— То ви хочете все-таки напасти на замок?

— Незважаючи на те, що мене відрадив сам великий Сніг-воєвода? Так, хочу. Горп і Масей занадто честолюбні, але мають рацію. Я не можу сидіти без діла, поки зірка Руза Болтона сходить, а моя згасає. Я мушу вдарити і показати півночі, що мене досі варто боятися.

— Серед бачених пані Мелісандрою у вогні прапорів не було водяника Мандерлі, — мовив Джон. — Якби ви мали підтримку Білої Гавані та лицарів князя Вимана…

— «Якби» — слово для дурнів. Ми нічого не чули від Давоса. Може, він навіть не дістався Білої Гавані. Арнольф Карстарк пише, що на вузькому морі буяють страшні шторми. Хай так. Я не маю часу ані плакати, ані покладатися на примхи гладуна, що вже й на коня не сяде. Мушу вважати Білу Гавань для себе втраченою. А без сина Зимосічі на моєму боці останнім моїм сподіванням лишається здобути північ силою зброї. Задля цього я мушу вирвати сторінку з книги життя мого брата… хай навіть Роберт жодної не прочитав і тим більше не написав. Я мушу завдати ворогам смертельного удару раніше, ніж вони дотямлять, що на них напали.

Джон зрозумів, що всі його слова були марні. Станіс зібрався узяти Жахокром або загинути при спробі. «Нічна Варта не втручається у чвари королівств» — мовив у голові голос, але інший відповів: «Станіс б’ється за добро королівства, а залізняки — за здобич та невільників».

— Я знаю, де вашій милості узяти ще людей. Віддайте мені дичаків, і я охоче розкажу вам, де і як.

— Я віддав тобі Торохкала. Задовольнися ним.

— Я хочу всіх.

— Дехто з твоїх власних присяжних братчиків пробує мене переконати, що ти сам — наполовину дичак. Чи це правда?

— Для вас вони лише м’ясо, дрова для сокири. Я знайду їм краще застосування на Стіні. Віддайте їх мені на мою ласку, і я покажу вам, де шукати перемогу… і людей теж.

Станіс почухав собі потилицю.

— Ти торгуєшся, наче тітка на базарі за оселедця, Снігу-воєводо. Невже Нед Старк нарядив тебе від якоїсь риболовки? Про скількох людей ти кажеш?

— Про дві тисячі. Можливо, три.

— Три тисячі?! Що ж то за люди?

— Гордовиті. Вбогі. Ущипливі, коли чіпають їхній гонор, але бійці люті та уперті.

— Молися, щоб це не були якісь байстрюцькі хитрощі. Чи зміняю я три сотні бійців на три тисячі? Авжеж зміняю, бо ж не дурний на всю голову. А якщо я лишу на тебе ще й нашу принцесу, чи даси ти мені слово, що не відпустиш її від себе?

«Вона ніяка не принцеса.»

— Якщо така воля вашої милості.

— Чи мушу я почути твою присягу перед деревом?

— Ні.

«Та він жартує, абощо?» Про Станіса ніколи не можна було сказати напевне.

— Тоді згода. І де ж ці твої люди?

— Ви знайдете їх тут.

Джон простяг обпечену руку над мапою, на захід від королівського гостинця і на південь від Дарунку.

— У тих горах? — підозріливо перепитав Станіс. — Я не бачу тут на мапі жодного замку. Ані шляхів, ані містечок, ані навіть сіл.

— Пан батько колись казали: мапа — то одне, а земля — то інше. У високих долинах та на гірських полонинах упродовж тисяч років живуть роди людей зі своїми ватажками та старійшинами. Ви б назвали їх дрібними панами чи князьками, та вони між собою не беруть титулів. Захисники честі родів б’ються велетенськими обіручними мечами, посполиті родичі кидають каміння та лупцюють один одного дрючками з гірського ясену. Мушу сказати, то досить буйливе і немирне плем’я. Коли вони не ворогують між собою, то випасають отари, рибалять у Крижаній затоці та вирощують найміцніших коней у світі.

— І ти гадаєш, вони битимуться за мене?

— Якщо ви їх попрохаєте.

— То я мушу вижебрувати те, що моє за правом?

— Я сказав: попрохати, а не жебрати. — Джон забрав руку з-над мапи. — Надсилати туди листи — марна справа. Вашій милості доведеться поїхати особисто. Куштувати їхнього хліба та солі, пити їхнє пиво, слухати їхніх дударів, хвалити красу їхніх доньок і мужність синів — і тоді ви матимете їхні мечі. Гірські роди не бачили короля, відколи Торген Старк схилив коліна перед Завойовником. Ваш приїзд зробить їм честь. Але НАКАЖІТЬ їм битися за вас — вони перезирнуться та спитають: «Хто це такий? Він що, з себе короля ламає?»

— Про скільки родів йдеться?

— Десятків зо чотири, великих і малих. Кремінці, Вулі, Нореї, Лидоли… а як звоюєте на свій бік Старого Кремінця та Великого Цеберника, то й решта напевне піде за ними.

— Великого Цеберника?!

— Старійшину Вуля. Він має найбільше черево у всіх горах, і найбільше людей теж. Вулі здавна рибалять у Крижаній затоці, а дітей лякають, що як ті не слухатимуться, то їх заберуть залізняки. Але щоб їх дістатися, вашій милості доведеться подолати землі Нореїв. Вони живуть найближче до Дарунку і завжди були приязні до Варти. Я міг би дати вам провідників.

— Міг би? — Пильний Станіс нічого не проминав. — Чи даси?

— Дам. Вони вам знадобляться. І міцні конячки теж. Шляхи у тих краях мало відрізняються від козячих стежок.

— Козячих стежок? — Король звузив очі. — Я кажу, що мушу пересуватися якнайшвидше, а ти заганяєш мене на козячі стежки?!

— Коли Юний Дракон звоював Дорн, то проминув дорнійські вартові вежі на Кістяному шляху саме козячими стежками.

— Я цю казку теж знаю. Даерон надто розхвалив себе у своїй марнославній книжці. Ту війну виграли завдяки кораблям, а не козячим стежкам. Дубовий Кулак зламав опір Накоту і подолав половину Зеленокрівці, поки головна дорнійська потуга мулялася у Великокняжому Проході. — Станіс застукотів пальцями по мапі. — А чи не сповільнять моє пересування ті гірські князьки?

— Якщо й сповільнять, то бенкетами. Кожен намагатиметься перевершити гостинністю іншого. Панотець колись казали, що ніде так не напихалися за столом, як на гостині у гірських родів.

— За три тисячі вояків я вже якось переживу вищання їхніх дударів та куліш з казана, — буркнув король не надто вдоволено.

Джон обернувся до Мелісандри.

— А вам, мосьпані, щире застереження. У тих горах старі боги мають велику силу. Гірські роди не потерплять, щоб їхнім серце-деревам завдали образ.

Її, здавалося, його слова повеселили.

— О, не бійся, Джоне Сніговію, я не турбуватиму спокій ваших гірських дикунів з їхніми темними божками. Моє місце — тут, при тобі та твоїх хоробрих братчиках.

Цього Джон Сніговій чекав і бажав найменше у світі, та не встиг заперечити, як почув від короля:

— То куди ж ти радиш мені повести цих звитяжців, якщо не на Жахокром?

Джон зиркнув на мапу.

— На Жбир-у-Пущі. — Він постукав по мапі пальцем. — Якщо Болтон має намір битися з залізняками, те саме мусите робити й ви. Жбир — то звичайнісінький дитинець на пагорбі посеред дикого лісу, до якого неважко підібратися непоміченим. Дерев’яний замок, оточений земляним валом та палісадом з гострих кілків. Скрізь гори пересування буде повільним, так, зате ви зможете рухатися непоміченими і зненацька виникнути майже перед ворітьми Жбиру.

Станіс почухав підборіддя.

— Коли Балон Грейджой повстав уперше, я переміг залізняків на морі, де вони б’ються найлютіше. На суходолі, ще й застукавши зненацька… чом би й ні? Я ж здобув перемогу над дичаками та їхнім Королем-за-Стіною. Якщо мені вдасться розбити ще й залізняків, північ знатиме, що знову має короля.

«А я матиму тисячу дичаків, — подумав Джон, — з яких прогодую хіба що половину.»

«Соромлива діва» рухалася крізь туман подібно до сліпої людини, що намацує шлях у незнайомих помешканнях.

Септа Лемора молилася. Імла глушила її голос, ховала слова, стишувала звуки. Гриф міряв кроками чардак, тихо побрязкуючи кольчугою під своєю вовчою киреєю. Час від часу він торкався меча, мовби хотів пересвідчитися, чи є він при боці. Роллі Ходикачка штовхався жердиною з лівого краю, Яндрі — з правого. Ізілья тримала стерно.

— Не подобається мені тут, — пробурмотів Хальдон Півмаестер.

— Налякалися ріденького туману? — глузливо запитав Тиріон, хоча по правді, туман був зовсім не ріденький.