— Та ми вас усього навчимо, пане! — заклекотів сміхом Дивен до Терена. — Будете в нас хвацько витирати свою зацну дупу мохом, як справжній розвідник!

Кедж Білоокий зареготав, Чорний Джак Булвер сплюнув. Пан Алісер відповів:

— Ти б хотів, щоб я відмовився. Тоді б ти мав привід стяти мені голову, як Слинтові. Але я тобі, байстрюче, такої втіхи не подарую. Молися, щоб мене вбив клинок дичака — бо ті, кого вбивають Інші, повстають з мертвих… і все пам’ятають. Тож я повернуся, Снігу-воєводо.

— А я молитимуся за ваше повернення.

Джон ніколи не рахував пана Алісера Терена серед своїх друзів, але вони належали до одного братства. «Ніхто не казав, що всіх братів треба любити.»

Нелегка справа — висилати людей у дику пущу, знаючи, як мало в них надії повернутися. «Це загартовані воїни та розвідники» — заспокоював себе Джон… але дядько Бенджен та розвідники його загону теж були гартовані й досвідчені, а страхолюдна пуща проковтнула їх без сліду. На Стіну повернулося лише двоє — живими мерцями, упирями. Не вперше і не востаннє Джон Сніговій питав себе, що сталося з Бендженом Старком. «Може, розвідники ще натраплять на його сліди» — казав він собі, але насправді вже не сподівався.

Дивен мав очолити одну чату розвідників, Чорний Джак Булвер і Кедж Білоокий — дві інші. Принаймні, хоч ватажки аж підскакували — так рвалися виконати свій обов’язок.

— Воно добре — знову сісти верхи, обійняти ногами коняку, — казав Дивен коло брами, прицмокуючи дерев’яними зубами. — Перепрошую пана воєводу, але ми тут уже повні дупи скабок собі загнали, поки на лавах за мисками совалися.

В замку Чорному ніхто краще за Дивена не знав тутешніх лісів — дерев і струмків, їстівних рослин, звичок хижаків та дичини. «Терен опиниться у кращих руках, ніж заслуговує.»

Джон бачив відбуття вершників з верхівки Стіни — три чати по троє людей, кожна з двійком круків. З височини коні здавалися не більшими за мурашок, а розвідників Джон і поготів не розрізняв. Але знав усіх до одного. Кожне ім’я було викарбовано йому в серці. «Вісім вірних та добрих братів, — подумав він, — і один… побачимо.»

Коли останній з вершників зник серед дерев, Джон Сніговій поїхав кліттю донизу разом зі Скорботним Едом. Поки вони повільно сунули вниз, витанцьовуючи на поривчастому вітрі, навколо літало кілька ріденьких сніжинок. Одна довго супроводжувала кліть, тріпочучи просто за ґратами, потім полетіла донизу і зникла з очей, а потім вітер знову впіймав її та підняв угору. Джон міг би простягнути руку крізь пруття і схопити її, якби схотів.

— Минулої ночі мені наснилося жахіття, пане воєводо, — зізнався Скорботний Ед. — Ви були моїм шафарем, приносили їжу, прибирали за мною. А я був князем-воєводою і не знав ані хвилини спочинку.

Джон навіть не посміхнувся.

— Що тобі жахіття — то мені життя.

З галер Котера Пайка доповідали про з’яву щораз більших загонів вільного народу вздовж лісистого узбережжя на північ та схід від Стіни. Бачили там і табори, і напівзбудовані плоти, ба навіть потрощений корабель, який намагалися лагодити. Коли на дичаків падав сторонній погляд, вони завжди зникали у лісі — без сумніву, знову виникаючи, коли Пайкові кораблі йшли геть. Тим часом пан Денис Малістер, як і раніше, уночі бачив вогні на північ від Кугави. Обидва воєводи прохали собі ще людей.

«Де я їм візьму ще людей?» Джон уже вислав кожному по десять дичаків із Кротовини: зелених хлопчаків, старих дядьків, поранених та хворих, але так-сяк придатних до праці. Пайк та Малістер, обидва невдоволені підкріпленнями, надіслали у відповідь жовчні скарги.

«Коли я просив людей, то мав на увазі братчиків Нічної Варти з належним вишколом, у чиїй вірності я не матиму причин сумніватися» — писав пан Денис.

Котер Пайк висловлювався ще пряміше. «Я б радо повісив їх зі Стіни на пересторогу іншим дичакам, щоб трималися якнайдалі. Іншого зиску я з них не бачу, — писав маестер Хармун за дорученням східного воєводи. — Я б таким істотам не довірив виносити свій нічний горщик. І десятеро — це геть недостатньо.»

Кліть, підвішена на кінці довжелезного ланцюга, нарешті дісталася низу з брязкотом та рипінням, смикнулася і повисла за стопу над землею при підніжжі Стіни. Скорботний Ед відчинив двері, вистрибнув униз, трощачи кірку на свіжому снігу. Джон рушив слідом.

Ззовні зброярні Залізний Емет усе ще ганяв своїх підопічних по дворищі. Пісня криці на криці збудила у Джонові жагу. Він пригадав тепліші, простіші часи, коли хлопчиком у Зимосічі схрещував клинки з Роббом під пильним оком пана Родріка Каселя. Пана Родріка теж не було вже серед живих — він загинув од руки Теона Перевертня і його залізняків при спробі повернути Зимосіч. Від великої твердині дому Старк лишилася спалена руїна. «Всі мої спогади отруєно горем.»

Коли Залізний Емет побачив князя-воєводу, то підняв руку і зупинив двобої.

— Вітаю, пане воєводо! Чим можу прислужитися?

— Трьома своїми найкращими учнями.

Емет вишкірився.

— Ароне! Емріку! Яцьку!

Лошак і Робін-Стрибайло принесли князеві-воєводі підбитого каптана, а до нього — довгу кольчугу, поножі, ринграф і шоломець. До лівиці припасували чорного щита з залізним краєм, у правицю вклали затупленого меча. У вранішньому світлі меч блищав сріблом майже як новий. «Один із останніх, що вийшов з Доналової кузні. Шкода, коваль не дожив нагострити йому край.» Клинок був коротший за Пазур, але звичайної криці, тому важчий. Удари будуть повільніші.

— Гаразд, нехай. — Джон обернувся до супротивників. — Нападайте.

— Кого хочете першим? — запитав Арон.

— Усіх трьох. Одночасно.

— Троє на одного? — недовірливо перепитав Яцек. — Так нечесно.

Хлопчина — син шевця з Файного острова — був з останнього загону новаків, приведеного Коновієм. Мабуть, тому досі й любив, щоб усе було файно та чесно.

— Нечесно. Нападайте.

Яцек наскочив першим. Джонів клинок вдарив його просто по голові, збивши з ніг. За миг ока на грудях хлопця стояв чобіт, а горлянці погрожувало вістря меча.

— На війні повсякчас нечесно, — сказав йому Джон. — Тепер вас двоє на одного, а тебе вбито.

Почувши хрумкіт жорстви, Джон зрозумів, що ззаду підкрадаються близнюки. «З тих двох ми ще зробимо розвідників.» Він крутнувся, відбив Аронів удар краєм щита, зустрів Емрікову зброю власним мечем.

— Гей, це не списи! — гукнув він. — Наближайтеся!

І рушив у напад показати, як це робиться. Першим був Емрік. Джон рубонув його по голові, по плечах, справа, зліва, знову справа. Хлопець підняв щита і спробував незграбний удар у відповідь. Джон ударився у його щит власним і збив на землю ударом по лівій нозі… та й вчасно, бо з іншого боку наскочив Арон і завдав замашного удару ззаду по стегні, від якого Джон упав на коліно. «Ото вже буде синець.» Наступний удар він піймав на щита, поспіхом зіп’явся знову на ноги і погнав Арона через дворище. «Швидкий, — майнула думка, коли мечі поцілувалися вперше-вдруге-втретє, — але йому бракує сили.» Побачивши полегшення у Аронових очах, Джон зрозумів, що ззаду з’явився Емрік. Крутнувшись і зайшовши за спину, він так загилив Емрікові по лопатках, що той врізався у брата. Тієї миті Яцек зіп’явся на ноги; довелося Джонові вкласти його знову.

— Ненавиджу, коли мертві повстають. Ти мене зрозумієш, коли стрінеш упиря.

Ступивши крок назад, Джон опустив меча.

— Велика ґава залюбки клює малих ґав, — загарчав голос позаду, — але чи стане їй духу збороти справжнього чоловіка?

До стіни неподалік притулився Торохкало. Його запалі щоки вкривала цупка неголена стерня, ріденьке брунатне волосся звисало на маленькі жовті очиці.

— Ти собі лестиш, — відповів Джон.

— Собі лещу, а тебе розплещу.

— Схоже, Станіс не того спалив, кого мав би.

— Оце вже ні! — Дичак вишкірився на Джона ротом, повним бурих потрощених зубів. — Він спалив саме того, кого мав спалити, на спогляд усьому світові. Ми всі робимо те, що маємо робити, Сніговію. Навіть королі.