Кінцівки його так витончилися, а одяг зогнив, що Бран спершу сприйняв його за ще один труп — мерця, що сидів тут, доки під ним, над ним та крізь нього не проросли корені. Шкіра мертвого князя печери, видна окові, була біла, за винятком криваво-червоної плями, що наповзала з шиї на щоку. Біле волосся було тонке та ріденьке, але таке довге, що спадало на земляну підлогу. Корені обкрутилися навколо ніг, наче дерев’яні змії. Один пропанахав висохлу плоть стегна, пробивши штани, і виникав знову аж із плеча. З черепа витикався кущ темно-червоного листя, чоло мережили сірі гриби. На обличчі ще лишилося трохи шкіри — твердої, напнутої, наче на чоботі, але й вона вже витончилася так, що подекуди крізь неї визирали жовті та брунатні кістки.

— Ви триокий гайворон? — почув Бран власні слова.

«Але ж триокий гайворон мусить мати три ока. А цей має лише одне, і те червоне.» Бран відчував, як воно на нього витріщається, виблискуючи у світлі смолоскипа, наче озерце крові. Де мало бути друге, крізь порожню очницю ріс тоненький білий корінець, проповзаючи щокою і далі пірнаючи в шию.

— Гайворон? — Голос блідого володаря був сухий, вуста ворушилися спроквола, наче забули, як вимовляти слова. — Так, я ним колись був. Чорний одягом, чорний кров’ю.

Одяг на ньому зогнив та вицвів, заріс плямами моху, був поточений хробаками, і все ж чорну барву на ньому ще можна було роздивитися.

— Я був різними людьми, Бране. Тепер я той, ким ти мене бачиш. І розумієш, чому я не міг прийти до тебе… хіба що уві сні. Я спостерігав за тобою дуже довго, спостерігав тисячею очей і ще одним. Я бачив твоє народження, а перед тобою — народження твого вельможного панотця. Я бачив твій перший крок, чув твоє перше слово, приходив у твій перший сон. Я дивився, як ти падав. І ось нарешті ти прийшов до мене, Брандоне Старку, хоч і пізньої години.

— Я прийшов, — відповів Бран, — от лишень мене скалічено. Ви… ви зцілите мене… мої ноги?

— Ні, — відповів блідий можновладець. — Се не в моїй силі.

Бранові очі наповнилися слізьми. «Ми ж подолали таку довгу путь…» Печера повнилася гомоном чорної річки.

— Ти не ходитимеш більше ніколи, Бране, — пообіцяли бліді вуста, — але ти зможеш літати.

Довгий час він не ворушився — просто лежав на купі старих мішків, що правила йому за постіль, дослухався до вітру в линвах, до плескоту річки під коробом човна.

Над щоглою в небі плавав повний місяць. «Він пливе за мною вниз течією. Спостерігає, наче велике око.» Незважаючи на теплі шкури, що його вкривали — трохи смердючі та засмальцьовані, — тілом маленького чоловічка пробігли дрижаки. «Кухоль вина б випити. А краще десять.» Але радше місяць підморгне йому згори, ніж клятий Гриф, хвойдин син, дозволить утамувати спрагу. Натомість доводилося пити воду і бути приреченим на ночі без сну та дні у поті й нападах трясці.

Карлик сів, ухопивши голову долонями. «То я спав чи не спав?» Усі спогади про сон кудись зникли. Ночі ніколи не мали ласки до Тиріона Ланістера — він погано спав навіть на чудових м’яких перинах. На «Соромливій діві» він улаштував собі ліжко на даху надбудови, поклавши під голову замість подушки сувій конопляного мотуззя. Там йому подобалося більше, ніж у тісному череві човна: повітря було свіжіше, та й гомін річки милозвучніший за хропіння Качура. На жаль, за вигоди доводилося платити: чардак був твердий, і Тиріон піднімався з нього геть закляклий, з болюче зсудомленими ногами.

Ноги йому боліли й тепер; литки затверділи, наче дерево. Він трохи розім’яв їх пальцями, намагаючись вигнати судоми, та коли підвівся, то аж скривився з болю. «Скупатися б.» Його хлопчачий одяг смердів, та й він сам теж. Інші купалися у річці, але досі він до них не приєднувався — помічав-бо на мілинах таких черепах, що могли розкусити його навпіл. Качур називав їх «костогризами». На додачу Тиріон не хотів, щоб його бачила голим септа Лемора.

З даху надбудови вела донизу дерев’яна драбина. Тиріон натягнув чоботи і зійшов на задній чардак, де коло залізної жарівниці сидів Гриф, накинувшись вовчим кожухом. Сердюк стояв нічні варти на самоті — прокидався, коли решта загону збиралася до ліжок, і лягав спати зі сходом сонця.

Тиріон сів навпочіпки навпроти нього і зігрів руки над жаринами. Десь за водою співали солов’ї.

— Скоро день, — мовив він до Грифа.

— Не досить скоро. Треба вже рушати.

Якби вирішував тільки Гриф, «Соромлива діва» пливла б униз течією удень та вночі, не спиняючись. Але Яндрі та Ізілья відмовлялися піддавати човен нічним небезпекам. Верхня Ройна повнилася затопленими корчами, кожен із яких здатен був розідрати коріб «Діви» навпіл. Гриф, щоправда, не хотів того чути — всіма його думками володів Волантис.

Очі сердюка безперервно рухалися, шукаючи у пітьмі… чого? «Піратів? Кам’яних людей? Людоловів?» Карлик знав, що річка не була безпечним місцем, та Гриф здавався йому чи не гіршим за усі небезпеки. Він нагадував Тиріонові Брона — хоча Брон мав удосталь чорного сердюцького гумору, а Гриф не мав його ані краплі.

— Убив би когось за кухоль вина, — пробурмотів Тиріон.

Гриф нічого не відповів, але його бліді очі виразно проказали: «я радше сам тебе вб’ю, ніж дам напитися вина». Першого ж вечора на «Соромливій діві» Тиріон налигався у друзки, а наступного ранку прокинувся з битвою драконів у голові. Гриф кинув на нього — що саме блював через облавок човна — лише один погляд і мовив:

— Більше не питимеш.

— Вино допомагає мені заснути! — заперечив тоді Тиріон.

«Вино топить мої сни» — отак було б правдивіше.

— То не спи, — без краплі співчуття відповів Гриф.

На сході у небі над річкою потроху розливалося перше бліде світло дня. Води Ройни потроху перетворювалися з чорних на блакитні, щоб пасувати до волосся та бороди сердюка. Гриф звівся на ноги.

— Решта скоро прокинеться. Віддаю чардак тобі.

Щойно замовкли солов’ї, як заспівали річкові жайвори. Чубаті чаплі плюскотіли серед очерету, лишали сліди на піщаних мілинах. Хмари у небесах мінилися кольорами: рожевим і ліловим, малиновим і золотим, перловим та шапрановим. Одна хмара скидалася на дракона. «Коли людина побачить дракона у польоті, то нехай надалі лишається вдома і ретельно порає свій садок, — колись написав хтось у якійсь книзі, — бо в цьому великому світі немає на спогляд величнішого дива.» Тиріон почухав рубця і спробував пригадати, хто це написав. Останнім часом дракони обіймали значне місце у його думках.

— Доброго ранку, Хугоре. — З’явилася септа Лемора у білих шатах, схоплених на стані поясом зі сплетених семи кольорів. Волосся її було вільно розсипане плечима. — Як вам спалося?

— Неспокійно, добра моя пані. Знову ви мені наснилися.

«У такому сні, од якого прокидаються.» Спати він не міг, тому взявся рукою за те, що між ніг, і уявив на собі септу з цицьками, що підстрибували на кожному русі.

— У лукавому сні, поза сумнівом. Бо ви лукава людина. Чи не помолитеся разом зі мною, чи не попрохаєте пробачення за свої гріхи?

«Хіба що так, як моляться на Літніх островах.»

— Ні, але передайте від мене Діві довгий солодкий цілунок.

Септа засміялася і пішла до носа човна. Вона мала звичку щоранку купатися у річці.

— Маю певність, що цей човен назвали не на вашу честь, — зауважив Тиріон, поки вона роздягалася.

— Вишні Мати та Батько створили нас, Хугоре, подібними до себе. Ми маємо пишатися нашими тілами, бо вони — плоди божої праці.

«Мабуть, коли боги збиралися робити мене, то наперед добряче напилися.» Карлик дивився, як Лемора ковзає у воду. Видовище завжди змушувало його твердіти нижче пояса. Було щось неймовірно принадливе у думці про те, щоб вийняти септу з її цнотливих білих шатів і широко розвести їй ноги. «Споганити невинність, так би мовити» — думав він… хоча Лемора зовсім не була така невинна, якою здавалася. На животі вона мала розтяги, які могли з’явитися тільки від виношення дітей.

Яндрі та Ізілья підвелися разом із сонцем і тепер поралися у своїх справах. Яндрі час від часу крадькома кидав погляди на септу Лемору, перевіряючи линви. Його маленька темнава дружина Ізілья не зважала. Вона кинула кілька трісок у жарівницю на задньому чардаку, поворушила вугілля чорним ножем і заходилася вимішувати тісто для вранішніх коржиків.