— На Стіні завжди холодно.

— Гадаєш?

— Знаю, мосьпані.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію, — прошепотіла вона.

«Ми вже прийшли?»

Бран ніколи не проказував цих слів уголос, та іноді ледве стримував їх на вустах, поки їхнє строкате, побите дорогою товариство пробиралося крізь праліс старих дубів, височезних сіро-зелених вартових, урочистих смерек і голих брунатних каштанів. «Чи близько вже?» — питав малий подумки, коли Ходор видирався кам’янистим схилом або сходив у якийсь темний яр, де під ногами хрумтіли замети брудного снігу. «Чи далеко ще до місця?» — міркував він, поки величезний олень плюхав через напівзамерзлий струмок. «Скільки ще часу треба? Тут так холодно. Де ж триокий гайворон?»

Розгойдуючись у плетеному кошику на Ходоровій спині, малий зігнувся і пірнув головою, бо стайняр-велетень саме проминав велику дубову гілку. Знову падав сніг, мокрий і важкий. У Ходора одне око геть замерзло, цупку та рясну брунатну бороду схопила паморозь, а на кінцях кущавих вусів повисли бурульки. Одна рука в рукавиці ще стискала іржавого залізного меча, взятого у крипті під Зимосіччю; час від часу він рубав ним якусь гілку, здіймаючи віяло снігу.

— Х-х-ход-д-дор, — бурмотів він, клацаючи зубами.

І все-таки його голос дарував Бранові чудернацьку розраду. В мандрах від Зимосічі до Стіни Бран та його супутники коротали довгі версти балачками та розповідями, але тут усе було інакше. Це відчував навіть Ходор і «ходорував» значно рідше, ніж на південь від Стіни. У цій пущі панувала така тиша, подібної до якої Бран ніколи не знав. Спочатку, ще до снігу, навколо них вихорами гуляв північний вітер, здіймав із землі хмари бурого впалого листя з тихим шурхотом, що нагадував йому біганину тарганів у миснику. Але тепер геть усе листя сховалося під білою ковдрою. Час від часу над головою пролітав крук, розсікаючи великими крилами морозне повітря. Решта шуму зникла зі світу.

Недалечко попереду пробирався між заметів олень, опустивши голову з велетенським кущем рогів, укритих кіркою криги. Розвідник їхав на його широкій спині похмуро та мовчки. «Холоднорукий» — так називав його товстун Сем, бо хоча обличчя прибулець мав бліде, руки його були чорні та тверді, мов чавун, і такі ж холодні. Решту його тіла вкривали шари вовни, вивареної шкіри, кольчужної сітки; обличчя ховалося у каптурі кобеняка, нижню його частину обвивав чорний вовняний шалик.

Позаду розвідника сиділа Мейра Троск, обхопивши руками брата, щоб хоч якось порятувати його від вітру та холоду теплом власного тіла. Під носом у Йоджена кіркою намерзли шмарклі; час від часу його трусило, мов у пропасниці. «Такий малий, — подумав Бран, дивлячись, як той хилитається у сідлі. — Виглядає меншим за мене. І слабшим. А це ж я тут каліка.»

Літо йшов останнім у їхньому маленькому загоні. Подих лютововка туманив лісове повітря; звір хутко трусив за рештою походу, хоча і припадав на задню лапу, в яку під Королевиним Вінцем влучила стріла. Бран відчував біль старої рани щоразу, як пірнав у шкуру великого вовка. Останнім часом Бран частіше вдягав тіло Літа, ніж раніше — вовк теж відчував укуси холоду, хай яке мав товсте і тепле хутро, зате бачив далі, чув краще і винюхував більше, ніж хлопчик у кошику, загорнутий в хутра, наче немовля у пелюшки.

Іншим разом, утомившись бути вовком, Бран ковзав у Ходорову шкуру. Сумирний велетень тихенько скиглив, коли відчував Брана, трусив кошлатою головою з боку в бік, але не так люто, як того першого разу в Королевиному Вінці. «Він знає, що це я, — переконував себе хлопець. — Він до мене вже звик.» Хай так… і все ж Бран ніколи не почувався зручно у Ходоровій шкурі. Велетень-стайняр не розумів, що з ним коїться; Бран відчував, як до горла в Ходора зі страху підкочується нудота. Перебувати в Літі було краще. «Я — це він, а він — це я. Він відчуває те саме, що я.»

Інколи Бран уловлював, як лютововк винюхує оленя, наче цікавлячись, чи зможе звалити такого великого звіра. До коней Літо звик ще у Зимосічі, але ж тут був олень — а олень є здобиччю. Лютововк ловив носом пахощі теплої крові, що струменіла у жилах під товстою теплою шкурою оленя — вже їх було досить, щоб зі щелеп капотіла слина, і тоді Бранів рот теж наповнювався нею від думки про соковите темне м’ясо.

З дубу неподалік каркнув крук; Бран почув крила — то ще один великий чорний птах сів поруч із першим на гілку. При світлі дня коло них крутилося хіба з півдесятка круків — перелітали з дерева на дерево або їхали на рогах оленя. Решта зграї летіла попереду або відставала далеко позаду, та щойно сонце спускалося низько, вони поверталися з неба на чорних, наче ніч, крилах, і тоді на кілька сажнів навколо кожна гілка кожного дерева густо вкривалася чорною хмарою. Дехто з круків летів до розвідника, бурмотів йому щось, і Бранові щоразу здавалося, що той розуміє їхнє крякання та вереск. «То його очі та вуха. Вони нишпорять навкруги з його волі, застерігають про небезпеки, що чигають попереду і позаду.»

Ось як зараз. Олень раптово зупинився, розвідник легко скочив з нього і опинився у снігу до коліна. Літо загарчав на нього, хутро стало дибки — лютововкові ніколи не подобався запах Холоднорукого. «Мертве м’ясо, суха кров, трошки гниллям побило. І холод. Понад усе, понад усім — холод.»

— Що там таке? — зацікавилася Мейра.

— Щось позаду нас, — оголосив Холоднорукий. Чорний вовняний шалик на носі та роті приглушував слова.

— Вовки? — запитав Бран.

Вже багато днів вони знали, що хтось їх переслідує. Щоночі вони чули жалобне виття зграї, щоночі вовки начебто ставали ближчими. «Мисливці. Голодні. Чують нюхом, які ми слабкі.» Бран часто лежав без сну досвітніми годинами, чекав сходу сонця і дослухався до вовчих закликів один до одного на відстані. «Якщо є вовки, має бути і дичина» — думав він раніше, аж потім допетрав, що це ж вони і є дичина.

Розвідник заперечливо хитнув головою.

— Люди. Вовки поки що не наближаються, тримають відстань. Але ці люди геть не такі осторожливі.

Мейра Троск відкинула з голови каптура. Мокрий сніг, що його вкривав, важко ляпнувся на землю.

— Скільки там людей? Хто вони такі?

— Вороги. Я дам їм ради.

— Я піду з вами.

— Лишайся тут. Малого треба захищати. Попереду є озеро, скуте кригою. Як упретеся, повертайте на північ, ідіть берегом. Прийдете до рибальського селища. Заховайтеся там і чекайте, поки наздожену.

Бран думав, що Мейра сперечатиметься, але її брат мовив:

— Роби, що кажуть. Він знає цей край.

Йодженові темно-зелені, кольору моху, очі повнилися важким тягарем утоми, якого Бран раніше не бачив. «Справді, маленький дідусик.» На південь од Стіни хлопчина з болотних островів здавався мудрим понад свої роки, але тут, на півночі, був загублений і наляканий, як решта. І все ж Мейра продовжувала до нього дослухатися.

Та зрештою, і сказав він усе правильно. Холоднорукий ковзнув між деревами назад — відки прийшов — а за ним полетіли, плескаючи крилами, чотири круки. Мейра дивилася йому услід, червоніючи щоками від холоду і пускаючи пару з ніздрів, потім знову накинулася каптуром і спонукала оленя іти вперед. Похід тривав далі. Та не встигли вони проминути і десяти сажнів, як дівчина обернулася, зиркнула позаду себе і мовила:

— Він сказав: люди. Які люди? Дичаки? Чому він не каже, хто вони?

— Він сказав, що піде і дасть їм ради, — відповів Бран.

— Еге ж, сказав. А ще сказав, що приведе до триокого гайворона. Цього ранку ми перетнули річку — ту саму, що й чотири дні тому. Можу присягнутися. Ми ходимо колами.

— Річки звиваються туди-сюди, — мовив Бран, плекаючи сумніви, — а там, де стільки озер і пагорбів, мусиш ходити манівцями.

— Чи не забагато ми ходимо манівцями? — не здавалася Мейра. — І таємниць тут теж надто багато. Я цього не люблю. І його я теж не люблю. Не вірю йому. Взяти хоча б руки — жахіття яке. І обличчя він ховає, й імені не каже. Хто він такий? Чим живе, що робить? Чорного кобеняка нап’ясти на себе може кожен. Хоч людина, а хоч… що воно таке? Він не їсть, нічого не п’є, і холоду, схоже, не відчуває.