Джон озирнувся на Станіса. На мить їхні очі зустрілися. Потім король кивнув головою і пішов до себе в башту.

Він прокинувся на самоті й відчув, що ноші зупинилися.

Там, де був Іліріо, лишилася купа розчавлених подушок. Горлянку карликові дерло і шкрябало. А наснилося йому… що ж йому наснилося? Він уже й не пам’ятав.

Ззовні кілька голосів розмовляли мовою, якої він не знав. Тиріон просунув ноги крізь запони і зістрибнув на землю, де побачив, як магістрат Іліріо стоїть коло коней з двома вершниками, що нависають йому над головою. Обоє мали на собі кубраки вивареної шкіри під киреями темно-брунатної вовни, але мечі тримали у піхвах, і скидалося на те, що товстунові ніщо не загрожує.

— Треба відлити, — оголосив карлик, зійшов з дороги, розв’язав штани і полегшився у плутанину тернових кущів. Справа забрала чимало часу.

— Відливає він непогано, мушу визнати, — зауважив чийсь голос.

Тиріон струсив останні краплі й заправив прутень у штани.

— Це ще найменший з моїх багатих таланів. Бачили б ви, як я гівно відкладаю.

Він обернувся до магістрата Іліріо.

— Ви знаєте цих двох, магістрате? Мені вони скидаються на розбійників. Чи не дістати сокиру?

— Сокиру?! — вигукнув більший з двох вершників, дебелий чолов’яга з кошлатою бородою та шапкою яскраво-рудого волосся. — Чув, Хальдоне? Малий хоче з нами битися!

Супутник його був старший, чисто голений, з чітко окресленим худорлявим обличчям. Волосся його було зібране на потилиці у вузол.

— Щоб довести свою хоробрість, маленькі люди часто вдаються до нерозумних вихвалянь, — проказав він. — Але щось я сумніваюся, що цей хоча б качура приб’є.

Тиріон здвигнув плечима.

— Давайте сюди качура.

— Якщо наполягаєте.

Вершник зиркнув на свого супутника. Здоровань витяг з піхов меча-байстрюка.

— Осьо тобі Качур. Це я, сцикунчику.

«Рятуйте мене, боги.»

— Я гадав, качур буде трохи менший.

Здоровань гучно зареготав.

— Ти чув, Хальдоне? Йому треба меншого Качура!

— Я б погодився на тихішого. — Чоловік на ім’я Хальдон роздивився Тиріона спокійними сірими очима, потім обернувся до Іліріо. — Ви маєте для нас скрині?

— Ще й мулів, щоб їх одвезти.

— Мули надто повільні. Ми маємо в’юкових коней, перекладемо скрині на них. Качуре, подбай.

— Чого це Качур завжди мусить про все дбати? — Здоровань укинув меча назад до піхв. — А про що, приміром, дбаєш ти, Хальдоне, га? Хто тут, зрештою, лицар — ти чи я?

Та побуркотівши трохи, він без заперечень закрокував до мулів.

— Як ся має наш хлопчина? — запитав Іліріо, поки припинали скрині.

Тиріон нарахував їх шість — дубових скриньок із залізними наличчями. Качур легко та вправно закидав їх на одне плече.

— Високий уже витягся, мало не як Гриф. Три дні тому вкинув Качура у напувальне корито.

— Та не вкинув він мене! То я впав, щоб його розвеселити.

— Твій задум мав успіх, — запевнив Хальдон. — Я аж обреготався.

— У одній скриньці для хлопчика є подарунок — трохи солодкого ванберцю. Він його завжди так любив… — Іліріо здавався дивно засмученим. — Мені кортить проїхатися з вами до Гойян Дроге. Прощальним бенкетом проводити у довгу путь униз річкою…

— Нам бракує часу для бенкетів, мосьпане, — мовив Хальдон. — Гриф хоче рушати, щойно ми повернемося. Угору течією прийшли новини, і всі бентежні. На північ од озера Чингал бачили дотракійців — роз’їзди старого халазару Мотхо. За ним недалечко крізь Кохорську пущу суне хал Зекко.

Товстун насмішкувато пирхнув.

— Зекко приходить до Кохору кожні три-чотири роки. Кохорці дарують йому торбу золота, і він повертається на свій схід. Що до старого Мотхо, то його люди не молодші за нього самого, і щороку їх меншає. Головну загрозу становить…

— …хал Поно, — закінчив Хальдон. — Якщо не брешуть, то Мотхо і Зекко тікають саме від нього. З останніх звісток, Поно бачили при верхній течії Сельору з халазаром у тридцять тисяч. Гриф не хоче втрапити до пастки просто на річці, якщо Поно таки зважиться рушити на Ройну.

Хальдон зиркнув на Тиріона.

— А чи ваш карлик їздить верхи так само хвацько, як відливає воду?

— Він їздить верхи, — втрутився Тиріон, не дозволяючи сирному королю відповісти за себе, — хоча найкраще це робить у особливому сідлі та на знайомому коні. А ще він уміє розмовляти.

— Справді уміє. Мене звати Хальдон; у нашому маленькому бойовому братстві я служу за цілителя. Дехто зве мене Півмаестром. А мого супутника звати пан Качур.

— Пан Роллі! — заперечив здоровань. — Роллі Ходикачка. Кожен лицар може висвятити іншу людину на лицаря. От Гриф мене й висвятив. А тебе, курдупелю, як звати?

Тут поспіхом устряг Іліріо:

— Йолло, таке його ім’я.

«Йолло?! Так хіба мавп називають.» Ба гірше: то було пентоське ім’я, а те, що Тиріон — не пентосець, побачить і останній дурень.

— То в Пентосі я Йолло, — похапцем спробував він виправити завдану шкоду, — але мати назвала мене Хугором Схилом.

— То ти малий король чи малий байстрюк? — запитав Хальдон.

Тиріон зрозумів, що поблизу Хальдона Півмаестра мусить зберігати осторогу.

— Кожен карлик — байстрюк у очах свого батька.

— Та вже ж. Ну то скажи мені, Хугоре Схиле, отаку річ. Як Сервин Дзеркального Щита переміг дракона Урракса?

— Наблизився, ховаючись за своїм щитом. Урракс бачив лише власне віддзеркалення, аж доки Сервин не прохромив йому око списом.

Хальдон не здавався враженим.

— Цю казочку знає навіть Качур. А чи не назвеш ім’я лицаря, котрий спробував ту саму хитрість із Вхагар під час «Танку драконів»?

Тиріон вишкірився.

— Пан Байрон Лебедин. От його за клопіт підсмажив дракон… але Сиракс, не Вхагар.

— На жаль, ти помилився. У «Танку драконів, правдивій оповіді» маестер Мункун пише…

— …що то була Вхагар. Але Мункун помиляється — хай він був не простий, а великий маестер. Зброєносець пана Байрона побачив смерть свого господаря і написав його доньці. У його звіті говориться, що то була Сиракс, дракониця Раеніри. Так воно і доречніше виходить, ніж у розповіді Мункуна. Адже Лебедин був сином порубіжного князя, а Штормолам стояв за Аегона. Вхагар була драконом принца Аемонда, Аегонового брата. Навіщо Лебединові її вбивати?

Хальдон закопилив губи.

— Спробуй не впасти з коня, бо як упадеш, то шкутильгай сам назад до Пентосу. Наша соромлива діва не чекатиме ані на чоловіка, ані на карлика.

— Полюбляю соромливих дів. Чи не найбільше за всіх — якщо не рахувати розпусних. А чи не скажете мені, де місце шльондрам?

— Хіба я схожий на людину, що вчащає до шльондр?

Качур зневажливо засміявся.

— Та він не сміє! Лемора примусила б його вимолювати прощення, хлопчина зажадав би піти з ним, а Гриф відрізав би йому цюцюрку і запхав у горлянку.

— То й нехай, — відповів Тиріон. — Навіщо маестрові прутень?

— Але ж Хальдон — лише наполовину маестер.

— Схоже, — мовив Хальдон, — тобі, Качуре, карлик припав до смаку. То нехай їде з тобою.

І розвернув свого коня.

Качурові знадобилося ще трохи часу, щоб припнути скрині Іліріо до трьох в’юкових коней. До того часу Хальдон вже зник удалині, але Качур не переймався. Він скочив у сідло, вхопив Тиріона за комір, витяг нагору і посадив малого чоловічка перед собою.

— Тримайся за луку, то й не впадеш. Кобилка іде м’якенько, а драконова дорога — гладка, наче дівчача дупця.

Ухопивши вузду свого коня у правицю, а поводи в’юкових коней — у лівицю, пан Роллі вирушив у путь жвавою ристю.

— На все добре! — побажав їм услід Іліріо. — Скажіть хлопчикові, що мені дуже шкода пропускати його весілля. Я приєднаюся до вас на Вестеросі. Присягаюся вам руками моєї любої Серри.

Коли Тиріон кинув на Іліріо Мопатіса останній погляд, той стояв коло ношів у своєму парчовому вбранні, згорбивши могутні плечі. Коли його постать почала зникати за дорожньою пилюкою, володар сирів здався Тиріонові зовсім невеличким чоловічком.