— Навіщо? Заради якої мети?

«Він проказує зраду. Це заколот.»

— Заради життя. — Очі Голомозого за мідною личиною кота нагадували чорні озера. — Ми маємо завдати удару, поки не прибули волантинці. Розірвати кільце облоги, повбивати невільникарських вельмож, перетягти їхніх сердюків до себе. Юнкайці не чекають нападу. Я маю шпигунів у їхньому таборі. Там вирує пошесть, кажуть вони, і щодня гіршає. Лад і послух остаточно зійшли на гнилля. Вельможі п’ють, не просихаючи, жеруть на бенкетах, наче з голодного краю, хваляться один одному про коштовні скарби, які поділять між собою, коли впаде Меєрин, і безперервно чубляться за першість у війську. Кровоборід і Строкатий Князь зневажають один одного. Ніхто не чекає, що почнеться бій. Принаймні не зараз. Вони вірять, що Гіздахрів мир заколисав нас і позбавив пильності.

— Той мир підписала Даянерис, — нагадав пан Барістан. — І не нам його порушувати без її волі.

— А якщо її вже серед живих нема? — завимагав Скахаз. — Що тоді, паночку? Я скажу, що: вона б хотіла, щоб ми захистили її місто. Її дітей.

Її дітьми були відпущеники. «Мхиса — так її кликали вони, усі ті, кому вона розтрощила кайдани. Матір.» Голомозий казав правдиво — Даянерис хотіла б, щоб її діти мали захист.

— Що робити з Гіздахром? Він досі її чоловік. Її цар. Її супутник і володар.

— Її отруйник!

«Та невже?»

— Де твої докази?

— Корона, що в нього на голові — оце тобі доказ. Престол, на якому він сидить. Та пролупи очі, старигане! Він отримав усе, чого хотів від Даянерис, чого тільки можна бажати. А коли отримав, навіщо йому ділитися владою?

«А й справді, навіщо?» У тій ямі було так спекотно. Він пам’ятав, як над кривавими пісками тремтіло гаряче повітря, як пахкотіла кров, пролита з людей, що загинули задля розваги інших людей. І він досі чув голос Гіздахра, що наполегливо запрошував свою царицю спробувати медових коників.

«Вони були такі смачні… солодкі та гострі… а він ледве одненької торкнувся… — Селмі потер скроню. — Я не складав ніяких обітниць Гіздахрові зо’Лоракові. А якби і склав… він вигнав би мене геть, як колись Джофрі.»

— Оцей… солодких страв майстер… я хочу допитати його сам. І на самоті.

— Отакої? — Голомозий схрестив руки на грудях. — Ну гаразд. Допитуй, скільки забажаєш.

— Якщо… якщо те, що він скаже, мене переконає… щоб я приєднався до тебе у цьому… цій… то я вимагаю твого слова, що Гіздахрові зо’Лоракові не завдадуть шкоди, якщо… поки не доведуть, що він доклав до цього рук.

— Чого ти так переймаєшся тим Гіздахром, дідугане? Якщо він сам не Гарпія, то вже напевне її синок-первісток.

— Я знаю напевне лиш те, що він — чоловік цариці й королеви. Я хочу почути твоє слово, або присягаюся — боротимуся проти тебе.

Скахаз вишкірився хижою, скаженою посмішкою.

— Гаразд, слово. Гіздахра не чіпатиму, доки його вину не буде доведено. Та коли ми матимемо докази, я замордую його власноруч. Витягну йому всі тельбухи з черева і примушу на них дивитися, поки не здохне.

«Ні, — подумав старий лицар. — Якщо Гіздахр замірявся на життя моєї королеви, я дам йому ради сам. Але смерть його буде швидка і чиста.» Боги Вестеросу лишилися далеко, за півсвіту, і все ж Барістан Селмі спинився на хвилину, щоб проказати мовчазну молитву до Стариці, благаючи освітити йому шлях до мудрості. «Заради дітей, — сказав він собі. — Заради міста. Заради моєї королеви.»

— Я поговорю з Сірим Хробаком, — відповів він.

Самотня «Журба» з’явилася на світанку; її чорні вітрила одразу вкидалися в очі на блідо-рожевому тлі вранішнього неба.

«П’ятдесят чотири, — кисло подумав Віктаріон, коли його збудили. — Але чому вона сама?» І подумки прокляв Буребога за свавілля та підступ. Власна безсила лють гнітила йому черево, наче тяжкий чорний камінь.

«Де ж мої кораблі?»

Він вирушив зі Щитових островів з дев’яносто трьома — з тієї сотні, що складали Залізний Флот. Флот, що належав не котромусь князеві особисто, але самому Морекамінному Престолові; капітанили та служили на ньому жеглярі з усіх островів. Хоч кораблі ті були менші за величезні бойові дромони зелених земель, але все ж утричі більші за звичайні лодії, з глибокими коробами та страшними таранами, готові зустрітися у битві хоч би і з королівськими галерами.

На Порогах, подолавши довгу подорож уздовж сухого та мертвого узбережжя Дорну з його мілинами та водокрутами, вони взяли на кораблі збіжжя, м’ясо, свіжу воду. По тому «Залізна перемога» запопала жирну здобич — великий купецький коч «Шляхетна пані», що прямував до Старограду через Мартинів, Сутіндол і Король-Берег, маючи у череві солону тріску, китовий лій та оселедці у діжках. Забране в купця склало добрячий приварок до харчових запасів флоту. Ще п’ять бранців, здобутих у Рожвиновій протоці та вздовж дорнійського узбережжя — три кочі, галеас та галера — додали їм числа до дев’яноста дев’яти.

Дев’яносто і дев’ять кораблів вийшли з Порогів трьома потужними згуртованими відділами, маючи накази з’єднатися коло південного рогу Кедрового острова. Сорок і п’ять зрештою дісталося цього віддаленого кутка світу. З Віктаріонового відділу до місця дошкандибало двадцять два, трійками та четвірками, іноді поодинці; чотирнадцять — з відділу Ральфа Перебийноги, і лише дев’ять з відданих під провід Рудого Ральфа Мурованця. Сам Рудий Ральф рахувався серед зниклих. До цього числа флот додав дев’ять кораблів, захоплених на шляху морями, тож загалом складав тепер п’ятдесят і чотири кораблі… але захоплені були кочами та рибальськими лайбами, посудинами купців та людоловів, аж ніяк не бойовими галерами. В битві вони будуть убогою заміною втраченим кораблям Залізного Флоту.

Останньою — вже три дні тому — з’явилося «Дівине лихо». Ще за день перед тим з півдня разом прибули одразу три кораблі: Віктаріонова бранка «Шляхетна пані» поруч із «Годівником круків» та «Залізним цілунком». Але за день перед тим і день по тому не було жодного, а ще перед тим — лише «Безголова Джейна» та «Страх». Ще двом дням порожнього моря і безхмарного неба передувала поява Ральфа Перебийноги з рештками його відділу. «Князь Квелон», «Біла вдовиця», «Лемент», «Лихо», «Морський велетень», «Залізна панна», «Вітер наскочника» та «Келеп», а за ними ще шість кораблів, з яких два, пошкоджені штормом, тягли на припоні.

— Шторми, — пробурмотів Ральф Перебийнога, придибавши геть знесиленим до Віктаріона. — Три великі, а між ними — лихі вітри. Червоні з Валірії, що смерділи попелом та сіркою, і чорні, що пригнали нас до її клятого берега. Цю подорож зурочено від самого початку. Вороняче Око боїться вас, мосьпане, бо навіщо б заслав у таку далечінь? Він не хоче, щоб ми повернулися.

Віктаріон тримався тієї ж думки, відколи потрапив у перший шторм за день шляху від Старого Волантису. «Боги ненавидять братовбивць, — похмуро думав він, — інакше Еурон Вороняче Око вже разів десять загинув би від моєї руки.» Коли морські хвилі гриміли навколо, а чардак гуляв під ногами, він побачив, як «Дагонів бенкет» та «Червоний приплив» гепнули один об одного з такою силою, що обидва розлетілися на тріски. «Це вина мого брата» — подумав він тоді. То були перші два кораблі, які він втратив зі своєї третини Залізного Флоту. Але не останні.

Віктаріон двічі загилив Перебийнозі по пиці й відповів:

— Перший лящ тобі за втрачені кораблі, а другий — за балачки про вроки. Згадаєш про них ще раз — приб’ю твого язика до щогли. Вороняче Око вміє робити собі німих посіпак, то й я навчуся.

Напад болю в лівій долоні додав його словам зайвої люті, але й без неї вони були не порожні — Віктаріон звик робити те, що обіцяв.

— Прийдуть ще кораблі. Шторми наразі стишилися. Я поверну собі флот.

Мавпа на щоглі заверещала зневажливо, мов чуючи його роздратування. «Бридка галаслива потвора.» Було б вислати по неї когось… але мавпи гратися любили і завжди виявлялися спритнішими за жеглярів. Вереск та виття стояли у нього в вухах, роблячи смики болю в руці ще гіршими.