Потім вона стояла спиною до спини з К’ярлом, слухала стогони і лайки навколо себе, голоси хоробрих вояків, що повзли крізь тіні, у сльозах закликаючи до своїх матерів. На них вибіг кущ зі списом досить довгим, щоб прохромити одразу їй живіт і спину К’ярлові. «Краще померти разом, ніж на самоті» — подумала вона, але родич Квентон убив списника, не давши наблизитися. За удар серця інший кущ убив Квентона, загнавши йому сокиру в потилицю.

Позаду заволав Язикатий Грім:

— Дев’ять, щоб вам усім повилазило!

З-поміж дерев вискочила зовсім гола Хагенова донька; за нею гналися двоє вовків. Аша вихопила метальний топірець і кинула його, поціливши одному спину. Хагенова донька, побачивши його падіння, запнулася, стала на коліна, підхопила його меча, пхнула ним другого переслідувача, підвелася на ноги, геть перемазана кров’ю та болотом, і кинулася у битву, розвіваючи довгим рудим волоссям.

Десь у хвилях битви Аша загубила К’ярла, загубила Тріса, загубила усіх. Пропав її кинджал, зникли метальні топірці; натомість вона тримала у руці меча — короткого тесака з широким клинком, схожого на м’ясницький різак. Хоч її ріж, вона б не сказала, де і як його здобула. Рука скніла з утоми, у роті смакувало кров’ю, ноги тремтіли, а крізь дерева пробивалися навскіс промені блідого вранішнього світла. «Скільки ж це ми билися?»

Останнім її ворогом був північанин із сокирою — лисий бородатий велетень, вбраний у латану іржаву кольчужну сорочку. Майже напевне, то був видатний поборник, або й голова роду. Битися з жінкою йому було не до смаку — він гучно горлав «Сука!» щоразу, як завдавав удару, аж бризкав слиною в обличчя. «Сука! Сука!»

Аші кортіло заволати щось у відповідь, але горлянка так всохла, що вийшов лише буркотливий стогін. Ворожа сокира струшувала їй щита, падала згори з хряскотом, відривала довгі світлі тріски, коли її висмикували. Скоро на руці лишився жмут розпалу, причеплений до ременя; Аша сахнулася назад і струсила рештки розтрощеного щита з лівиці, тоді відскочила ще далі й заходилася танцювати праворуч та ліворуч, ухиляючись від тяжких ударів.

Потім її спина притиснулася до дерева, і танок скінчився. Вовк високо здійняв сокиру — розчерепити голову. Аша спробувала ковзнути праворуч, але ступня заплуталася у якихось коренях. Вона крутнулася, втратила опору, сокира зачепила їй скроню з виском заліза по залізу. Світ почервонів, почорнів, знову почервонів. Біль блискавкою стрілив ногою вгору. Десь далеко північанин промовив: «Клята курва» і здійняв сокиру для останнього удару в її житті.

І тут у повітрі залунала срібна сурма.

«Мара, — подумала вона. — У підводних палатах Потоплого Бога не сурмлять у срібні сурми. Там русалки і водяники вітають свого володаря, дмухаючи у морські мушлі.»

А тоді їй примарилися червоні серця у вогні та чорний олень у золотому лісі, з рогів якого струменіло полум’я.

Коли вони нарешті досягли Волантиса, небо синіло на заході та чорніло на сході, а посередині спалахували зірки. «Ті самі, що й на Вестеросі» — подумалося Тиріонові Ланістеру.

Напевне, зірки б його якось розрадили, якби він не був сплутаний, наче гусак, і припнутий до сідла. Ковчитися він давно припинив — надто міцні були пута — і натомість обвис, наче мішок борошна. «Зберігаю сили» — дурив він себе, не переймаючись, навіщо саме.

Брами в Волантисі зачинялися надвечір, з темрявою. Стражники на північній брамі нетерпляче гримали на спізнілих блукальців. Попереду в черзі стояв віз, повний лимонів та помаранчів. Вартові майнули смолоскипами візникові, щоб заїжджав, але на здоровила-андала верхи на бойовому коні, з мечем і в кольчузі кинули важчі погляди. Було викликано сотника, і поки вони з лицарем балакали волантинською, один зі стражників стяг рукавицю з пазурами та почухав Тиріонові голову.

— Так, я приношу щастя, багато щастя, — мовив до нього карлик. — А ти б мотузку перерізав, друже. Я б тоді подбав про твою нагороду.

Його полонитель підслухав.

— Бережи свою брехню, Бісе, для тих, хто розуміє твою мову, — буркнув лицар.

Волантинець махнув їм, щоб їхали. І вони рушили — крізь браму та попід товстими мурами міста.

— Ну ось ти розумієш мою мову. Я можу звабити тебе обіцянками? Чи ти твердо намірився купити собі княжий титул моєю головою?

— Княжий титул був моїм за правом народження. А порожньої шани мені не треба.

— Від моєї милої сестри ти іншої не діждешся.

— А я чув, що Ланістери завжди платять борги.

— О, всі до копійчини… але жодним шагом більше, високий князю. Ти вижебраєш собі рівно ту миску каші, яку обіцяно — не присмачену ані краплиною дяки, та й зрештою не таку вже поживну.

— А може, мені досить побачити, як ти заплатиш за злочини? Вбивцю родичів проклято в очах богів та людей.

— Боги сліпі. А люди бачать лише те, що самі хочуть.

— Тебе я бачу наскрізь, Бісе. — У голосі лицаря з’явилося щось лиховісне. — Я наробив чимало такого, чим не пишаюся… укрив ганьбою мій дім та ім’я мого батька… але власноруч убити того, хто дав тобі життя?! Як таке можна робити?

— Дай мені арбалета, скинь штани, і я тобі покажу. — «Ото буде розвага.»

— Жартувати про таке? Ти мені огидний.

— Життя — огидний жарт від початку до кінця. Твоє, моє… та хай чиє.

Всередині міських мурів вони їхали повз кам’яниці цехових зібрань, базари, лазні. Посеред широких площ співали та плюскотіли водограї; коло них за кам’яними столиками сиділи люди, рухаючи фігури циваси і сьорбаючи вино зі скляних стеблин; тим часом невільники запалювали візерунчасті ліхтарі, щоб відігнати пітьму. Вздовж кам’яної дороги росли пальми та кедри, на кожному перехресті стояв якийсь пам’ятник. Карлик помітив, що багатьом подобам бракує голів, та у лілових сутінках вони якось примудрялися виглядати пишно і погордливо навіть без них.

Кінь потроху тупотів уздовж річки на південь; крамниці меншали та гіршали, дерева на вулицях перетворилися на пеньки. Бруківка під ногами коня поступилася чорт-траві, а тоді м’якій вогкій грязюці кольору дитячого посліду. Невеличкі містки, перекинуті через малі притоки Ройни, страхітливо рипіли під їхньою вагою. Де колись за річкою наглядала невеличка паланка — там лишилася тільки поламана брама, розчахнута на кшталт беззубого рота немічного старого. Через рештки стін визирали кози.

«Старий Волантис, перша донька Валірії, — розмірковував карлик. — Погордливий Волантис, що царює на Ройні та господарює на Літньому морі. Де живуть вельможні пани та чарівні панії з найстародавніших родів.» Годі зважати на зграї голих дітей, що юрмляться у провулках і верещать тонкими голосами. Чи на бравів, що стоять у дверях шинків і пестять руків’я мечів. Чи на рабів з зігнутими спинами та виколотими на обличчях малюнками, що сновигають усюди, наче таргани. «Могутній Волантис, найвеличніше і найлюдніше з Дев’яти Вільних Міст.» Щоправда, війни давніх часів трохи знелюднили місто, і чималі його шмати почали занурюватися у те саме болото, звідки воно постало. «Прегарний Волантис, місто квітів та водограїв.» Але половина водограїв стояла суха, у багатьох водоймах лишилася хіба що потріскана глина чи трохи застійної води. Виноградні лози пустили вуса з кожної тріщини у стінах чи в бруківці; молоді деревця вкорінилися просто посеред покинутих крамниць та храмів без дахів.

І нарешті, сморід. Він висів у гарячому вологому повітрі — багатий відтінками, могутній, нездоланний. «Тут тобі й риба, і квіти, і трохи слонячого гівна. Щось солодке і щось земне, щось здохле і зогниле.»

— Це місто смердить, як стара шльондра, — оголосив Тиріон. — Зморшкувата повія, що ллє між ніг парфуми, аби не так гидко тхнуло. Та я не скаржуся. Що до повій, то молоді запашніші, зате старі вміють утнути хитріші витівки.

— Тобі про те краще судити, ніж мені.

— Авжеж. Бо ж до того бурдею, де ми стрілися, ти зазирнув випадково, га? Хотів у септі помолитися, не інакше? А на колінах у тебе крутилася, звісно, твоя юна цнотлива сестра.