Лівиця скніла від тупого, але невпинного болю; коли він стиснув її в кулак, біль загострився, наче вздовж руки штрикнули ножем. «Не ножем, а мечем. Мечем у руці привида.» Серрі — так звали того привида. Лицар, спадкоємець Південь-Щита. «Я його вбив, а він тепер штрикає мене з могили. Просто з розпечених надр того пекла, в яке я його послав, він встромляє мені залізо в руку і крутить, щоб боліло.»

Віктаріон пам’ятав той двобій так, наче він стався напередодні. Потрощений щит шматками висів з руки, не захищаючи; коли меч пана Серрі зблиснув і впав донизу, Віктаріон ухопив клинка просто в долоню. Хлопчина був дужіший, ніж здавався на вигляд; його меч прокусив зчленовану крицю капітанової панцирної рукавиці, товсто набиту шкіряну рукавицю під нею і вп’явся у плоть руки. «Подряпина від кошеняти» — казав собі потім Віктаріон. Він промив поріз, налив трохи кип’яченого оцту, перев’язав і покинув думати, гадаючи, що невдовзі біль спаде, а рука зцілиться сама.

Та не так сталося, як гадалося — долоня запалилася, і Віктаріон почав питати себе, чи не отруїв Серрі свого клинка. Бо інакше чого б це рана не зцілювалася? Від самої думки в душі починав буяти гнів. Жоден чесний воїн не воював отрутою. У Калин-Копі болотяні чорти пускали по його вояках отруйні стріли, але чого ще чекати від ницих жалюгідних недолюдів? Проте Серрі був лицарем, людиною роду гідного і високого. А отруту проти ворогів уживали тільки боягузи, жінки та дорнійці.

— Та як не Серрі, тоді хто? — питав Віктаріон смаглявку. — Чи не отой маестер, схожий на мишу? Адже маестри знають усілякі чари і штуки. То, мабуть, він напустив на мене якийсь пристріт, щоб я дозволив йому відтяти руку.

Що довше міркував залізний керманич, то очевиднішою йому ставала правда.

— Недарма Вороняче Око подарував мені сю пришелепкувату істоту, хай їй грець.

Еурон узяв Кервіна з Зеленощита, де той служив князеві Коструму — порав його круків і навчав дітей, а може, навпаки. Як же ж та дрібна миша пищала і сіпалася, коли один з німих Еуронових покручів тягнув його перекидним містком на «Залізну перемогу»… за ланцюг на шиї, який наче навмисне вигадали для такої справи.

— Та якщо це справді він задумав помсту, то схибив і поцілив не ту людину. Бо ж мені його віддав Еурон, щоб малий, бува, не вигадав якусь капость зі своїми птахами.

Брат дав Віктаріонові три клітки круків, щоб Кервін відсилав назад звістки про їхню подорож. Але капітан заборонив маестрові їх випускати. «Хай Вороняче Око чекає звісток, скніє і скаженіє.»

Смаглявка саме перев’язувала йому долоню свіжим полотном, замотуючи у шість шарів, коли у двері бесіди загрюкав Довгобурун Пайк і повідомив, що капітан «Журби» ступив на чардак з бранцем.

— Каже, привіз вам чаклуна, капітане. Каже, виловив з моря.

— Чаклуна?!

Невже сам Потоплий Бог надіслав йому дарунок, ще й тут, на краю світу? Брат Аерон сказав би напевне — Аерон-бо на власні очі бачив велич підводних палат Потоплого Бога, перш ніж повернутися до життя. Що до Віктаріона, то він теж мав у душі належний острах до свого бога, як личило усім залізним воїнам, але віру та надію покладав головне на гостру сталь. Капітан стиснув поранену долоню, скривився, нап’яв рукавицю і став на ноги.

— Ану показуй мені того чаклуна.

Керманич «Журби» чекав угорі на чардаку. То був невеличкий чоловічок, незугарний і волохатий, уроджений Сторч, але кликаний своїми жеглярами Ховрахом.

— Великий керманичу, — мовив він, побачивши Віктаріона, — ось Мокорро. Дарунок нам від Потоплого Бога.

Чаклун був моторошний велетень, схожий на чудовисько з казки: на зріст не нижчий за Віктаріона, а в раменах удвічі ширший, з круглим черевом завбільшки з поточену водою скелю та кошлатою шапкою білого, як кістка, волосся, що облямовувало обличчя подібно до левової гриви. Шкіру він мав темну — та не горіхово-брунатну літньоостров’ян з кораблів-лебедів, не рудаво-брунатну дотракійських конятників, і не сірувато-вугільну смаглявої жінки з Віктаріонового корабля, а чорну-чорнющу, чорнішу за сажу, за гагат, за крукове крило. «Смалений, — подумав Віктаріон. — Такою буває людина, яку печуть у вогні, доки плоть не зчорніє і не відвалиться димливими шматками від кісток.» Але вогні, які пекли чудернацького мандрівника, ще й досі танцювали на його щоках та лобі; навіть очі визирали назовні з-за моторошної личини схрещених і застиглих язиків полум’я. «Рабські візерунки, — упізнав капітан. — Позначки зла.»

— Він чіплявся до щоглової перечки у морі, коли ми його знайшли, — розповів Ховрах. — Десять днів теліпався у воді, як потонув його корабель.

— Якби він десять днів пробув у морі, то помер би. Або збожеволів од солоної води.

Солона морська вода вважалася священною. Аерон Мокрочуб та інші жерці благословляли нею людей та час від часу робили ковток, щоб зміцнити свою віру. Але жоден смертний не зміг би кілька днів поспіль пити лише з моря і сподіватися вижити.

— То ти чаклун, абощо? — запитав бранця Віктаріон.

— Ні, капітане, — відповів чорний посполитою мовою. Голос він мав неймовірно низький, басовитий, наче з глибин моря. — Я лише сумирний раб Ра-Гльора, Господа Світла.

«Ра-Гльора. То це червоний жрець.» Віктаріон бачив таких у заморських містах, де ті порали свої священні вогні. Вдягалися вони у багаті шати з шовку, оксамиту, м’якої ягнячої вовни. А на цьому було вицвіле, поїдене сіллю лахміття, що обліплювало дебелі ноги і висіло клаптями навколо тулуба… та коли капітан придивився до ганчір’я уважніше, то подумав, що воно і справді колись могло бути червоним.

— Рожевий жрець! — оголосив Віктаріон.

— Пекельний жрець, — додав Вульф Одновухий і сплюнув.

— То, мабуть, його лахи загорілися, і він сам стрибнув у море їх загасити! — під загальний регіт пожартував Довгобурун Пайк.

Навіть мавпи, здавалося, розвеселилися; нагорі вони без упину про щось перегукувалися, а одна кинула донизу на чардак жменю власного лайна.

Віктаріон Грейджой сміхові не довіряв. Сміх завжди викликав у нього незграбне відчуття, що товариство регоче з якогось жарту про нього самого, а він того жарту не розуміє. Еурон Вороняче Око часто кепкував з нього в дитинстві. Те саме робив і Аерон, коли ще не став Мокрочубом. Їхні кпини часто загорталися у лицемірну хвалу, і подеколи Віктаріон навіть не розумів, що з нього глузують… аж доки не чув сміх. Тоді у ньому спалахував гнів і кипів у горлянці, допоки він не починав захлинатися його смаком. Саме так Віктаріон ставився і до мавп. Їхні витівки не збудили на капітановому обличчі навіть усмішки, зате жеглярі аж ревли, тюгукали і свистіли.

— Киньте його Потоплому Богові, поки він пристріту на нас не навів! — закликав Буртун Покір.

— Корабель потонув, а за уламки вчепився лише він один, — мовив Вульф Одновухий. — Де решта людей? Чи не викликав він своїх гемонів, щоб їх зжерти? Що трапилося з кораблем?

— Потрапив у шторм.

Мокорро схрестив руки на грудях. Він анітрохи не здавався зляканим, хоча навколо нього усі вголос жадали його смерті. Навіть мавпам жрець чомусь не сподобався — вони стрибали з линви на линву і навіжено верещали.

Віктаріон вагався. «Він вийшов з моря. Навіщо Потоплому Богові віддавати його, як не на те, щоб ми його знайшли?» Брат Еурон мав при собі власних чаклунів, наче улюблених звіряток. Можливо, Потоплий Бог волів, щоб Віктаріон придбав одненького і собі.

— Чому ти кличеш цю людину чаклуном? — запитав він Ховраха. — Я бачу лише червоного жерця у жалюгідному лахмітті.

— Та я теж так думав, великий керманичу, але він… знає різні речі. Знав, що ми прямуємо до Невільницької затоки, хоча йому ніхто не казав. Знав, що ви маєте бути тут, коло цього острова. — Чоловічок завагався. — А ще, великий керманичу, він мені таке сказав… що ви напевно помрете, якщо не привести його до вас.

— Я помру? — пирхнув Віктаріон.

«Вріж йому горло і кинь у море» — трохи не мовив він, аж тут біль у хворій руці проштрикнув її мало не до ліктя, та так страшно, що слова просто у роті обернулися на жовч. Віктаріон запнувся і вхопився за поручні, щоб не впасти.