«Усе це правда.» Бран боявся про таке говорити, але помітив і сам. На ночівлі вони разом із Ходором та Тросками збивалися у купу, шукаючи тепла. А розвідник тримався осторонь. Інколи Холоднорукий заплющував очі, але Бран не вірив, що він спить. І ще дещо…

— Шалик. — Бран обережно озирнувся навколо, але жодного крука не побачив; усі великі чорні птахи полетіли геть, коли розвідник пішов. Ніхто їх не слухав, і все ж Бран казав якомога тихіше. — Шалик, яким він замотує рота… він ніколи не обмерзає льодом, от як Ходорова борода. Навіть коли він розмовляє.

Мейра подарувала йому швидкий проникливий погляд.

— А ти маєш рацію. Ми ніколи не бачили його подиху, адже так?

— Не бачили.

Кожне «ходор» Ходора вилітало в нього з рота хмаркою білої пари. Слова Йоджена і його сестри теж добре було видно у морозному повітрі. Ба навіть олень лишав теплий вологий туман, коли видихав.

— Але якщо він не дихає…

Бран мимоволі пригадав казки, розказані йому Старою Мамкою, як він був зовсім малий. «За Стіною живуть чудовиська: велетні та упирі-трупоїди, хижі скрадливі примари та мертві, що ходять землею, — казала вона, підтикаючи йому колючу вовняну ковдру, — але вони не прийдуть, поки стоїть Стіна, а воїни Нічної Варти бережуть вірність. Засинай, мій маленький Бране, моя люба дитинко, і дивися солодкі сни. Тут немає чудовиськ.» Розвідник носив чорний стрій Нічної Варти, але що як він зовсім не людина? Що як він і є чудовисько, яке веде їх на поталу іншим чудовиськам?

— Розвідник врятував Сема і ту дівчину від упирів, — вагаючись, мовив Бран, — а мене веде до триокого гайворона.

— Тоді чого цей триокий гайворон не прийде до нас? Чом би йому не зустріти нас на Стіні? Гайворони мають крила. А мій брат щодня слабшає. Скільки ще ми зможемо іти?

Йоджен кахикнув.

— Поки не прийдемо.

Обіцяне озеро вони невдовзі знайшли, і повернули на північ саме так, як казав розвідник. То була легка частина шляху.

Вода у озері скрижаніла, а сніг падав уже так довго, що Бран втратив лік дням. Озеро перетворилося на величезну білу пустку. Там, де лід був плаский, а ґрунт — горбкуватий, загонові йшлося легко. Але там, де вітер наробив снігових заметів, не завжди було й сказати, де кінчається озеро і починається берег. Навіть дерева не були такими вже надійними провідниками, як сподівалися мандрівники: на озері було кілька порослих лісом острівців, зате на широких ділянках берега подекуди не траплялося жодної лозини.

Олень ішов, куди сам собі знав, не зважаючи на бажання Мейри та Йоджена в себе на спині. Здебільшого він хотів залишатися під деревами, та коли берег вигинався на захід, велетенський олень зрізав шлях просто озером і сунув крізь замети заввишки з Брана, хрускотячи кригою під копитами. Але посеред відкритої пустки доводилося сильніше потерпати од вітру. Холодний північний буревій вищав над озером, різав, наче ножем, крізь шари вовняного та шкіряного одягу, змушував шалено тремтіти, а коли влучав у обличчя, то засипав очі снігом і лишав мало не сліпцями.

У мовчанці минуло кілька годин. Попереду між дерев почали вповзати тіні — довгі пальці сутінків. Так далеко на півночі сутеніти починало рано. Брана це вже лякало. Кожен наступний день здавався коротшим за попередній; а де дні холодні, там ночі — жахливо безжальні.

Мейра знову зупинила загін.

— Ми вже мали б натрапити на те село.

Голос її лунав тихо і дивно.

— Чи не могли ми його проминути? — запитав Бран.

— О ні, тільки не це. Нам до вечора треба знайти прихисток.

І вона таки мала рацію. Губи Йоджена посиніли, щоки Мейри стали темно-червоні. В Брана геть заніміло обличчя, а в Ходора борода замерзла в суцільну крижину. Сніг обліпив здорованеві ноги мало не до колін, і Бран відчував, як він час від часу запинається. Але ж сильнішого за Ходора не було ніде й нікого. Якщо навіть його величезна сила тане, слабшає…

— Селище знайде Літо, — раптом мовив Бран, пухнувши парою в повітря.

Відповіді Мейри він не чекав, а заплющив очі й дозволив собі витекти зі свого скаліченого тіла.

Ковзнувши до шкури Літа, Бран відчув, як мертвий ліс навколо прокидається до життя. Де раніше панувала тиша, тепер він чув вітер поміж дерев, подих Ходора, длубання оленя у ґрунті в пошуках харчу. Ніздрі наповнили знайомі пахощі: мокре листя і мертва трава, гнила тушка білки у кущах, кислий людський піт, звабливий запах оленя. «Їжа. М’ясо.» Олень відчув цікавість до себе, обернув голову в бік вовка, нашорошився і наставив униз свої велетенські роги.

«Він не здобич, — прошепотів хлопчик звірові, з яким поділяв шкуру. — Облиш його. Біжи.»

І Літо побіг. Перетнув озеро швидкою ристю, викидаючи лапами за себе хмари снігового пилу. Дерева стояли плечем до плеча, наче вояки у бойовому ладу, вбрані в білі обладунки. Лютововк поспішав, стрибаючи через камені та корені, пробиваючись крізь кучугури старого снігу, чуючи тріск снігової кірки під своєю вагою. Наступний пагорб укритий був соснами; повітря повнилося різкими пахощами їхньої глиці. Досягнувши вершини, вовк побігав колом, принюхався, тоді здійняв голову і завив.

Ось вони, жадані пахощі. Людські пахощі.

«Попіл, — подумав Бран, — старий і ледве чутний, але попіл.» Так, то були пахощі спаленого дерева, вугілля, попелу. Пахощі згаслого вогню.

Він різким рухом струсив сніг з писку. Рвучко дмухав вітер, заважав вистежувати запах. Вовк крутився туди й сюди, винюхував, але бачив лише снігові кучугури і високі дерева, вбрані у біле. Тоді він вивісив язика між зубів і скуштував холодного повітря; подих згущувався туманом, сніжинки танули на язику. Коли звір рушив до запаху, Ходор негайно посунув за ним, але олень ніяк не міг зважитися, і Бран мусив неохоче повернутися у власне тіло та проказати:

— Отуди. Йдемо за Літом. Я винюхав напрямок.

Загін нарешті дістався селища коло озера, коли крізь хмари вже витикався перший краєчок півмісяця. Але спершу вони трохи не пройшли його наскрізь. При погляді з льоду селище нічим не відрізнялося від десятку інших місць уздовж берега. Поховані під сніговими заметами, круглясті кам’яні будиночки скидалися на скелі, невеличкі горбки чи купу повалених дерев, і ніхто б не сказав, де одне, а де інше. Одну таку купу Йоджен саме напередодні помилково завважив за хату; помилка з’ясувалася лише тоді, коли вони до неї докопалися і знайшли тільки поламані гілки та гнилі колоди.

Селище було порожнє; дичаки, що колись тут жили, пішли всі до останнього — так само, як з усіх інших сіл, що вони проминали дорогою. Деякі села навіть стояли спалені — здавалося, їхні мешканці хотіли напевне відрізати собі відступ назад, щоб не спокушатися поверненням. Але на це селище вогонь зглянувся. Під снігом знайшлося з десяток дрібних халуп та довга хата для зборів громади з дерновим дахом і товстими стінами, складеними з грубо тесаних колод.

— Ну хоч од вітру сховаємося, — мовив Бран.

— Ходор, — відповів Ходор.

Мейра зіслизнула зі спини оленя, а потім разом із братом вийняла Брана з плетеного кошика.

— Може, дичаки тут трохи харчів лишили? — з надією мовила вона.

Але надія виявилася даремною. Всередині довгої хати вони знайшли тільки попіл від вогнища, втоптану земляну підлогу та пронизливу аж до кісток холоднечу. Але принаймні то був дах над головою від снігу та стіни навколо від вітру. Неподалік протікав струмок, укритий плівкою льоду; олень розбив її копитом, щоб напитися. Коли Бран, Йоджен та Ходор улаштувалися, Мейра принесла їм кілька ламаних крижин — посмоктати замість питва. Але тала вода була така холодна, що Бран затремтів.

Літо не пішов за ними до хати. Бран відчував голод великого вовка — тінь його власного.

— Біжи полюй, — сказав він, — але оленя чіпати не смій.

Якась частина його душі прагнула чкурнути на полювання разом із вовком. Пізніше, можливо, він так і вчинить.

Вечеря складалася зі жмені жолудів, перетертих на кашу — таких гірких, що Бран аж задихнувся, намагаючись не виблювати. Йоджен Троск навіть не намагався їсти; менший та тендітніший за сестру, він слабшав з кожним новим днем.