— Ворожбит зурочив капітана! — вигукнув чийсь голос.
Клич підхопили й інші голоси.
— На горло його! Вбиймо, щоб не накликав гемонів!
Довгобурун Пайк першим вихопив ножа.
— Ні! — заревів Віктаріон. — Ану стояти! Усім стояти. Пайку, прибери зброю. Ти, Ховраше, забирайся на свій корабель. А ти, Покоре, веди чаклуна до моєї бесіди. Решта — ставайте до своїх справ.
Половину удару серця він мав сумнів, чи виконають залізняки його наказ. Вони стояли навколо і щось бурмотіли, половина тримала в руках клинки, і всі переглядалися, шукаючи одне в одного наснаги. На все довкола падав дощем мавп’ячий послід — «ляп, ляп, ляп». Але ніхто не ворухнувся, доки Віктаріон не схопив ворожбита за плече і не потяг до ляди.
Коли двері до капітанової бесіди прочинилися, смаглявка спершу обернулася до них, мовчки посміхаючись… та коли побачила червоного жерця, вуста її вишкірилися, оголивши зуби, і з них вирвалося раптове люте сичання, схоже на зміїне. Віктаріон загилив їй ляща тилом здорової долоні, збивши на підлогу.
— Стули пельку, дівко, і неси нам вина. — Він обернувся до чорношкірого. — То Ховрах казав правду? Ти бачив мою смерть?
— І не лише її.
— Де? Коли? Я загину в битві? — Його здорова рука стискалася і розтискалася. — Якщо брешеш мені, я тобі голову розвалю, наче диню, і віддам мавпам, щоб зжерли мозок.
— Ваша смерть зараз поруч із нами, мосьпане. Дайте-но мені вашу руку.
— Руку? Що ти знаєш про мою руку?
— Я бачив вас у ніч-ватрі, Віктаріоне Грейджою. Ви крокували крізь полум’я, лютий та рішучий, з сокирою в руці, що спливала кров’ю… та не бачили мацаків, які вхопили вас за плесна, шию і литки. Вони скидалися на лихі чорні нитки, що тримали вас і змушували танцювати.
— Танцювати?! — визвірився Віктаріон. — Твоя ватра бреше! Я не вродився ані танцювати, ані смикатися лялькою на чиїхось нитках.
Він стяг рукавицю і пхнув хвору долоню просто жерцеві у обличчя.
— Ось тобі. Хотів подивитися? Ну то дивись.
Свіже полотно вже спливало кров’ю та брудом.
— Він мав на щиті троянду — той молодик, що зробив мені оцей подаруночок. Виходить, я подряпався на квітковому шпичаку.
— Навіть найменша подряпина часто-густо буває смертельною, великий керманичу. Але якщо дозволите, я її зцілю. Мені знадобиться гострий ніж — найкраще срібний, проте згодиться і залізний. Також жарівниця — без вогню не обійтися. Буде боляче. Біль буде страшний, жахливий — такого ви ще не знали. Та коли ми скінчимо, ваша рука повернеться до вас.
«Усі вони однакові, ці гидкі штукарі. Щур теж обіцяв, що буде боляче.»
— Я залізного роду, жерцю. Я сміюся з болю. Ти матимеш, що просиш… але якщо зазнаєш поразки і не зцілиш мені руку, я сам вріжу тобі горлянку і віддам труп морю.
Мокорро вклонився, виблискуючи темними очима.
— Згода.
Залізного керманича більше не бачили того дня. Година спливала за годиною; жеглярі «Залізної перемоги» розповідали один одному, що чули з капітанової бесіди навіжений сміх — низький, глибокий, темний і зловісний. Коли Довгобурун Пайк і Вульф Одновухий спробували відчинити двері, то знайшли їх замкненими зсередини. Згодом почувся спів — моторошний вискливий лемент мовою, в якій маестер упізнав високовалірійську. Саме тоді мавпи — усі до одної — з шаленим вереском повистрибували на всі боки з корабля у воду.
Коли напухле сонце вже стояло низько над обрієм, темно і криваво барвлячи небо над чорною, мов маестерське чорнило, надбудовою, Віктаріон нарешті повернувся на чардак. Від пояса і вище він був оголений, ліва рука вкрита кров’ю аж до ліктя. Коли навколо зібралися жеглярі, перешіптуючись і перезираючись, він підняв чорну, наче спалену долоню. Цівки темного диму здіймалися з пальців, якими він вказав на маестра.
— Візьміть оцього. Вріжте йому горло і киньте у море. Тоді вітри будуть до нас прихильні на всьому шляху до Меєрину.
Мокорро бачив це у своїх вогнях. Бачив він і те, як дівка побралася у шлюбі з чоловіком. Та що з того? Вона буде не першою жінкою, з якої Віктаріон Грейджой зробив удову.
Тиріон
Цілитель увійшов до намету, муркочучи ґречні привітання. Та варто було йому один раз нюхнути загиджене повітря і кинути погляд на Єззана зо’Каггаза, як ґречність кудись поділася.
— Бліда кобила, — буркнув він до Смакоти.
«Оце здивував, — подумав Тиріон. — Хто б здогадався? Ну хіба що… кожна людина з носом і я з його половинкою.» Єззан палав у лихоманці, гарячково судомлячись у калюжі власного посліду. З нього витікало вже не лайно, а бурий слиз, помережаний кров’ю… витирати ж хазяйську гидоту з велетенських жовтих сідниць випало Йолло та Копці. Навіть зі сторонньою допомогою їхній господар вже не міг підняти власну вагу; решток його змарнілих сил ставало хіба що перекотитися набік.
— Моє мистецтво тут безсиле, — оголосив цілитель. — Життя вельможного Єззана нині у руках богів. Якщо маєте змогу, допоможіть йому охолонути. Кажуть, це йде на користь. Принесіть води. — Вражені блідою кобилою пили воду трохи не відрами, і так само щедро виливали її з себе. — Чистої прісної води, скільки зможе випити.
— Не річкової? — перепитала Смакота.
— В жодному разі.
З цими словами цілитель хутко зник.
«Нам теж незле накивати п’ятами» — подумав Тиріон. Він був рабом у золотому нашийнику, з маленькими дзвіночками, що весело теленькали на кожному його кроці. «Один з Єззанових химерних улюбленців. Честь, яку важко відрізнити від смертного вироку.» Єззан зо’Каггаз полюбляв тримати своїх звіряток коло себе — от і довелося Йолло, Копці, Смакоті та іншим коштовним улюбленцям ходити за ним, коли господаря здолала хвороба.
«Бідолашний старий Єззан.» Зрештою, саловельможний велетень був не таким вже поганим хазяїном, надто якщо порівняти з іншими. Смакота мала рацію. Прислужуючи на щовечірніх бенкетах, Тиріон швидко дізнався, що Єззан мав першість серед тих юнкайських вельмож, які щиро шанували умови миру з Меєрином. Майже всі інші просто вичікували, доки прибудуть нові потуги з Волантису. Кількоро палали охотою кинутися на приступ міста негайно, щоб волантинці не позбавили їх найкращої частки слави та здобичі. Та Єззан рішуче заперечував. Не погоджувався він і повернути меєринських заручників з метавок, як наполягав сердюцький ватажок Кровоборід.
Але за два дні відбулося чимало змін. Ще два дні тому Няньо був цілком здоровий, і Єззан ще не почув примарний тупіт копит блідої кобили. Два дні тому кораблі Старого Волантису були на два дні далі від Меєрину. А нині…
— То Єззан помре? — запитала Копка тим своїм голосом, що проказував «благаю, тільки не це».
— Ми всі помремо.
— Я про різачку.
Смакота кинула на них обох погляд, сповнений відчаю.
— Єззан не має померти!
Дівчур попестив чоло свого велетенського господаря, відкинув назад просякле потом волосся. Юнкаєць застогнав, новий потік бурої рідини ринув униз його стегнами. Постіль давно забруднилася і засмерділася, але перекласти Єззана кудись годі було й думати.
— Деякі господарі, коли помирають, то дають рабам волю, — мовила Копка.
Смакота захихотіла. Сміх пролунав моторошно і зловісно.
— Не всім, лише улюбленим. Звільняють їх від тягаря сього світу і забирають до могили — служити коханому господареві у наступному житті.
«Смакоті краще знати. Йому першому перетнуть горлянку.»
Заговорив цапоногий хлопчик.
— Але срібна цариця…
— …мертва! — перервала його Смакота. — Забудь вже про неї! Дракон поніс її за річку. Вона потонула у тому Дотракійському морі.
— У траві потонути не можна, — буркнув цапоногий.
— Якби ми були вільні, — мовила Копка, — то знайшли б царицю. Або ж принаймні пішли б шукати.
«Я на свині, ти на собаці — навздогін драконові просторами Дотракійського моря.» Тиріон почухав свого рубця, щоб стримати регіт.
— Цей самий дракон вже показав свою пристрасть до смаженої свинини. А смажений карлик смакує вдвічі краще.