Весь світ знову перекинувся догори дригом, вивернувся навиворіт, і Бран опинився у власній шкурі, майже похований у снігу. Вогняний упир вивищувався над ним, чітко окреслений на тлі дерев у снігових саванах. То був один з голих мерців, помітив Бран за мить перед тим, як найближче дерево струсило з себе увесь сніг просто йому на голову.

Наступне, що він усвідомив, була постіль із соснової глиці під спиною і темна кам’яна стеля над головою. «Це печера. Я в печері.» У роті стояв смак крові — у бійці він вкусив собі язика. Праворуч палало багаття, тепло омивало йому обличчя, і він ніколи ще не почувався так добре. Там був і Літо — він нюхав усе навколо — і Ходор, наскрізь промоклий. Мейра тримала на колінах голову Йоджена. А істота, схожа на Ар’ю, стояла над ними, стискаючи в руці смолоскипа.

— Сніг, — мовив Бран. — Він на мене впав. І поховав.

— Сховав од ворога. Я тебе витягла. — Мейра кивнула головою на дівчинку. — Але врятувала нас вона. Смолоскипом… бо вогонь їх убиває.

— Вогонь їх палить. Вогонь завжди голодний.

То не був голос Ар’ї — так само, як і голос малої дитини. То був голос жінки, високий та приємний, з дивним наспівом у ньому, що подібного Бран ніколи не чув, і такою тугою, що мало не розбила йому серце. Бран примружився, щоб краще роздивитися. На вигляд то й справді була дівчинка, проте менша за Ар’ю, з плямистою, наче в сарни, шкірою під накидкою з листя. Очі вона мала чудернацькі: великі та мінливі, наче рідина, золоті з зеленим, зі схожою на котячу щілиною зіниці. «Таких очей не буває.» Волосся її було плутаниною брунатного, червоного та золотого — всіх барв осені — а вплетені у нього були лози, дрібні гілочки та зів’ялі сушені квіти.

— Хто ви? — спитала Мейра Троск.

Але Бран знав.

— Це дитина. Одна з дітей лісу.

Він затремтів — з неймовірного подиву радше, ніж із холоду. Вони опинилися у одній з казок Старої Мамки.

— То першолюди кликали нас дітьми, — відказала маленька жінка. — Велетні ж називали нас «вох-дак-наг-гран», «люди-білки», бо ми малі, спритні й любимо дерева. Та ми не білки і не діти. Правдивою мовою наша назва означає «співці пісень землі». Перш ніж було сказане перше слово вашої прадавньої мови, наші пісні вже співалися протягом десяти тисяч років.

Мейра відповіла:

— Але ж тепер ви розмовляєте посполитою мовою.

— Заради нього. Заради малого Брана. Я народилася в часи дракона і двісті років ходила світом людей — спостерігала, слухала, пізнавала. Я б і досі блукала, та ноги мої стомилися, серце виснажила туга, і я повернулася додому.

— Двісті років?! — перепитала Мейра.

Дитина лісу посміхнулася.

— Не ми, а люди — справжні діти в цьому світі.

— Ви маєте ім’я? — запитав Бран.

— Коли потребую. — Вона майнула смолоскипом у бік чорної тріщини в задній стіні печери. — Нам униз. Ви мусите піти зі мною.

Бран знову здригнувся.

— Але розвідник…

— Він не може увійти.

— Його вб’ють!

— Ні. Його вбили дуже давно. Ходімо! Там, у глибині, тепліше, і ніхто вам не зашкодить. Він на вас чекає.

— Триокий гайворон? — запитала Мейра.

— Зеленовидець.

Вимовивши відповідь, вона рушила геть, а їм не лишилося нічого, крім рушити слідом. Мейра допомогла Бранові сісти на спину Ходорові, хоча його кошик був поламаний та мокрий від розталого снігу. Відтак вона обійняла брата, підперла плечем і допомогла стати на ноги. Очі його розплющилися, і він спитав:

— Що таке? Мейро? Де це ми? — А побачивши вогонь, посміхнувся. — Я бачив такий дивний сон.

Прохід був вузький, покручений і такий низький, що Ходор мусив пригинатися. Бран теж нахилився, скільки міг, та все одно маківкою голови шкрябав і бився об стелю. Крихти землі сипалися з неї при кожному доторку, втрапляли у очі та волосся, а одного разу він ударився чолом об товстий білий корінь, що витикався зі стіни — з нього на всі боки розчепірилися мацаки, а між ними висіло павутиння.

Дитина крокувала попереду зі смолоскипом у руці; позаду чувся шепіт її листяного вбрання, але прохід повертав так часто, що Бран скоро загубив її з очей. Єдиним світлом лишилися відблиски на стінах проходу. Після того, як вони трохи спустилися, печера розділилася, але ліва її гілка лишилася темною, наче смоляна яма, і навіть Ходор здогадався повернути праворуч слідом за смолоскипом.

Гра тіней створювала враження, що й стіни навколо теж рухаються. Бран бачив, як з землі навколо вигулькують великі білі змії й миттю зникають у ній, і серце його калатало зі страху. Він питав себе, чи не втрапив помилково до якогось гнізда молочних гаспидів чи величезних могильних червів — м’яких, блідих, огидних. «Могильних червів, що мають зуби.»

Ходор їх теж бачив і скиглив «Ходор», не маючи охоти йти далі. Та коли жінка-дитина спинилася і дозволила їм наздогнати себе, світло смолоскипа усталилося, і Бран зрозумів, що ті змії — такі самі білі корені, як той, що вдарив його по голові.

— Це корені оберіг-дерев, — мовив він. — Пам’ятаєте серце-дерево у божегаї? Ходоре? Біле дерево з червоним листям? Дерево не завдасть вам шкоди.

— Ходор, — відповів Ходор і пірнув уперед, поспішаючи за дитиною зі смолоскипом у глибини землі.

Вони проминули ще одне розгалуження, тоді ще, а тоді прийшли до лункої печери завбільшки з велику трапезну Зимосічі, де зі стелі висіли кам’яні зуби, а інші витикалися з підлоги. Дитина у листяному вбранні прокладала між них стежку, час від часу зупиняючись і нетерпляче вимахуючи до них смолоскипом. «Сюди, — здавалося, промовляла вона. — Сюди, хутчіш, не баріться!»

Потім було ще чимало бокових проходів, чимало печерних помешкань; десь праворуч від себе Бран почув капотіння води. Коли він кинув туди погляд, то побачив очі з чорними вузькими зіницями, що яскраво палали, віддзеркалюючи світло смолоскипа. «Ще діти, — сказав він собі, — це дівча тут не єдине.» Але на думку мимоволі спала казка Старої Мамки про дітей Генделя.

Корені були тут усюди, пронизуючи землю та камінь, затуляючи одні проходи та підпираючи дахи інших. «Тут нема кольорів» — раптом усвідомив Бран. Тутешній світ складався з чорної землі та білого дерева. Серце-дерево Зимосічі мало корені завтовшки з ноги велетня, але ці були ще товщі. А ще Бран ніколи не бачив так багато їх одразу. «Напевне, над нами росте цілий гай оберіг-дерев.»

Світло знову пригасло. Хай і невеличка, дитина-не-дитина вміла рухатися швидко. Ходор затупав услід, але коли щось захрумтіло під ногами, то спинився так раптово, що Мейра і Йоджен мало не вдарилися йому в спину.

— Кістки, — мовив Бран, — це кістки.

Підлога проходу всипана була кістками птахів та звірів. Були там ще й інші кістки: великі, наче велетневі, та дрібні, наче дитячі. З обох боків у заглибинах, вирізьблених у камені, лежали та дивилися на них черепи. Бран побачив череп вовка і череп ведмедя, півдесятка людських черепів і майже стільки ж велетневих. Решта була малих, дивних обрисів. «Черепи дітей лісу.» Корені росли навколо них і просто крізь них — усі до одного. На деяких згори сиділи круки, проводжаючи прибульців блискучими чорними очицями.

Остання ділянка їхньої подорожі у пітьмі була найкрутіша. Ходор спустився на дупі, підскакуючи на горбках посеред мішанини потрощених кісток, сипкого ґрунту і дрібних камінців. Жінка-дитина чекала на них, стоячи на одному кінці природного містка над розчахнутим проваллям. Десь унизу в темряві Бран почув шум потоку води. «Підземна річка.»

— Треба перетинати? — запитав Бран, коли Троски перед ним ковзнули донизу. Він добряче злякався — бо якщо Ходор послизнеться на вузькому містку, то падати доведеться довгенько.

— Ні, хлопче, — відповіла дитина. — Позаду тебе.

Вона підняла смолоскипа вище, світло замиготіло і нібито змінилося. Щойно полум’я палало жовтогарячим, наповнюючи печеру червонястими відблисками — і раптом барви зникли, лишивши тільки чорне та біле. Мейра позаду тихо зойкнула. Ходор обернувся.

Перед ними посеред цілого гнізда переплетених коренів — схожого на виплетений з оберіг-дерева престол — сидів білий можновладець у чорних шатах, занурений у глибокий сон. Корені обіймали його всохле тіло, як мати обіймає дитину.