«Сурми? Вовки з сурмами?» Щось тут було не так, але Аша не мала часу міркувати.
— Відчиняйте південну браму! — наказала вона, коли північна здригнулася під ударом тарану. І витягла короткий метальний топірець з-за паса, перекинутого через плече. — Година сови скінчилася, братове. Настає година списа, меча і сокири. Шикуйтеся! Ми рушаємо додому.
Сотня горлянок зревіла «Додому!» та «Аша!». Тріс Ботлик наздогнав її на високому чалому огирі. У дворищі залізняки шикувалися у тісну валку, зважуючи в руках списи та щити. К’ярл Дівчисько, з якого наїзник був ніякий, став між Язикатим Громом та Лореном Довгою Сокирою. З вартової вежі вибіг Хаген, ринув сходами донизу… і тут вовча стріла поцілила його в живіт. Хаген полетів сторчголов на землю, донька його побігла до нього, виючи з жаху та горя.
— Заберіть її! — наказала Аша. Жалобитися не лишалося часу.
Рольф Карлик закинув дівчину на коня, розвіваючи її рудим волоссям. Аша почула, як застогнала північна брама — то знову вдарив таран. «Може, ще доведеться крізь них прорубатися» — подумала вона, поки попереду розчахувалися південні ворота. Шлях був вільний. «Але чи надовго?»
— Вибираймося! — гукнула Аша і щосили вдарила п’ятами боки коня.
Люди й коні жвавою ристю досягли дерев на дальньому краї багнистої рівнини, де під місяцем догнивали мертві пагони зимової пшениці. Аша поставила вершників у позадній сторожовий загін, щоб підганяти тих, хто раптом відстане, і нікого не загубити. Високі смереки та старі покручені дуби зімкнулися навколо. Недарма замок навіть у назві мав пущу — дерева тут були старі та величезні, подекуди моторошні. Гілля сусідніх дерев перепліталося разом, страшно рипіло з кожним подихом вітру, а на верхівках, здавалося, шкрябало лик самого місяця. «Що швидше ми звідси зникнемо, то краще, — подумала Аша. — Глибоко у своїх дерев’яних серцях ці дерева нас ненавидять.»
Вони продовжили шлях на південь та південний захід, аж доки дерев’яні вежі Жбиру-в-Пущі не зникли з очей, а звуки сурм не загубилися між дерев. «Вовки забрали свій замок, — подумала вона, — то може, дадуть нам спокій.»
Тріс Ботлик наздогнав її та поїхав поруч.
— Ми йдемо не туди, — мовив він, показуючи на місяць там, де він виглядав з-за навісу гілок. — Треба повертати на північ, до кораблів.
— Спочатку на захід, — заперечила Аша. — На захід, доки не зійде сонце. А тоді вже на північ.
Вона обернулася до Рольфа Карлика і Рогона Іржавої Бороди — найкращих її вершників.
— Їдьте уперед і перевірте, щоб попереду нікого не було. Не хочу несподіванок, коли дістануся берега. Якщо натрапите на вовків, привезіть мені звістку.
— Як натрапимо, привеземо, — буркнув Рогон крізь здоровенну руду бороду.
Розвідники зникли серед дерев. Решта залізняків знову рушила в дорогу, але не надто швидко. Дерева ховали місяць і зорі, підстилка під ногами була чорна і зрадлива. Не проминули вони й версти, як кобила її родича Квентона спіткнулася в ямі та зламала собі передню ногу. Квентон мусив перерізати їй горло, щоб припинити жалібний вереск.
— Треба зробити смолоскипи! — наполягав Тріс.
— Вогонь приведе до нас північан. — Аша стиха вилаялася, питаючи себе, чи не помилилася, коли залишила замок. «Ні, не помилилася. Якби ми лишилися битися, то нас усіх би вже перебили.» Але й блукати у пітьмі її не дуже вабило. «Ці дерева убили б нас, якби могли.» Вона зняла шолома й відкинула назад змокріле волосся. — За кілька годин зійде сонце. Ми станемо тут і відпочинемо до світанку.
Спинитися було легко, але відпочинок дався тяжко. Жоден не міг спати — навіть Похнюплений Дал, відомий серед приятелів тим, що спав на веслах, коли їх тягнув. Дехто з вояків передавав з рук у руки міх яблучного вина Галбарта Гловера. Хто прихопив харчів — ділився з тими, хто не прихопив. Вершники погодували та напоїли коней. Родич Квентон Грейджой надіслав трьох людей угору деревами — подивитися, чи не горять у лісі смолоскипи. Кром гострив сокиру, К’ярл Дівчисько — меча. Коні щипали мертву буру траву та бур’яни. Рудокоса Хагенова донька вхопила Тріса Ботлика за руку і потягла за дерева — коли ж той вивільнився і відмовився, то замість нього спіймала і повела геть Шестипалого Харла.
«Якби ж і я могла отак.» Якби ж востаннє забутися у К’ярлових обіймах… Аші муляло у животі погане передчуття. Чи відчує вона ще колись під ногами чардак «Чорного вітру»? А якщо відчує, то куди попливе? «Острови для мене закриті — хіба що я зігну коліна, розсуну ноги і дозволю Ерікові Бий-Залізо зробити свою справу. Жоден порт у Семицарстві не зрадіє кракеновій доньці.» Але ж можна вдатися до торгівлі, як пропонував Тріс, або втекти до Порогів і там зробитися піраткою. «Або…»
— Кожен із вас отримає шматочок принца, — пробурмотіла вона.
К’ярл почув її та вишкірився.
— От би мені шматочок тебе, — прошепотів він, — той солодкий шматочок, що…
Раптом щось вилетіло з кущів і впало просто посеред них з глухим стукотом, ще кілька разів стрибнувши і перекинувшись. Воно було кругле, темне і вогке, з довгим волоссям, що накрутилося навколо. Коли кинута річ нарешті зупинилася серед коренів дуба, Язикатий Грім мовив:
— Рольф Карлик став трохи менший на зріст.
Половина людей вже стояла на ногах, хапаючи щити, списи і сокири. «Смолоскипів вони не запалили, — встигла подумати Аша, — а ліси ці знають краще за будь-кого з нас.» Раптом навколо вибухнули дерева, і уперед із виттям кинулися північани. «Вовки, — подумала вона, — виють, як бісові вовки. Бойовий клич півночі.»
Залізняки зустріли нападників власним кличем, і закипів бій. Про нього не складе пісню жоден співець, і маестер не напише літопис для улюблених Читайлом книжок. Тут не майоріли прапори, не ревли роги, і жоден вельможний князь не скликав навколо себе людей почути останню волю і наказ. Вони билися у досвітній пітьмі, тінь проти тіні, запиналися на коренях та каменях, послизалися на грязюці й гнилому листі. Залізняки були вбрані у кольчуги та просолену шкіру, північники — у хутра, шкури та соснове гілля. Згори на битву дивилися зорі й півмісяць, пробиваючи блідими променями дірки у плутанині голих гілок над головами.
Перший, хто напав на Ашу Грейджой, помер біля її ніг з метальним топірцем між очей. Виграного часу вистачило, щоб насунути щита на лівицю.
— Ну ж бо, сюди! — закликала Аша, хоч сама не знала, до кого: до власних людей чи до ворогів.
Поруч вималювався, навис над головою північник із сокирою, змахнув обіруч, заревів у німій люті. Аша здійняла щита, відбила удар, присунулася ближче і випатрала нападника кинджалом; коли той падав, ревище змінилося вереском. Вона крутнулася, побачила ззаду ще одного вовка і сікнула йому по лобі під шоломом. Його власний удар припав їй нижче грудей, але кольчуга відвернула небезпеку. Наступним рухом Аша устромила вістря кинджала вовкові в горлянку і лишила тонути у власній крові. Чиясь рука ухопила її за волосся, та надто короткі пасма не дали швидко скрутити в’язи. Аша тупнула чоботом по нозі й викрутилася, почувши скрик болю. Коли вона рвучко обернулася до нападника, той уже помирав на землі, стискаючи жменю її волосся в руці. Над ним стояв К’ярл; місячне світло грало в його очах, з меча капотіла кров.
Язикатий Грім рахував північан, убиваючи одного за одним.
— Чотири! — летів на землю один.
— П’ять! — чулося ще за пів-удару серця.
Коні верещали, хвицяли копитами, закочували очі, нажахані кривавою різаниною… окрім великого чалого огиря Тріса Ботлика. Тріс устиг скочити в сідло і тепер рубав ліворуч та праворуч, а кінь його злітав дибки і навіжено кружляв серед нападників. «Цієї ночі заборгую йому два чи три цілуночки» — майнула Аші думка в голові.
— Сім! — заревів Язикатий Грім, але поруч із ним Лорен Довга Сокира простягся долу зі зломленою ногою, а тіні продовжували наступати з вереском та шурхотом.
«Ми б’ємося з кущами» — подумала Аша, вбиваючи чоловіка, що мав на собі більше листя, ніж навколишні дерева, і мимоволі розреготалася. На сміх набігли ще вовки, і вона вбила їх теж, подумавши, чи не варто розпочати власний рахунок. «Я мужня жона, а оце моє немовля при грудях.» Вона встромила кинджала у груди північника крізь хутро, вовну та виварену шкіру. Обличчя його опинилося так близько, що вона унюхала кислий сморід його подиху, а рука вхопилася їй за горло. Аша відчула, як залізо шкрябнуло по кістці — то вістря кинджала ковзнуло на ребрі. Чоловік здригнувся і помер. Коли вона його відпустила, то відчула таку слабкість, що трохи не звалилася згори.
