Гучне ревище відповіло на його слова. Капітан, похмурий та врочистий, кивнув усім, потім наказав вивести знизу на чардак тих сімох дівчат — найвродливіших з усіх, знайдених на «Хтивій діві». Він розцілував кожну в обидві щоки й розповів, яка на них чекає честь і шана, хоча вони не зрозуміли ані слова. Тоді Віктаріон наказав відвести їх на рибальську лайбу, захоплену раніше, перерізати линву і підпалити.

— Сим дарунком цноти та краси ми вшановуємо двох богів! — оголосив він, поки бойові кораблі Залізного Флоту проминали палаючу лайбу на веслах. — Нехай відродяться ці дівчата у світлі, не споганені смертною хіттю, або зійдуть до підводних палат Потоплого Бога частуватися, танцювати і сміятися, доки не висохнуть моря на землі.

Наприкінці справи, перед тим, як задимлену лайбу проковтнуло море, вереск семи юних чарівниць перетворився у вухах Віктаріона Грейджоя на радісну пісню. Услід накотив могутній вітер — вітер, що наповнив вітрила і погнав флот на північ, тоді на схід і знову на північ, до Меєрину та його пірамід багатобарвної цегли. «На крилах пісні я лечу до тебе, Даянерис» — думав залізний керманич.

Тієї ночі він уперше за свою подорож видобув драконовий ріг, який Вороняче Око знайшов серед димливої пустки великої Валірії. Ріг був звивистий і покручений, від кінця до кінця у шість стоп завдовжки, виблискував чорним, був схоплений кільцями червоного золота і темного валірійського булату. «Пекельний ріг Еурона.» Віктаріон пробіг уздовж нього пальцями. Ріг був теплий і гладенький, наче стегна смаглявої жінки, і такий налощений, що у глибині він бачив власну викривлену подобу. Кільця були оздоблені чудернацьким і, мабуть, чарівним, глибоко врізаним у метал письмом.

— Валірійські єрогліфи, — назвав його Мокорро.

Та Віктаріон знав і без нього.

— Що тут написано?

— Чимало. — Чорний жрець вказав на один з золотих обручів. — Тут ім’я цього рогу. Він зветься «Драконов’яз». Ви колись чули його пісню?

— Один раз чув. — Один з братових покручів сурмив у його пекельний ріг на король-вічі на Старому Вику. То був могутній бурмило з голеною головою, обручами золота, нефриту і гагату на грубих від м’язів руках, та наколотим на грудях великим яструбом. — Його пісня, вона… пече. Неначе самі кістки палають і смажать тобі плоть зсередини. А письмо розжарилося до червоного, потім до білого, аж боляче було дивитися. Здавалося, та пісня ніколи не скінчиться. А скидалася вона на довгий вереск… чи радше на тисячу вересків, злитих у один.

— Що сталося з людиною, яка в нього сурмила?

— Неборака помер. На вустах знайшли пухирі. Птах його спливав кров’ю. — Капітан гупнув себе кулаком у груди. — Яструб, просто тут. Кожне перо капотіло кров’ю. Я чув, чолов’ягу геть випалило зсередини. Та може, брешуть.

— Не брешуть. — Мокорро покрутив пекельний ріг, роздивляючись дивні літери, що бігли другим з золотих обручів. — Осьде написано: «Несила смертному дмухнути в мене і піти живим».

На Віктаріона накотили гіркі думки про братську зрадливість. «Еуронові дарунки завжди отруєно.»

— Вороняче Око заприсягся, що його ріг підкорить драконів моїй волі. Але як мені те допоможе, коли ціна йому — смерть?

— Ваш брат сам у ріг не дмухав. І ви не мусите. — Мокорро вказав на булатну смугу. — Ось. «Кров за вогонь, вогонь за кров.» Хто саме дмухає у ріг — це нічого не важить. Дракони прийдуть до господаря рогу. Ви повинні оголосити себе ним. А для цього знадобиться кров.

Того вечора під храмом зібралося одинадцять слуг Багатоликого Бога — стільки разом вона ще не бачила. Крізь передні двері прибули тільки панич та товстун; решта з’явилася таємними проходами, невідомими стороннім. На всіх були однакові чорно-білі ряси; та посівши своє місце, кожен зняв з голови каптура і показав обличчя, яке обрав на той день. Крісла з високими спинками було різьблено з чорного гебану та білого оберегу, як двері у храмі нагорі. Гебанові крісла мали на спинках обличчя з оберіг-дерева; оберегові крісла — обличчя з гебану.

Навпроти через кімнату стояла інша послушниця, тримаючи глек темно-червоного вина. Сама дівчинка тримала воду. Коли хтось зі слуг хотів пити, то здіймав очі або згинав пальця, і котрась із двох або обидві поспішали наповнити кухля. Та решту часу вони просто стояли і чекали на погляди, яких не було. «Мене різьблено з каменю, — нагадала вона собі. — Я кам’яний бовван, мов дожі, що стоять уздовж Протоки Звитяжців.» Вода була важка, але й руки вона мала вже міцні.

Жерці розмовляли мовою Браавосу, хоч якось раз кілька хвилин гаряче сперечалися високовалірійською. Дівчинка розуміла слова — майже всі — та часто недочувала тихі голоси.

— Я знаю його, — чула вона слова жерця з обличчям чумного хворого.

— Я знаю його, — погоджувався товстун, якому вона саме наливала.

Але красень мовив:

— Я подарую сьому чоловікові дарунок. Я його не знаю.

Згодом і косоокий сказав те саме про когось іншого.

За три години вина та розмов жерці один за одним відкланялися… усі, окрім лагідного чоловіка, жебрачки і того, чиє обличчя несло на собі ознаки чуми: щоки йому вкривали мокрі болячки, волосся геть випало, кров текла з однієї ніздрі та вкривала кіркою кутики обох очей.

— Наш брат бажає перемовитися з тобою, дитино, — сказав їй лагідний. — Сідай, коли хочеш.

Вона всілася у крісло оберіг-дерева з гебановим лицем. Криваві болячки її зовсім не лякали — надто довго вона прожила у Домі Чорного та Білого, щоб лякатися облудної личини.

— Хто ти? — запитав чумний, коли вони лишилися наодинці.

— Ніхто.

— Таки не так. Ти Ар’я з дому Старк, яка кусає собі губу і не вміє збрехати.

— Я була нею. Але вже не є.

— Навіщо ти тут, брехухо?

— Служити. Навчатися. Міняти обличчя.

— Спершу мусиш змінити те, що маєш у серці. Дарунок Багатоликого Бога — це не дитяча забавка. Ти ладна вбивати для власної мети, для власної втіхи. Заперечиш?

Вона вкусила губу.

— Я…

Він дав їй ляпаса. Щока миттю заболіла, та вона знала, що сама заслужила.

— Дякую. — Отримавши удосталь ляпасів, вона, можливо, зуміє більше не кусати губу. Таке-бо личило Ар’ї, але не нічній вовчиці. — Так, заперечу.

— І збрешеш. Я бачу правду в твоїх очах. Ти маєш очі вовка і смак до крові.

«Пан Грегор, — мимоволі подумала вона. — Дунсен, Раф Любчик, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Якби вона розтулила рота, то мусила б збрехати, а він би тоді знав. І тому лишилася мовчазною.

— Мені казали, ти була кішкою. Скрадалася провулками, смерділа рибою, продавала скойки та мушлі за гроші. Непоказне, непомітне життя, що пасує такій непоказній та непомітній істоті. Попроси — і тобі його повернуть. Штовхай возика, хвали товар, рахуй монети, та й по тому. Серце-бо маєш надто м’яке, щоб стати однією з нас.

«Він хоче відіслати мене геть.»

— Я не маю серця. Замість нього зяє діра. Я вбила вже силу-силенну людей. І вас би вбила, якби схотіла.

— І відчула б утіху?

Правильної відповіді вона не знала.

— Може, й так.

— Тоді тобі тут не місце. У цьому домі смерть не вважають за втіху та розвагу. Ми не воїни, не сердюки, не хвалькуваті брави, надуті пихою. Ми ніколи не даруємо дарунок, щоб потішити себе. І не самі вибираємо, кого вбивати. Ми лише слуги Багатоликого Бога.

— «Валар дохаеріс». На кожного чекає служба.

— Ти знаєш слова, та для служби занадто погордлива. Слуга має бути сумирним і покірним.

— Я покірна! А таку сумирну ще пошукати!

Лагідний чоловік мимоволі захихотів.

— Певен, ти зуміла б стати найвеличнішою богинею сумирності. Та чи зумієш заплатити ціну?

— Яку ціну?

— Ціна — це ти. Ціна — це все, що ти маєш, і все, що сподіваєшся мати. Ми забрали твої очі, потім віддали назад. Далі ми заберемо вуха, і ти ходитимеш у тиші. Ти віддаси нам ноги і повзатимеш. Ти станеш нічиєю донькою, нічиєю дружиною, нічиєю матір’ю. Твоє ім’я стане облудою, і навіть обличчя на тобі не буде твоїм власним.