Пан Джораг завагався, тоді мовив:

— Цей карлик — насправді…

— Я знаю, хто цей карлик насправді. — Її чорні очі, твердіші за камінь, обернулися на Тиріона. — Вбивця короля і родичів, свавільник, зрадник, перевертень. Одне слово — Ланістер.

Останнє слово вона вимовила як лайку.

— То що ж ти, маленький чоловічку, хочеш запропонувати драконовій королеві?

«Ненависть» — хотів відповісти Тиріон. Але натомість розвів руки так широко, як дозволяли кайдани.

— Все, чого вона забажає. Мудру пораду, сороміцький жарт, кумедні вихиляси. Свого прутня, якщо їй смакуватиме. А ні — тоді язика. Можу повести на бій її військо або розтерти стомлені п’яти — все, що її милості заманеться. І попрохаю лише однієї нагороди: хай мені дадуть змогу зґвалтувати і вбити рідну сестру.

На обличчі старої знову з’явилася посмішка.

— Цей хоча б чесний, — зауважила вона. — Що ж до вас, пане лицарю… Я знала з десяток вестероських лицарів і ще тисячу шукачів пригод того самого штибу, але жоден не був такий чистий душею, аж неземний, яким ви себе тут змалювали. Чоловіки — звірі, самозакохані та брутальні. Хай які ніжні та чемні слова ти від них чуєш, за ними завжди стоїть темний намір. Тому вам, лицарю, я не довіряю.

Стара відмахнулася від них віялом, наче від мух над головою.

— Хочете до Меєрину — пливіть самі й руками загрібайте. Мені нема чим вам допомогти.

І тут розчахнулися брами всіх семи пеклів.

Пан Джораг почав підводитися, вдовиця рвучко клацнула віялом, її порізаний рубцями охоронець вислизнув із тіней… а позаду заверещала дівчина. Тиріон крутнувся саме вчасно, щоб помітити, як до нього біжить карлик. «Та це ж дівчина і є, — раптом второпав він, — дівчина у чоловічому вбранні. А отим ножем вона хоче мене випатрати.»

На якусь половину удару серця пан Джораг, удовиця і порізаний застигли, мов камінь. З-за найближчих столиків витріщалися роззяви, не забуваючи сьорбати пиво та вино — але жоден не ворухнувся втрутитися. Тиріон, змушений рухати одразу обома руками, ухопив зі столу глек — на щастя, довжини ланцюгів вистачило. Він стиснув шийку рукою, сіпнувся, вихлюпнув рідину в обличчя карлиці-нападниці, а тоді відскочив убік уникнути удару. Глек розбився на підлозі — тій самій, що зразу ж підскочила догори і вдарила його по голові. Раптом дівчина знову опинилася поруч. Тиріон перекотився набік, лезо ножа встромилося у підлогу, дівчина смикнула зброю на себе, знову здійняла…

…і повисла над підлогою, скажено хвицяючи ногами у руках пана Джорага.

— Ні! — заскиглила вона посполитою мовою Вестеросу. — Пустіть!

Тиріон чув, як у відчайдушних спробах звільнитися репнула її сорочка. Мормонт тримав її за комір однією рукою, а іншою викручував кинджал.

— Годі вже тобі!

Тут з’явився власник закладу з кийком у руці. Побачивши розбитий глек, він нищівно вилаявся і завимагав розказати йому, що тут сталося.

— Битва карликів! — реготнув у відповідь тирошієць із ліловою бородою.

Тиріон блимнув очима на дівчину, що судомилася у повітрі.

— Чому? — запитав він. — Що я тобі зробив?

— Його вбили! — Раптом її залишила остання воля до спротиву. Тіло обвисло у Мормонтових руках, очі налилися слізьми. — Мого брата! Його схопили і вбили!

— Хто вбив? — запитав Мормонт.

— Жеглярі. З Семицарства. П’ятеро, усі п’яні. Побачили наш турнір на площі та пішли за нами. Коли зрозуміли, що я дівчина, то мене пустили, а брата забрали і вбили. Відрізали йому голову!

Тиріона раптом наче грім ударив. «Наш турнір на площі!» Він зрозумів, хто і звідки ця дівчина.

— Ти їздила на свині? — запитав він. — Чи на собаці?

— На собаці, — схлипнула вона. — На свині завжди сидів Оппо.

«Карлики з Джофріного весілля.» Саме з них почалися негаразди того вечора. «Чи не диво — зустріти їх за півсвіту звідти?» А може, і не диво. «Якщо вони мали хоч півстільки розуму, як їхня свиня, то втекли з Король-Берега негайно після смерті Джофа — поки Серсея не повісила на них частку вини у загибелі свого синочка.»

— Пустіть її, добрий лицарю, — сказав він панові Джорагу Мормонту. — Вона нічого нам не заподіє.

Пан Джораг зронив малу карлицю на підлогу.

— Мені шкода твого брата… але до його смерті ми не причетні.

— Він причетний! — Дівчина зіп’ялася на коліна, притискаючи розірвану і просяклу вином сорочку до малих блідих груденят. — Це він був їм потрібен! Вони думали, що Оппо — це він!

Дівчина зарюмсала, благаючи про допомогу всіх, хто її чув:

— Він має загинути так само, як мій бідолашний братик! Прошу вас, допоможіть! Убийте його, хто-небудь!

Господар закладу схопив її за руку, підсмикнув за ноги і заволав волантинською, хто має платити за весь розгардіяш.

Вдовиця-бережниця подарувала Мормонтові холодний погляд.

— Лицарі захищають слабких і боронять невинних, так кажуть люди. А я — найпрекрасніша діва у всьому Волантисі. — Її регіт був повен гіркого презирства. — Як тебе звуть, дитино?

— Копка.

Стара щось сказала власникові закладу мовою Старого Волантису. Тиріон з відомих йому слів розібрав наказ відвести малу до її помешкань, дати вина і знайти сухий одяг.

Коли вони пішли, вдова роздивилася Тиріона, виблискуючи чорними очима.

— Мені здавалося, чудовисько має бути більшим. Твоє життя, коротуне, на Вестеросі коштує княжого титулу. На жаль, тут його ціна трохи нижча. Та гадаю, варто все ж тобі допомогти. Волантис — не надто безпечне місце для карликів. Так мені чомусь здається.

— Ви надзвичайно добрі. — Тиріон подарував їй свою найсолодшу усмішку. — То може, знімете з мене оці чарівні залізні обручки? Чудовисько має лише половину носа, яка відчайдушно свербить, а ланцюги закороткі, щоб її почухати. Я можу навіть подарувати їх вам — аби ваша ласка.

— Неймовірна щедрість. Але я свого часу вже носила залізо. Тепер віддаю перевагу золоту і сріблу. Сумно сказати, але тут, у Волантисі, кайдани та ланцюги коштують дешевше за черствий хліб. До того ж закон забороняє допомагати збіглим невільникам.

— Я не невільник.

— Кожен, кого запопали людолови, співає тієї самої пісні. Я не насмілюся допомогти тобі… тут. — Вона знову нахилилася уперед. — За два дні коч «Селаесорі Кворан» наставить вітрило на Карф через Новий Гіс. Він повезе цину та залізо, сувої вовни та мережива, п’ять десятків мирійських килимів, засолений труп, двадцять глеків драконоперцю і одного червоного жерця. Вам варто сісти на цей корабель.

— Сядемо, — відповів Тиріон, — дякую за пораду.

Пан Джораг спохмурнів.

— Нам треба не до Карфу.

— Корабель не дістанеться Карфу. Бенерро бачив це у вогні. — Стара посміхнулася хитро та лиховісно.

— Як скажете, — вишкірився Тиріон. — Якби я був волантинцем, ще й вільним, ще й належного роду, ви, пані, мали б за себе мій голос на обранні тріарха.

— Я не пані, — відповіла вдова, — а лише хвойда мого Вогарро. Вам краще зникнути звідси, поки не з’явилися тигри. Якщо вам пощастить дістатися вашої королеви, перекажіть їй послання від рабів Старого Волантису.

Вона торкнулася блідого рубця на зморшкуватій щоці, де їй вирізали татуювання сльози.

— Скажіть, що ми чекаємо. Скажіть, хай приходить скоріше.

Почувши наказ, пан Алісер скривив рота у подобу посмішки, але очі його лишилися твердими і холодними, наче кремінь.

— Отже, байстрюченя висилає мене на смерть.

— Смер-р-рть! — скричав Мормонтів крук. — Смерть-смерть-смерть!

«Ти не полегшуєш справу, розумна пташко.»

— Байстрюченя висилає вас на розвідку. Знайти ворогів і вбити їх, якщо доведеться. Ви майстерно володієте клинком. Були майстром-мечником тут і у Східній Варті.

Терен торкнувся руків’я свого меча при боці.

— Еге ж. Третину свого життя поклав на те, щоб навчити сільських телепнів, недолугих простаків і нікчемних ледарів хоч якось тримати меча. Ой, який корисний досвід для розвідника у пущі!

— З вами буде Дивен і ще один гартований розвідник.