Коли Джон був хлопчаком у Зимосічі, то завжди захоплювався Юним Драконом, королем-хлопчиком, що завоював Дорн у віці чотирнадцяти років. Незважаючи на байстрюцьке походження — а може, і завдяки йому — Джон Сніговій мріяв повести вояків до слави так само, як король Даерон, мріяв звойовувати і підкорювати. Ось він дорослий чоловік, Стіна тепер належить йому. Але його мучив один сумнів за іншим, і навіть їх йому не вдавалося скорити.

Табір смердів так гидко, що Дані ледь не задихнулася. Пан Барістан скривився і мовив до неї:

— Вашій милості не варто було тут з’являтися. Ці чорні випари згубні для здоров’я.

— Я кров дракона, — нагадала йому Дані. — Де ви бачили дракона з різачкою?

Візерис часто повторював, що Таргарієнів не зачіпають хвороби пересічних людей. І скільки вона могла судити, не помилявся. Сама Дані пам’ятала, як потерпала від холоду та голоду, але жодного разу — від лихоманки чи іншої пошесті.

— І все ж, — правив своєї старий лицар, — я почувався б спокійніше, якби ваша милість повернулися до міста.

Мури Меєрину з кольорової цегли залишилися за версту позаду.

— Кривава різачка — прокляття кожного війська в полі, починаючи від Віку Світанку. Дозвольте нам роздати харчі без присутності вашої милості.

— Завтра роздасте самі. А зараз я тут і хочу все бачити, — відповіла Дані та вдарила срібну п’ятами.

Решта рушила разом. Джохого поїхав попереду, Агго та Рахаро — зразу позаду, тримаючи напоготові довгі дотракійські батоги, щоб відганяти слабих та напівмертвих. Пан Барістан сидів праворуч на зозулястому сірому; ліворуч її захищав Симон Смугаста Спина з «Вільних Братів» та Марселен з «Материних Воїв». За очільниками рухалися шість десятків вояків, що боронили від грабунку вози з харчами. Кінні та озброєні, дотракійці, Мідні Звірі та відпущенці — усіх поєднувало одне спільне почуття. Всі разом ненавиділи покладений на них обов’язок.

Астапорці дибали за ними жалюгідною і страхолюдною юрбою, що довшала і ширшала з кожним кроком. Дехто щось проказував мовами, яких вона не розуміла, а дехто вже й язиком не міг ворушити. Безліч рук простягалося до Дані, безліч колін ставало на землю обабіч її срібної.

— Мати! — закликали до неї голоси говірками Астапору, Лису і Старого Волантису, горловою дотракійською та пливкими, дзюркотливими карфійськими зворотами, ба навіть посполитою мовою Вестеросу. — Мати, благаємо… мати, допоможи моїй сестрі, вона хвора… дай мені хліба для моєї малечі… молю тебе, у мене старий батько… поможи йому… порятуй її… не покинь мене…

«Я вже не маю для вас ані помочі, ані порятунку» — подумала Дані у відчаї. Астапорцям не лишилося куди подітися. Тисячі їх сиділи ззовні товстих мурів Меєрину: чоловіки та жінки, діти, старі, крихітні дівчатка і новонароджені немовлята. Багато було хворих, більшість голодувала, і всі приречені були на смерть. Даянерис не сміла відчинити браму і впустити натовп до міста. Тому намагалася робити бодай щось — надсилала цілителів, Блакитних Грацій, чароспівців, костоправів. Але багато з них теж заслабло, і жоден не зумів навіть сповільнити стрімке поширення різачки, що приїхала блідою кобилою.

Відокремлення здорових від хворих теж не врятувало справи. «Непохитні Щити» зі шкури лізли, відтягаючи чоловіків від їхніх дружин, а дітей від матерів — поки астапорці лементували, хвицялися і закидали їх камінням. Наступного дня хворих знаходили мертвими, а здорових — хворими. В підсумку, віддаленням одних від інших не досягли геть нічого.

Навіть годувати натовп за мурами ставало дедалі важче. Щодня Дані надсилала стільки харчів, скільки могла, та людей прибувало, а запаси танули. Ще й візників, охочих доправляти вози, меншало — надто багато побувалих у таборі підчепило кляту пошесть, а на інших напали дорогою назад. Напередодні перевернули одну гарбу, вбили двох вояків; власне, саме тому цариця і вирішила роздати харчі власною особою. Кожен радник, почувши про це, починав гаряче відраджувати — хоч Резнак, хоч Голомозий, хоч пан Барістан — але Даянерис непохитно стояла на своєму.

— Я не відвернуся від них, — уперто правила вона своєї. — Цариця мусить знати страждання свого народу.

Чого її народові справді не бракувало, то це страждань.

— У таборі вже не лишилося ані коня, ані мула, хоча багато астапорців приїхали верхи, — доповів Марселен. — Вони усіх з’їли, ваша милосте. А ще всіх щурів і помийних собак, яких зуміли впіймати. Дехто вже починає їсти трупи власних родичів.

— Людині не можна їсти плоть людини! — суворо мовив Агго.

— Кожен знає, — погодився Рахаро. — На них упаде прокляття!

— Їм давно байдуже до всіх проклять, — відповів Симон Смугаста Спина.

За ними тяглася вервечка малих дітей з напухлими животиками — надто слабких чи наляканих, навіть щоб жебрати. Кощаві чоловіки з запалими очима сиділи навпочіпки серед піску та каміння, виливаючи назовні своє життя смердючими буро-червоними струменями. Багато з них спорожнялися просто там, де спали, надто кволі, щоб відповзти до рівчаків, які Дані наказала викопати. Дві жінки билися за зчорнілу кістку. Неподалік хлопчик років десяти навстоячки їв щура, тримаючи його одноруч — в іншій руці-бо стискав загострену палицю на випадок, раптом хтось захоче вибороти в нього омріяну здобич. Всюди розкидані були непоховані трупи. Їдучи срібною, Дані побачила чоловіка, простягнутого в болоті під чорною накидкою… аж тут, злякавшись коня, накидка злетіла хмарою з тисяч мух. Висохла на кістяк жінка сиділа на землі, стискаючи в обіймах напівмертвих немовлят. Очі усіх стежили за царицею-королевою. Хто ще зберіг сили, гукав чи шепотів:

— Мати… благаю, мати… благословенна будь, мати…

«Благословенна, — подумала Дані, наповнившись гіркою жовчю. — Ваше місто зійшло на попіл та кістки, ваші родичі помирають навколо. Я не маю для вас ані прихистку, ані ліків, ані надії. Лише сухий хліб, червиве м’ясо, твердий сир, трохи молока. Авжеж, благословляйте мене.»

Що то за мати, яка не дасть молока власній голодній дитині? Що то за мати, яка не має чого дати?

— Багато мертвих, — мовив Агго. — Треба спалити.

— Хто їх спалить? — запитав пан Барістан. — Кривава різачка тут усюди. Щоночі помирає з сотню людей.

— Не є добре торкатися мертві, — мовив Джохого.

— Кожен знає, — додали Агго та Рахаро разом, наче одним голосом.

— Може, й так, — відповіла Дані, — та зробити це треба однаково.

Вона подумала хвильку і знайшлася:

— Неблазні не бояться трупів. Я побалакаю з Сірим Хробаком.

— Ваша милосте, — мовив пан Барістан, — Неблазні — ваше найкраще військо. Не можна, щоб пошесть розповсюдилася серед них. Хай астапорці самі ховають своїх мертвих.

— Для того вони надто кволі, — зауважив Симон Смугаста Спина.

Дані відповіла:

— Треба дати більше їсти, то й зміцніють.

Але Симон затрусив головою.

— Їжу не варто марнувати на мертвих, ваша превисокосте. Ми не маємо досить, щоб годувати навіть живих.

Дані знала, що він каже правду, та похмурі слова від того не легшали.

— Далі не треба! — вирішила цариця. — Годуймо тут!

І здійняла долоню. Вози позаду рвучко зупинилися. Вершники оточили харчі широким колом, не дозволяючи астапорцям кинутися на них юрбою. Та щойно всі стали по місцях, як навколишній натовп почав щільнішати. Нові й нові нужденні поспіхом шкутильгали і тягнули руки до жаданих возів, але вершники відганяли їх, не даючи наближатися.

— Чекайте своєї черги! — гарчали і гукали вони. — Не тисніть! Ану назад! Не наближатися! Є хліб для всіх. Чекайте черги!

Дані теж лишилося сидіти і чекати.

— Добрий лицарю, — звернулася вона до Барістана Селмі, — чи не замало ми для них робимо? Адже маємо чималі запаси.

— Наші чималі запаси — для вояків вашої милості. Хтозна, чи не доведеться ще висидіти довгу облогу. «Буревісники» та «Другі Сини» можуть добряче пошарпати юнкайців, але розбити і відігнати — навряд. Якби ваша милість дозволили мені зібрати військо…