєї згоди і змусив повісити десяток моїх добрих друзів. Таких, як оце ви. А потім знахабнів так, що погрожував повісити й мене, якщо хоч один корабель викинеться на берег, бо Нічний Ліхтар тієї ночі, бач, не горітиме. І я мусив проковтнути його нахабство.

Князь з’їв іще шматок полумиска.

— Тепер він припхався на північ знесилений та принижений, з хвостом між ніг. З якого дива я маю чимось йому допомогати? Скажіть мені.

«Бо він — ваш законний король, — подумав Давос. — Бо він сильний і справедливий. Єдиний, хто може відновити лад у державі та захистити її від напасті, що збирається на півночі. Бо він має чарівного меча, який сяє сонячним світлом.» Але слова застрягли йому в горлі. Адже жодні слова не могли схилити волю князя на Милосестрі. Жодні слова не наблизили б його навіть на вершок до Білої Гавані. «Якої відповіді він хоче? Чи мушу я обіцяти йому золото, якого ми не маємо? Шляхетного чоловіка для доньки його доньки? Землю, титули, почесті?» Князь Алестер Флорент намагався грати у таку гру, і король його за неї спалив.

— Схоже, Правиця втратив язика. Мабуть, не має смаку чи до правди, чи до сестринської юшки.

Князь Годрік витер рота.

— Лев мертвий, — повільно проказав Давос. — Ось вам правда, мосьпане. Тайвин Ланістер мертвий.

— То й що, коли так?

— Хто править зараз у Король-Березі? Авжеж не Томен — він дитина. Може, пан Кеван?

У чорних западинах очей князя Годріка блимало світло свічок.

— Якби було так, ви б сиділи у кайданах. Там править королева.

Давос зрозумів. «Він плекає сумніви. Не хоче опинитися на тому боці, який програє.»

— Станіс утримав Штормолам проти Тирелів та Рожвинів. Забрав Дракон-Камінь у останніх Таргарієнів. Розтрощив Залізний Флот при Файному острові. Не королю-хлопчаку з ним мірятися.

— Малий король має в руках усі статки Кастерлі-на-Скелі та все могуття Вирію. Він має за союзників Болтонів і Фреїв. — Князь Годрік почухав підборіддя. — Втім… у цьому світі певна лише зима. Таке сказав моєму батькові Нед Старк просто у цій палаті.

— Тут був Нед Старк?

— На самому початку Робертового повстання. Навіжений Король надіслав до Соколиного Гнізда вимогу віддати голову Старка, але Джон Арин у відповідь оголосив непокору. Мартинів, проте, лишився вірним престолові. Щоб потрапити додому та скликати корогви, Старк мусив перетнути гори до Пальців і знайти рибалку-перевізника через Кусень. Дорогою їх застукав шторм. Рибалка потонув, але його донька привезла Старка до Сестер на ледь живому суденці. Кажуть, він лишив їй торбу срібла і байстрюка у череві. Малого вона назвала Джоном Сніговієм, на честь Арина.

— Та нехай, байдуже. Мій батько сидів тут, де я сиджу зараз, коли до Сестринова нагодився князь Едард. Наш маестер закликав нас надіслати Старкову голову Аерисові на доказ нашої вірності. Тоді на нас чекала б велика нагорода — Навіжений Король щедро заохочував тих, хто йому догоджав. Але дотоді ми вже знали, що Джон Арин захопив Мартинів, а Роберт першим видерся на мур і власноруч убив господаря міста, Марка Графтона. «Цей Баратеон не знає страху, — казав тоді я. — Він б’ється так, як личить королю.» Наш маестер захихотів і заперечив, що принц Раегар напевне придушить цей бунт. Саме тоді Старк сказав: «У цьому світі певна лише зима. Так, ми можемо втратити голови… але раптом ми переможемо?» І мій батько відпустив його на волю з головою на плечах. «Якщо ви зазнаєте поразки, — сказав він князеві Едарду, — вас тут не було.»

— Так само, як і мене, — відповів Давос Лукомор.

Короля-за-Стіною привели з руками, зв'язаними конопляною мотузкою, та зашморгом на шиї.

Інший кінець мотузки був заплутаний навколо сідельної луки огиря пана Годрі Парина. Велетнева Смерть і його кінь були вбрані в обладунки висрібненої сталі, прикрашені карбом. На Мансові Розбишаці була сама тільки тонка сорочка, що лишала кінцівки відкритими холодові. «Хоч би кобеняка йому лишили, — подумав Джон Сніговій, — того самого, який дичацька жінка латала смугами червоного шовку.»

Не диво, що Стіна того дня плакала.

— Манс знає страхолюдну пущу краще за будь-якого розвідника, — казав Джон королю Станісу в останній спробі переконати його милість, що Король-за-Стіною буде йому корисніший живим, ніж мертвим. — Він знає Тормунда Велетнебоя. Він бився з Іншими. Він мав ріг Джорамуна і не дмухнув у нього. Він не зруйнував Стіну, хоча міг би!

Та його слова впали на глухі вуха. Станіс лишився непохитним. Закон казав просто і ясно: втікач із Варти має втратити життя.

Під Стіною, що плакала слізьми, пані Мелісандра здійняла свої білі, бліді руки.

— Всі ми мусимо обирати! — проголосила вона. — Чоловіки й жінки, старі й молоді, чесні та прості… вибір перед усіма один і той самий.

Її голос нагадав Джонові Сніговію про ганус, мушкатний горіх та гвоздики. Вона стояла при боці короля на дерев’яному риштунку, зведеному над ямою.

— Ми обираємо світло або пітьму. Ми обираємо добро або зло. Ми обираємо істинного бога або хибного.

Рясне брунатно-сиве волосся Манса Розбишаки обліпило йому обличчя, поки він простував до місця кари. Він відкинув їх сплутаними руками, посміхаючись, та коли побачив клітку, мужність його зрадила. Королевині люди зробили її з дерев страхолюдної пущі, молодих пагонів та гнучких гілок: соснових, липких від смоли, та білих, наче кістка, пальців оберіг-дерев. Гілки та стовбури зігнули, скрутили разом, переплели у дерев’яну решітку та підвісили високо над глибокою ямою, закладеною сухими колодами, листям і розпалом.

Король дичаків аж сахнувся, побачивши все перед собою.

— Ні! — скрикнув він. — Змилуйтеся! Так не можна, я не король, вони…

Пан Годрі смикнув за мотузку. Король-за-Стіною не мав іншого вибору, крім потягтися за ним, запинаючись; зашморг придушив його останні слова.

Зрештою він не встояв на ногах і впав, і тоді Годрі потяг його за конем. Манс був геть скривавлений, коли королевині люди почасти уштовхнули, почасти внесли його до клітки. З тузінь стражників узялося за мотуззя, щоб підняти її в повітря.

Пані Мелісандра пильно стежила за витяганням клітки.

— ВІЛЬНИЙ НАРОДЕ! Ось стоїть ваш облудний король. А ось ріг, яким він обіцяв зруйнувати Стіну!

Двоє королевиних людей винесли наперед ріг Джорамуна: чорний, схоплений кільцями старого золота, у вісім стоп завдовжки від кінця до кінця. На кільцях вирізані були руни — стародавні письмена першолюдей. Джорамун помер тисячі років тому, але Манс віднайшов його могилу під льодовиком, високо у Мерзляках. «І засурмив Джорамун у Ріг Зими, і розбудив велетнів із сирої землі.» Ігритта казала Джонові, що Манс рогу не знайшов. «Або вона брехала, або Манс зберігав таємницю навіть від своїх.»

Тисяча бранців спостерігали з-за дерев’яних ґратів палісаду, як піднімають ріг. Усі були обірвані та змучені голодом. «Дичаки» — так їх величали у Семицарстві; себе ж вони називали «вільний нарід». Але зараз вони не виглядали ані дикими, ані вільними — лише голодними, переляканими, занімілими.

— Ріг Джорамуна? — спитала Мелісандра. — Ні! Краще звати його Рогом Пітьми. Якщо Стіна впаде, то настане ніч — довга ніч без кінця. Цього не повинно статися. І не станеться! Господь Світла побачив, що діти його потерпають у небезпеці, та надіслав до них захисника — Азора Ахая відродженого!