У Домі Чорного та Білого на неї чекав лагідний старий, усівшись на край храмової водойми. Бридка мала сіла поруч і поклала монету на цямрину між ними. То була золота монета, з драконом на одному боці й королем на іншому.

— Золотий вестероський дракон, — мовив лагідний чоловік. — Де це ти його здобула? Адже ми не крадемо.

— Я не крала. Я взяла одну з його монет і лишила одну з наших.

Лагідний усе зрозумів.

— І тією монетою, разом з іншими у своєму гаманці, він заплатив певній людині. А в тієї людини невдовзі зупинилося серце. Отакої! Сум, та й годі. — Жрець узяв монету і кинув її до водойми. — Ти ще маєш багато чого навчитися, та все ж, гадаю, не конче безнадійна.

Тієї ночі їй повернули обличчя Ар’ї Старк. А ще принесли рясу — м’яку грубу рясу послушниці, чорну з одного боку і білу з іншого.

— Вдягай оце, коли ти тут, — мовив жрець, — та знай, що зараз воно тобі ні до чого. Назавтра ти підеш до Ізембаро підмайструвати. Який потрібен одяг — візьми у коморах. Міська варта шукає бридку обличчям дівчинку, яка за чутками вчащає до Порфірової Гавані. Тому незле буде тобі отримати і нове обличчя.

Він ухопив її за підборіддя, покрутив голову туди сюди, кивнув.

— Цього разу гарненьке, гадаю так. Гарненьке, як твоє власне. Отже, хто ти є, дитино?

— Ніхто, — відповіла вона.

Останньої ночі свого ув’язнення королева геть не могла заснути. Щоразу, як вона заплющувала очі, голову їй наповнювали передчуття та хворобливі марення про прийдешній ранок. «Я матиму варту, — казала вона собі. — Вони відженуть юрбу. Нікому не дозволять торкнутися мене.» Принаймні у цьому її запевняв верховний горобець.

І все ж вона боялася. Того дня, коли Мирцела відпливала у Дорн — дня голодних бунтів — уздовж усього шляху стояли золотокирейники, але юрба прорвала їхні лави, розшматувала старого жирного верховного септона і півсотні разів зґвалтувала Лолису Стокварт. Якщо ота бліда, м’якотіла, недолуга істота розбудила у хамах тваринну хіть, бувши вдягненою з ніг до голови, то чого має чекати королева?!

Серсея зміряла кроками келію — нетерпляча, мов леви у клітці. Ті леви, що в її дитинстві жили у надрах Кастерлі-на-Скелі — спадок дідових часів. Вони з Хайме невпинно піддражнювали одне одного залізти в ту клітку, та лише вона одного разу зібрала досить мужності, щоб просунути руку крізь ґрати і торкнутися одного з великих жовто-брунатних звірів — сестра завжди-бо була хоробріша за брата. Лев обернувся до неї, витріщився величезними золотими очима, а тоді лизнув руку язиком шорстким, наче терпуг. А вона й не подумала відсмикнути долоню — аж доки Хайме не вхопив її за плечі та не відірвав од клітки.

— Тепер твоя черга, — сказала вона йому тоді. — Смикни його за гриву, коли не слабак.

«А він не смикнув. Це мені мав би належати меч, не йому.»

Вона крокувала туди й сюди босоніж, тремтячи під тонкою ковдрою, що огортала їй плечі — не могла дочекатися прийдешнього дня, надвечір якого все буде скінчено. «Невеличка прогулянка, і я вдома. Знову опинюся коло Томена, у власних покоях в Маегоровому Острозі.» Дядько сказав: це єдиний спосіб врятуватися. Але чи справді так? Вона вже не довіряла дядькові — не більше, ніж верховному септонові. «Було мені відмовитися. Наполягти на невинності й покласти усі надії на суд.»

Суд судом, але хіба довіриш судити себе Святій Вірі? Хай так чинить Маргерія Тирел — малій троянді суд Віри був начебто до смаку. Але Серсея не мала друзів серед септ і горобців, що юрмилися навколо цього нового верховного септона. Єдиною її надію був суд двобоєм, а для нього потрібен поборник.

«Якби Хайме не втратив правицю…»

Втім, то однак був глухий кут. Меч Хайме зник, а з ним і він сам — завіявся з тією Брієнною кудись річковим краєм. Королева мала знайти собі іншого поборника, бо інакше покута нинішнього дня видасться їй найменшою з турбот. Її вороги звинувачували її у зраді. Вона мала якось дістатися Томена, хай за яку ціну. «Він любить мене. Він не покине власну матір. То Джоф був упертий і свавільний, а Томен — слухняний хлопчик, хороший маленький король. Він зробить, що йому скажуть.» Якщо вона лишиться тут, то пропаде, а єдиним способом повернутися до Червоного Дитинця була покутна хода. Верховний септон був щодо цього непохитним, а пан Кеван відмовлявся навіть палець підняти проти нього.

— Сьогодні мені ніхто не зашкодить, — вимовила Серсея, коли вікно лизнуло перше вранішнє світло. — Болітиме лише моя гордість.

Слова забриніли їй у вухах порожнім видзвоном. «А може, Хайме ще приїде.» Вона уявляла, як він мчить верхи крізь вранішній туман, сяючи золотим обладунком у променях східного сонця. «Хайме, якщо ти хоч колись кохав мене…»

Коли по неї прийшли тюремники, попереду сунули септа Унела, септа Моела і септа Сколера, услід — чотири послушниці та дві сестри-мовчальниці. Вигляд мовчазних сестер у сірих рясах наповнив королеву раптовим жахом. «А ці тут навіщо? Невже мені час помирати?!» Адже мовчальниці дбали лише про мертвих.

— Верховний септон обіцяв, що мені не завдадуть шкоди!

— Так і буде.

Септа Унела кивнула послушницям. Вони принесли лужне мило, балію теплої води, ножиці й довгу пряму бритву. Від вигляду гострого заліза Серсея затремтіла. «Вони хочуть мене поголити. Ще трохи приниження — родзинку до вранішньої кулеші.» Але вона не подарує їм втіхи чути її благання. «Я — Серсея з дому Ланістер, левиця Скелі, законна королева усього Семицарства, правдива донька Тайвина Ланістера. А волосся… воно відростає.»

— Робіть свою справу, — мовила вона.

Старша з двох сестер-мовчальниць узяла ножиці. То була досвідчена стригалька, жодних сумнівів — сестри часто обмивали трупи вельможного панства для повернення родичам і серед інших потрібних умінь мали знати, як підрізати бороди та волосся. Спершу Серсеї оголили голову; вона сиділа тихо, наче кам’яний бовван, поки клацали ножиці й золоті кучері падали на підлогу. В цій клятій келії королева не мала змогу належно їх порати, але навіть немитим і сплутаним її волосся сяяло, коли його торкалося сонце. «Моя корона, — подумала королева. — Вони забрали в мене іншу корону, а тепер крадуть і цю.» Коли все золото з її голови вже лежало купами навколо ніг, одна з послушниць намилила їй голову, і сестра-мовчальниця зішкребла рештки бритвою.

Серсея сподівалася, що на тім глум скінчиться… але помилилася.

— Скидайте сорочку, ваша милосте, — наказала септа Унела.

— Сорочку? — перепитала королева. — Навіщо?

— Божим стригалям наказано зняти з вас усе волосся.

«Стригалям? — люто подумала вона. — Зняти? Як вовну з вівці?» Але зісмикнула сорочку через голову і жбурнула на підлогу.

— Чиніть як знаєте!

І знову було мило, тепла вода та бритва. Наступним їй видалили волосся під пахвами, тоді на ногах… і нарешті золотий пух, що вкривав її потаємний горбик. Коли сестра-мовчальниця вповзла їй між ніг з бритвою, Серсея мимоволі пригадала ті часи, коли замість неї там лежав Хайме — всипав цілунками її розведені стегна, змушував мокріти і стогнати. Його цілунки були завжди теплі. Поцілунок бритви — холодний, як лід.

Коли вони скінчили, королева лишилася голою та беззахисною, як найпересічніша з жінок. «Не лишили ані волосини, щоб сховати сором.» Тихий та гіркий смішок зірвався у неї з вуст.

— Ваша милість вбачають у своєму становищі щось кумедне? — запитала септа Сколера.

— Аж ніяк, септо, — відповіла Серсея. «Та одного дня я накажу видерти тобі язика гарячими обценьками. Ото справді буде кумедно.»

Одна з послушниць принесла рясу — м’яку, білу, з тих, що носили септи. Нею королева мала прикрити тіло, поки спускатиметься сходами у башті та проминатиме септ, щоб позбавити зустрічних вірян і служителів Седмиці споглядання оголеної плоті. «Рятуйте нас, Семеро, від цих бридких лицемірів!»

— Чи дозволять мені хоч пару сандалів? — запитала вона. — Вулиці страшенно брудні.

— Не брудніші за ваші гріхи, — відповіла септа Моела. — Їхня пресвятість особливо підкреслили, щоб ви показали себе такою, якою вас створили боги. Чи мали ви на ногах сандалі, коли виходили з черева пані матері?