— Шлюби і спадок — справи королів, панно. Я напишу Станісові про вас, але…

Алиса Карстарк засміялася — сміхом відчаю, не дівочих пустощів.

— Пишіть, але не сподівайтеся відповіді! Станіс не доживе отримати вашого листа. Мій дядько подбає.

— Ви про що?

— Арнольф поспішає до Зимосічі, то правда, але затим лише, щоб устромити вашому королю ножа в спину. Він давно вже змовився з Рузом Болтоном… за золото, за обіцянку королівського пробачення і за голову бідолашного Гаррі. Дорога Станісові пролягає просто на бійню. Тому він мені не допоможе. Та й якби міг — однак би не допоміг.

Алиса стала перед Джоном на коліна, вчепившись у чорного кобеняка на грудях.

— Ви моя остання надія, воєводо Сніговію. Благаю вас іменем вашого батька — захистіть і вбережіть нещасну дівчину.

Ночі її освітлювали віддалені зірки та мерехтіння місячного сяйва на снігу, але щоранку вона прокидалася у нездоланній пітьмі.

Вона знову розплющила очі й сліпо витріщилася у темряву, що сповивала її з усіх боків. Сон швидко блякнув і забувався. «Такий прегарний.» Вона облизнула губи, пригадуючи бекання овець, жах у очах вівчара, лемент собак, яких вона вбивала одного за одним, гарчання її зграї. Дичини поменшало, відколи почало сніжити, але минулої ночі вони-таки побенкетували: ягнятиною, собаками, бараниною і людською плоттю. Деякі з її малих сірих родичів боялися людей, навіть мертвих — але тільки не вона. М’ясо було м’ясом, люди були здобиччю. А вона була нічною вовчицею. Але тільки уві сні.

Сліпа дівчинка перекотилася набік, сіла, підстрибнула на ноги, витяглася. За постіль їй правив набитий ганчір’ям плаский мішок на призьбі холодного каменю; прокидалася вона на ньому завжди затерпла і скоцюблена. Дівчинка рушила до балії з водою на малих босих ніжках, вкритих мозолями — тиха, як тінь, — плеснула прохолодною водою в обличчя, витерлася рушником. «Пан Грегор, — подумала вона. — Дунсен, Любчик Раф. Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Її вранішня молитва. Так чи ні? «Ні, — подумала вона. — Не моя. Бо я ж ніхто. Це молитва нічної вовчиці. Одного дня вона їх знайде, вистежить, винюхає їхній страх і скуштує їхньої крові. Настане такий день.»

Вона знайшла купку спіднього, понюхала, чи досить воно свіже, і нап’яла у пітьмі. Її служницька одежина — довга сорочка нефарбованої вовни, грубого плетіння, колюча — висіла там, де вона її залишила. Дівчинка зісмикнула сорочку та натягла через голову одним зграбним, добре вивченим рухом. Останніми вона вдягла шкарпетки — одну білу, одну чорну. Чорна мала згори шиту обвідку, а біла — ні; так дівчинка розрізняла, на яку ногу їх вдягати. Ноги її, хай кощаві, стали міцні, пружні й щодня довшали. Дівчинку це тішило — водотанцівниці потрібні справні довгі ноги. Бета-сліпиця не була водотанцівницею, та не лишатися ж їй Бетою навіки.

Вона знала дорогу до кухні, але ніс довів би її туди, навіть якби і не знала. «Гострий перець до смаженої риби, — вирішила вона, понюхавши у проході, — ще й теплий хліб з Умминої пічки.» Почувши пахощі, гучно забурчав живіт. М’ясо, з’їдене уві сні, не живило її тіло — про це вона дізналася вже давно.

Поснідала дівчинка рибою, хрустко засмаженою в перченій олії — гарячою, аж обпікала пальці. Рештки олії вона зібрала окрайцем хліба, відірваним від вранішньої Умминої паляниці, а запила їжу кухлем розведеного водою вина, всотуючи смаки та пахощі, відчуваючи шорстку скоринку під пальцями, слизькість олії, укуси гострого перцю, що втрапляв до незагоєної подряпини ззовні долоні. «Чуй, нюхай, мацай, куштуй, — нагадала вона собі. — Є багато способів спізнати світ, коли нічого не бачиш.»

Хтось увійшов до помешкання позаду неї — тихо, мов миша, у м’яких підбитих капцях. Дівчинка роздула ніздрі. «Лагідний старий.» Чоловіки пахкотіли інакше від жінок, а ще у повітрі відчувався легкий натяк на помаранч. Жрець полюбляв жувати помаранчеве лушпиння для підсолодження подиху, коли міг його дістати.

— То хто ж ти цього ранку? — почула вона його запитання. Жрець сів на чолі столу; «цок-цок», почула вона, потім тихий хрускіт. «Яєчко собі розбив.»

— Ніхто, — відповіла вона.

— Брехня. Я тебе знаю. Ти ота сліпа дівчинка-жебрачка.

— Бета.

Вона колись знала одну Бету — ще в Зимосічі, коли її саму ще звали Ар’єю Старк. Може, тому і вибрала собі це ім’я. А може, з-за прізвиська «Бета-кебета», яке сама собі вигадала за хист, з яким долала негаразди сліпого життя.

— Бідолашна дитина, — мовив лагідний чоловік. — Чи не хочеш повернути собі очі? Лише попрохай, і знову бачитимеш ними.

Те саме питання він ставив щоранку.

— Може, назавтра схочу. Але не сьогодні.

Її обличчя лишалося водою — все ховало, нічого не відкривало.

— Як забажаєш. — Вона чула, як він чистить яйце, тоді тоненько і сріблясто дзеленькає ложечкою для солі. Яйця він полюбляв добре присоленими. — То куди ж моя бідолашна сліпиця ходила жебрати минулого вечора?

— До корчми «У зеленого вугра».

— І які ж три речі ти взнала, котрих не знала, коли залишала нас?

— Дож досі хворіє.

— Це не новина. Дож хворів учора, і завтра теж хворітиме.

— Або помре.

— Коли помре, то таки буде нова річ.

«Коли помре, то почнеться обрання, і з піхов вилетять клинки.» Так воно бувало у Браавосі. На Вестеросі престол мертвого короля успадковував його найстарший син, але браавосці не мали королів.

— Новим дожем стане Тормо Фрегар.

— Це так кажуть у корчмі «У зеленого вугра»?

— Так.

Лагідний чоловік відкусив шматочок яйця. Дівчинка почула, як він жує. З набитим ротом лагідний чоловік ніколи не розмовляв, тому сказав, коли проковтнув:

— Дехто каже, що мудрість у вині. Такі люди — йолопи. Іншими корчмами ходять плітки про інші імена, не сумнівайся. — Він знову відкусив від яйця, прожував, ковтнув. — Які три речі ти справді знаєш? Котрих не знала раніше?

— Я знаю насправді, що є люди, які впевнено кажуть, буцімто новим дожем стане Тормо Фрегар, — відповіла вона. — П’яні люди.

— Отак краще. А що ти знаєш іще?

«У річковому краї на Вестеросі засніжило» — мало не сказала дівчинка. Але він би тоді спитав, звідки вона дізналася, і відповідь йому навряд чи сподобалася б. Дівчинка вкусила губу, пригадуючи минулий вечір.

— Повія Саврона важка дитиною. Батька вона не знає, та гадає, що ним може бути вбитий нею тирошійський сердюк.

— Це добре знати. Ще?

— Морська Цариця обрала нову Русалоньку замість тієї, що потонула. Дівчинці тринадцять років, вона донька служниці Престайнів, не має ані шеляга грошей, зате чарівна вродою.

— Вони всі такі наприпочатку, — мовив жрець. — Але ж ти не можеш знати, чи справді вона чарівна вродою, якщо не бачила її на власні очі. А очей ти не маєш. То хто ти, дитино?

— Ніхто.

— Бета-сліпиця, Бета-жебрачка, ось кого я бачу. Ця Бета — відчайдушна брехуха, ось вона хто. Ходи виконуй свої обов’язки. Валар моргуліс.

— Валар дохаеріс.

Дівчинка зібрала свою миску та кухоль, ніж та ложку, зіп’ялася на ноги. Останнім вона вхопила ціпок — у п’ять стоп завдовжки, тонкий та гнучкий, завтовшки з її великий палець, обмотаний шкірою на стопу від верхівки. «Кращий за очі, коли навчишся ним поратися» — колись сказала їй мала жебрачка з храму.

Але то була брехня. Їй часто брехали — коли хотіли випробувати. Жоден ціпок не був кращий за двійко гострих очей. Та все ж мати його було краще, ніж нічого, і тому дівчинка завжди тримала ціпка при собі. Умма навіть почала звати її Тичкою, та імена і прізвиська нічого не важили. Вона була сама собою. «Я ніхто. Ніхто. Дівчинка-сліпиця, служниця Багатоликого.»

Щовечора, за кожною вечерею жебрачка приносила їй кухоль молока і наказувала випити до дінця. Напій мав чудернацький гіркий присмак, який сліпиця скоро зненавиділа. Навіть од найменшого запаху, що досягав її носа перед тим, як молоко торкалося язика, їй вже кортіло блювати. І все ж вона слухняно висмоктувала кухоль до останньої краплі.