Гнів спалахнув у темних очах князя.

— Цей гіскарський випанок не є гідним чоловіком для королеви усього Семицарства!

— Про те не вам судити. — Пан Барістан завагався, питаючи себе, чи не прохопився зайвим словом. «Ні. Треба розказати і решту.» — Того дня у Дазнаковій ямі певні ласощі у королівській ложі були отруєні. Лише неймовірною примхою долі їх усі з’їв Могутній Бельвас. Блакитні Грації кажуть: євнуха врятував обсяг черева і його нелюдська сила. Та все ж він ледь не помер, і ще досі не конче уникнув небезпеки.

На обличчі князя Квентина відбилася щира й тяжка ураза.

— Отрута? То її підклали… для Даянерис?

— Для неї або Гіздахра. А чи для обох. Проте ложа була його власна, і саме його милість наказував, які приготування зробити. Якщо отруєння — його рук справа… тоді йому знадобиться цап-відбувайло. Хто може бути кращим за суперника з далеких країв, який не має друзів при дворі? Хто вірогідніший за жениха-невдаху, якому відмовила королева?

Квентин Мартел зблід з лиця.

— Я?! Та я б ніколи… ви ж не думаєте, що я причетний до…

«Або це правда, або йому рівних немає у блазнюванні.»

— Інші подумають, чому ні, — відповів пан Барістан. — Вашим дядьком був Червоний Гаспид. А ви маєте вагому причину бажати смерті цареві Гіздахру.

— Безліч інших теж, — заперечив Геріс Пийвода. — Ось приміром, Нахаріс. Королевин…

— …особистий супутник, — закінчив за нього пан Барістан, поки дорнійський лицар не ляпнув чогось образливого для честі королеви. — У Дорні ви ж не любите інших, грубіших висловів, хіба не так?

На відповідь він не чекав.

— Великий князь Левин був моїм присяжним братчиком. За тих часів у Королегвардії ніхто нічого не ховав один від одного. Тому я знаю, що він теж тримав при собі… особисту супутницю. І не відчував за те жодного сорому.

— Та вже ж, — відповів зашарілий Квентин, — і все-таки…

— Дааріо вбив би Гіздахра за один удар серця, якби наважився, — вів далі пан Барістан. — Але не отрутою. Ніколи. Та Дааріо тут, власне, і не було. Проте Гіздахр однак звинуватив би його у отруєнні кониками, і то з великою охотою… якби не мав потреби у «Буревісниках». А цар їх втратить, якщо скарає на смерть їхнього полковника. Ні, пане князю. Якщо його милості знадобиться отруйник для покарання, він шукатиме вас.

Барістан сказав усе, що насмілювався сказати безпечно. За кілька днів, якщо боги зглянуться, Гіздахр зо’Лорак більше не правитиме Меєрином… та в кожному разі нема потреби втягувати князя Квентина у кривавий безлад, який чекав попереду.

— Якщо вам усе-таки кортить лишитися в Меєрині, то принаймні тримайтеся щонайдалі від двору і сподівайтеся, що Гіздахр про вас забуде, — скінчив пан Барістан. — Але наймудріше, пане князю, буде винайняти собі корабель до Волантису. Втім, хай що ви оберете, я бажаю вам усього найкращого.

Не встиг він подолати і трьох сходинок, як Квентин Мартел покликав його знову.

— Це ж ваше прізвисько — Барістан Зухвалий, хіба не так?

— Є люди, які так мене кличуть.

Селмі вислужив це прізвисько у десять років, коли ще тільки став зброєносцем, але вже забрав собі в голову — з дурощів та марнославства — що може рівнятися на бойовищі з досвідченими, гартованими лицарями. Він тоді позичив бойового коня та обладунок зі зброярні князя Дондаріона і записався до герців у Чорночалі як таємничий лицар. «На тому турнірі сміявся навіть оповісник. Я мав такі тендітні рученята, що коли опустив списа, то ледве не зорав ним поле.» Князь Дондаріон мав повне право стягти його з коня і дати прочухана, але Принц Драконобабок зглянувся на очманілого хлопчака у погано припасованій броні та зробив йому честь, прийнявши виклик. Одного зіткнення вистачило — після нього принц Дункан допоміг малому підвестися і зняв з дурної голови шолома.

— Хлопчисько! — проголосив принц натовпові. — Зухвалий хлопчисько.

«П’ятдесят три роки тому. Скільки живих людей нині лишилося з тих, хто був у Чорночалі того дня?»

— Яке прізвисько, гадаєте, мені дадуть у Дорні, якщо я повернуся без Даянерис? — запитав князь Квентин. — Квентин Сторожкий? Квентин Боягузливий? Квентин Курям-на-Сміх?

«Квентин Спізнілий» — подумав старий воїн… та якщо лицар Королегвардії чогось вчиться на своїй службі, то це тримати язика на припоні.

— Квентин Велемудрий, — відповів він, сподіваючись, що не помиляється.

Вже наближалася година привидів, коли пан Геріс Пийвода нарешті повернувся до піраміди і повідомив, що Біб, Книжкар і Старий Білл Кістка таки знайшлися у одному з не надто вишуканих меєринських шинків; там вони цмулили жовте вино і дивилися, як оголені раби вбивають одне одного голіруч і підпиленими зубами.

— Біб витяг ножа і схотів подивитися, чи не тече у жилах утікачів гидкий жовтий слиз замість крові, — доповів пан Геріс. — Але я кинув йому дракона і спитав, чи не вистачить жовтого золота. Він вкусив монету і спитав мене, що я хочу за неї купити. А коли я йому сказав, то прибрав залізяку і спитав, чи я п’яний, а чи божевільний.

— Хай думає, що хоче, аби переказав, що його просили, — відповів Квентин.

— Перекаже, нікуди не дінеться. Б’юся об заклад, і зустріч ваша теж відбудеться — хоча б на те, щоб Строкатий Килимок віддав тебе Мальованій Меріс, а вона засмажила твою печінку з цибулею. Було нам послухати Селмі. Коли Барістан Зухвалий каже тікати, розумна людина змащує салом п’яти. Треба пошукати корабля до Волантису, поки порт ще не зачинили.

Від самої лише згадки про подорож водою щоками пана Арчибальда поповзла зелена барва.

— Е ні, годі з мене кораблів. Та я краще до Волантису на одній нозі пострибаю!

«До Волантису, — подумав Квентин. — А тоді до Лису, а тоді додому. Тим самим шляхом, яким прибув сюди, і з порожніми руками. Загинуло троє хоробрих людей… і за віщо?»

Як хороше та солодко було б знову побачити Зеленокрівцю, відвідати Сонцеспис, Водограйні Сади, вдихнути чисте і свіже повітря Крицаку замість гарячих, вогких, гидких випарів Невільницької затоки. Квентин знав, що батько не скаже йому ані слова докору, але зневіра так і блищатиме у його очах. Сестра не ховатиме зневаги, Піщані Змійки різатимуть його посмішками, гострішими за мечі, а князь Крицак, його другий батько, який надіслав з ним власного сина, щоб уберегти від біди…

— Я не змушую вас лишатися тут, — мовив Квентин до друзів. — Батько поклав доручення на мене, а не на вас. Їдьте додому, якщо душа просить. Тікайте, як зумієте. А я залишаюся тут.

Здоровило здвигнув плечима.

— Ну то й ми з Пиєм залишаємося.

Наступного дня коло дверей князя Квентина з’явився Дензо Да-Хан з умовами зустрічі.

— Він згоден побачити вас завтра, коло прянищного базару. Шукайте двері з ліловим лататтям на них. Двічі постукайте і вимагайте волі.

— Згода, — мовив Квентин. — Зі мною будуть Арч та Геріс. Він теж може привести двох бійців, але не більше.

— Якщо ласка пана князя. — Слова були чемні, за звичаєм, але в голосі Дензо відчувався присмак люті, а у очах воїна-співця блищав зухвалий глум. — Приходьте на захід сонця. І дивіться, щоб за вами не стежили.

Дорнійці залишили Велику Піраміду за годину до темряви — на випадок, якщо заблукають у провулках чи не знайдуть лілове латаття. Квентин та Геріс мали на собі паси з мечами. Здоровило закинув келепа на ремені за свою широчезну спину.

— Ще не пізно облишити цю дурну вихватку, — казав Геріс, поки вони пробиралися смердючим провулком до старого прянищного базару. В повітрі потужно тхнуло сечею; десь попереду гуркотіли на бруківці оббиті залізом колеса гарби-труповозки. — Старий Білл Кістка, бувало, казав, що Мальована Меріс може розтягти смерть людини аж на поворот місяця. Ми їм збрехали, Квенте. Скористалися ними, щоб дістатися сюди, а тоді перебігли до «Буревісників».

— Нам так наказали.

— Але Строкатий ніколи не хотів, щоб ми вчинили так насправді, — устряг здоровило. — Інші його хлопці — пан Орсон, Дик Солома, Голобрід, Гіл Гайовий та інші — досі сидять у цюпі, а дякувати за те мають нам. Навряд чи Старому Килимкові це дуже припало до смаку.