— То нападіть! — негайно відповів він. — Людина, оточена ворогами, не може захищатися. Сокира вразить її у спину, поки вона відбиватиме удар меча у груди. Ні, так не годиться. У оточенні багатьох ворогів треба обрати найслабшого, вбити його, потоптати конем його тіло і втекти.

— Куди ж мені тікати?

— У моє ліжко. У мої обійми. У моє серце.

Руків’я араха та кинджала Дааріо були зроблені у подобі розпусних оголених жінок зі щирого золота. Він попестив їх великими пальцями у особливо зухвалий спосіб, посміхаючись просто до королеви.

Дані відчула, як їй до обличчя прилинула кров — наче це її він так відверто пестив. «Якщо я потягну його до ліжка — чи завважить він і мене за розпусницю? — міркувала вона, водночас знаючи, що нічого так не хотіла б, як стати його розпусницею. — Ні, не треба мені бачити його на самоті. Він надто небезпечний, коли так близько до мене.»

— Зелена Грація вважає, що цариця мусить мати гіскарського царя, — мовила вона, зашарівшись. — Наполягає на моєму одруженні з вельможним Гіздахром зо’Лораком.

— Отим? — гигикнув Дааріо. — Чому не з Сірим Хробаком, якщо вже вам закортіло мати у ліжку євнуха? Ви справді хочете собі такого царя?

«Я хочу тебе.»

— Я хочу миру. Я дала Гіздахрові дев’яносто днів на припинення різанини в місті. Якщо він упорається, я візьму його за чоловіка.

— Візьміть за чоловіка мене. Я впораюся за дев’ять.

«Ти ж знаєш, я не можу» — мало не вимовила Дані вголос.

— Ви боретеся з тінями, а мусите боротися з людьми, що їх відкидають, — правив Дааріо далі. — Убийте їх і заберіть їхні статки, кажу я вам. Прошепотіть свою волю, і Дааріо складе вам купу їхніх голів, вищу за цю піраміду.

— Якби ж я знала, хто вони такі…

— Цхак, Пахл, Мерек. Ці та інші. Великі Хазяї. Кому ще бути?

«А ти зухвалий. І спраглий до крові.»

— Ми не маємо доказів, що це їхніх рук справа. Хочете, щоб я дарма нищила власних підданих?

— Ваші власні піддані охоче знищать вас.

Дааріо так довго мандрував далекими шляхами, що Дані вже й забула, який він із себе. Сердюцький норов зрадливий і перемінливий — нагадала вона собі. «Примхливий, легковажний, безжальний. Він ніколи не виросте над тим, ким він є. З таких не робляться царі та королі.»

— Піраміди міцні, — мовила вона. — Узяти їх приступом можна лише за великий кошт. А щойно ми нападемо на одну, як проти нас повстануть інші.

— То виманіть їх назовні з пірамід на якусь нагоду. Приміром, на весілля. Чом би й ні? Пообіцяйте свою руку Гіздахрові, усі Великі Хазяї прийдуть подивитися на ваше одруження, і коли вони напхаються до Храму Грацій, випустіть на них нас.

Дані скривилася від огиди. «Він чудовисько. Безстрашне і рішуче, але чудовисько.»

— Чи не плутаєте ви мене з астапорським царем-різником?

— Краще бути різником, ніж м’ясом. Усі царі й королі — різники. Хіба цариці й королеви якісь інакші?

— Та, що перед вами — інакша.

Дааріо стенув плечима.

— Більшість цариць не мають іншого хисту, ніж зігрівати своїм царям постіль і лупити їм синів, як квочки. Коли вам люба така доля, то йдіть собі за Гіздахра.

У ній спалахнув гнів.

— Ви забулися, хто я така?

— Ні. А ви?

«За таке нахабство Візерис відтяв би йому голову.»

— Я — кров дракона. Не смійте повчати мене! — Дані підвелася, левова шкура впала з її плечей додолу. — Негайно залиште мене!

Дааріо подарував їй глибокий вишуканий уклін.

— Живу, щоб служити вам.

Коли він пішов, Даянерис знову покликала до себе пана Барістана.

— Я хочу, щоб «Буревісники» повернулися у поле.

— Перепрошую, ваша милосте? Але ж вони щойно прибули…

— Хочу, щоб їх тут не було! Хай пильнують околиці юнкайських земель і захищають каравани з Хизайського проходу. Віднині Дааріо доповідатиме вам. Шануйте його, як належить за званням і станом, стежте, щоб йому та його воякам добре і вчасно платили. Але за жодних обставин не пускайте в мою присутність.

— Слухаю волю вашої милості.

Тієї ночі вона не могла заснути, лише перекидалася і крутилася у ліжку. Потім зважилася навіть покликати Іррі, сподіваючись розрадитися її пестощами, але невдовзі відштовхнула юну дотракійку. Іррі була мила, приязна, лагідна і покірна… але вона не була Дааріо.

«Що я наробила? — думала вона, скрутившись бубликом у порожньому ліжку. — Я так довго чекала на його повернення. І ось вигнала геть.»

— Він зробив би з мене чудовисько, — прошепотіла вона, — криваву царицю.

Але потім їй пригадався Дрогон і дракони у ямі. «На моїх руках уже є кров. І на серці. Ми не такі вже різні, Дааріо та я. Ми обидва — криваві чудовиська.»

«Де він швендяє? Чому так довго?» — питав себе Гриф, міряючи кроками чардак «Соромливої діви». Невже вони втратили Хальдона так само, як Тиріона Ланістера? Чи не схопили його волантинці? «Хоч би Качур з ним пішов.» Самому Хальдонові Гриф уже колишньої віри не йняв, відколи у Сельорисі той дозволив карликові накивати п’ятами.

«Соромлива діва» стояла на припоні коло однієї з найпоганючіших ділянок довгого і безладно облаштованого річкового берега між старим човном-плотом, що не відвалював од пришибу вже багато років, та яскраво розцяцькованою мартоплясовою мавною. Мартопляси були жваві та галасливі, часто виголошували один одному бундючні промови з власних вистав і майже без упину пиячили.

День був спекотний, липкий — як усі, відколи вони залишили Смуток. Безжальне південне сонце заливало білим вогнем забитий кораблями берег коло Волон Терису; але спека була найменшою та найостаннішою з Грифових турбот. «Золота Дружина» стояла за п’ять верст на південь від міста, далеко північніше звідти, де він чекав її знайти. А на півночі від Волантису саме з’явився тріарх Малакво з п’ятьма тисячами піхоти та тисячею кінноти, щоб перетнути сердюкам шлях до гирла. Даянерис Таргарієн лишалася за цілий світ звідси, а Тиріон Ланістер… він міг бути де завгодно. Якби боги були ласкаві, Тиріонова потворна голова їхала б, відтята від тіла, півдорогою до Король-Берега. Та певніше за все, карлик сидів десь неподалік живий-здоровий, п’яний, як чіп, і вигадував якесь нове неподобство.

— Де того Хальдона лихо носить? — пожалівся Гриф пані Леморі. — Скільки треба часу, щоб купити трьох коней?

Вона стенула плечима.

— Хіба не безпечніше, мосьпане, поки що лишити хлопця на човні?

— Безпечніше — так. Розумніше — ні. Він уже дорослий чоловік, і це стежка, якою він народився простувати.

Гриф не мав настрою сперечатися. Йому обридло ховатися, обридло чекати, обридло берегтися і озиратися. «Я вже не маю часу для обережності.»

— Нам коштувало чималих зусиль ховати принца Аегона всі ці роки, — нагадала йому Лемора. — Я знаю, що йому настане час помити волосся і оголосити про свої права. Але ж не зараз. Тільки не перед табором найманців.

— Якщо Гаррі Стрікланд бажає йому зла, ховати принца на «Соромливій діві» — марна справа. Стрікланд має десять тисяч мечів під рукою. А ми маємо Качура. Аегон — уособлення всього, що можна чекати від принца і можновладця. Їм треба це побачити — Стрікландові та решті. Це ж власне військо принца.

— Власне, але куплене за гроші. Десять тисяч озброєних чужинців, а з ними обозники, табірні дівки… хто тільки не чіпляється у поході до таких загонів. Вистачить одного зловмисника, щоб покласти край усій нашій справі. Якщо голова Хугора варта княжого титулу, скільки, гадаєте, заплатить Серсея Ланістер за законного спадкоємця Залізного Престолу? Ви не знаєте цих людей, мосьпане. Минуло більше десятка років, відколи ви востаннє ходили у похід під прапором «Золотої Дружини». До того ж ваш старий приятель мертвий.

«Чорносерд, друже мій любий…» Милош Тойн аж буяв життям востаннє, коли Гриф його бачив. Важко було визнати, що його більше нема на світі. «Золотий череп на жердині та Галайда Гаррі Стрікланд замість нього на чолі.» Він знав, що Лемора має рацію. Байдуже, хто були їхні батьки й діди на Вестеросі перед вигнанням… зараз у «Золотій Дружині» служили сердюки, а сердюкам вірити не можна. Та все ж…