На носі «Соромливої діви» стояв Молодий Гриф із третьою жердиною, якою мав відштовхуватися від небезпек, що виникали назустріч. Попереду та позаду запалили ліхтарі, але туман стояв такий, що карлик із середини човна бачив лише пляму світла у повітрі перед очима і таку саму — за спиною. На нього поклали завдання стежити за жарівницею, підтримуючи вогонь, щоб не згас.

— Це незвичайний туман, Хугоре Схиле, — наполягала Ізілья. — Він смердить химороддю, і ти б знав, якби мав носа нюхати. Тут загубилося багато подорожніх: пірати, плавучі будинки, великі річкові галери. Відтоді вони блукають загублені у цьому мороці, шукають сонця і не можуть знайти, аж доки божевілля чи голод не забере їхні життя. Тут у повітрі літають духи, що не знають спокою, а під водою ховаються приречені на муки душі людей.

— Онде одна з них, — показав Тиріон.

Праворуч від човна з темних річкових глибин здіймалася назовні долоня, за розміром здатна вхопити і розчавити їхнє суденце. Над поверхнею витикалися лише кінчики двох пальців, та коли «Соромлива діва» пропливала повз, Тиріон побачив решту руки під мінливим водяним покровом, а глибше — бліде обличчя, обернуте догори. Хоча голос його лунав легковажно, на душі лежав тягар. Місця тут були недобрі, смерділи відчаєм та смертю. «Ізілья має рацію. Туман тут якийсь неприродний.» У тутешній воді зростало щось гидке і зле, труячи навколишнє повітря. «Не диво, що кам’яні люди божеволіють, живучи у цих краях.»

— Не треба жартувати, — застерегла Ізілья. — Шепітливі мертві ненавидять усе тепле та рухоме. Вони завжди шукають собі нових проклятих душ.

— Навряд чи вони мають саван, щоб пасував до такої крихітки, як я.

Карлик поворушив жарини коцюбою.

— Кам’яними людьми рухає не так ненависть, як голод. — Голос Хальдона Півмаестра лунав глухо — з-під накрученого на рота й носа жовтого шалика. — У цьому тумані не росте ніщо таке, що б здорова людина зважилася покласти до рота. Тричі на рік тріархи Волантису надсилають угору річкою галеру харчів. Але кораблі милосердя часто спізнюються, а деякі привозять більше ротів, ніж їжі для них.

Молодий Гриф мовив:

— Але ж у річці має бути риба.

— Я б не їла жодної рибки, узятої в цих водах, — відповіла Ізілья. — Нізащо б не їла.

— Добре було б і не дихати в цьому тумані, — додав Хальдон. — Нас оточує Гаринове Прокляття.

«Єдиний спосіб не дихати цим туманом — не дихати взагалі.»

— Гаринове Прокляття — це всього лише сіра лускачка, — зауважив Тиріон.

Прокляття часто нападало на дітей — над усе у вогких та холодних місцях. Заражена плоть твердішала, кам’яніла і лупилася тріщинами. Щоправда, Тиріон читав, що розвиток хвороби затримували кислі лимони, гірчичні припарки та гарячі купелі (так казали маестри) або піст, жертвоприношення і молитва (так твердили септони). Хвороба могла і минути, лишаючи юних жертв спотвореними, але живими. Маестри та септони погоджувалися, що діти, відмічені сірою лускачкою, вже не могли захворіти рідкіснішим, смертельним різновидом хвороби — як і її жахливою швидкою родичкою, сірою чумою.

— Кажуть, що винуватити слід вогкість, — додав він. — Погані випари у повітрі. Прокляття тут ні до чого.

— Загарбники теж не вірили, Хугоре Схиле, — мовила Ізілья. — Люди з Волантису та Валірії підвісили Гарина у золотій клітці й кепкували з нього, поки він закликав до своєї Матері знищити їх. Але вночі води піднялися і потопили усіх, і від того дня вони не знають спокою. Вони лежать там, під водою — ті, хто колись владарював над вогнем. Їхній холодний подих здіймається з мороку глибин і утворює цей туман, а плоть стала кам’яною, як їхні серця.

Пеньок Тиріонового носа люто засвербів, і він його почухав. «Може, стара має рацію. Місце тут справді поганюче. Почуваюся так, наче знову дивлюся на смерть батька в нужнику.» Напевне, і він би з’їхав з глузду, якби мусив решту днів життя сидіти у цьому сірому мороці, чекаючи, поки плоть і кістки остаточно обернуться на камінь.

Але Молодий Гриф, здавалося, не поділяв його похмурого настрою.

— Ану ж хай спробують нас зачепити! Ми їм тоді покажемо, з чого нас роблено!

— Нас роблено з крові та плоті за подобою Батька та Матері, — суворо відповіла септа Лемора. — Благаю тебе облишити порожні вихваляння. Погорда — то прикрий гріх. Кам’яні люди теж колись були погордливі, а Князь-у-Савані — найпихатіший за всіх.

Відблиск червоних жарин додав Тиріоновому обличчю барви.

— То Князь-у-Савані існує насправді? Чи це казка?

— Князь-у-Савані править цими туманами від Гаринових днів і донині, — відповів Яндрі. — Дехто каже: це сам Гарин, що повстав зі своєї водяної могили.

— Мертві не повстають, — рішуче заперечив Хальдон Півмаестер, — і жодна людина не живе тисячу років. Але Князь-у-Савані справді існує. Їх було вже зо два десятки. Коли один помирає, його місце посідає інший. Нинішній — колишній корсар з Василіскових островів, який вважав, що на Ройні можна узяти багатшу здобич, ніж на Літньому морі.

— А, я теж чув, — втрутився Качур, — та мені більше до смаку інша побрехенька. Кажуть, що цей не такий, як інші кам’яні люди, що колись він був мармуровим бовваном, аж одного дня сіра жінка вийшла з туману і поцілувала його вустами холодними, як лід.

— Годі! — мовив Гриф. — Замовкніть усі!

Септі Леморі перехопило подих.

— Що це було?!

— Де? — Тиріон не бачив нічого, крім туману.

— Щось рухалося. Я бачила рясиці на воді.

— Черепаха! — весело вигукнув принц. — Велике гризло, нічого більше.

Він виставив уперед жердину і відштовхнув човен від високого зеленого кам’яного шпилю.

Туман не припиняв чіплятися до човна і людей, вогкий та моторошно холодний. З сірого мороку вигулькнув затонулий храм; Яндрі та Качур налягли на жердини і повільно пройшли від носа до стерна, штовхаючись. Далі мандрівники проминули мармурові сходи, що змією витикалися з болота і закінчувалися зламаним краєм у повітрі. За ними неясно виднілися інші обриси: потрощені стовпи, безголові боввани, дерева з коренями, товщими за їхнє суденце.

— Це було найгарніше і найбагатше місто на всій річці, — мовив Яндрі. — Кройян, місто свят і веселощів.

«Надто багате, — подумав Тиріон, — надто гарне. Спокушати драконів завжди нерозумно.» Потонуле місто оточувало їх з усіх боків. Над головою пролетіла якась істота, плескаючи в тумані блідими шкірястими крилами. Карлик покрутив головою, намагаючись роздивитися, що воно таке, але істота зникла так само швидко, як і з’явилася.

Невдовзі в тумані попереду показалася пляма світла.

— Човен! — скричав голос за водою. — Хто ви такі?

— «Соромлива діва»! — загукав у відповідь Яндрі.

— «Синьовід»! Вгору чи вниз?

— Униз. Шкури та мед, пиво та сало.

— А ми вгору! Ножі, голки, мереживо, льон, пряне вино.

— Що чути зі старого Волантису? — гукнув Яндрі.

— Війна! — долетіла відповідь.

— Де? — закричав Гриф. — Коли?

— Почнеться на поворот року! — відповіли з туману. — Нієсос і Малакво дійшли згоди, і тепер слони показали смуги!

Голос стишився — човен потроху зникав удалині. Пляма світла зменшилася і пропала з очей.

— А чи розумно отак волати через туман до човна, якого ми навіть не бачимо? — запитав Тиріон. — Що як там пірати?

Досі з піратами їм щастило — човен прослизнув озером Чингал уночі, непомічений і недоторканий. Качур одного разу помітив коріб судна, про яке наполягав, що воно належить Уро Немитому. Але «Соромлива діва» була вище за вітром, і Уро — якщо то був Уро — не виявив до них цікавості.

— Пірати не заходять до Смутку, — мовив Яндрі.

— Смугасті слони? — пробурмотів Гриф. — Що ж це буде? Нієсос і Малакво змовилися? Але ж Іліріо заплатив тріархові Нієсосу стільки, що міг би купити його вісім разів з усіма бебехами!

— Золотом чи сиром? — докинув Тиріон.

Гриф розвернувся до нього.

— Якщо не вмієш різати туман своїм гострим язиком, то май ласку тримати його за зубами!