«Стільки люду потонуло. Напевне, Потоплий Бог має тут велику силу» — так думав Віктаріон, коли обирав острів за місце з’єднання трьох відділів свого флоту. Але ж він був не жрець, що він тямив? Раптом залізний керманич усе зрозумів навпаки? Можливо, Потоплий Бог знищив усе на острові, розгнівавшись на щось. Брат Аерон мав би знати, але Мокрочуб лишився на Залізних островах — намовляти людей проти Воронячого Ока та його влади. «Не сидіти безбожникові на Морекамінному Престолі!» Та все ж капітани-королі загукали за Еурона на король-вічі, обравши його через голову Віктаріона та інших побожних пошукачів вінця.

Вранішнє сонце гуляло по воді яскравими рясицями, що сліпили очі. Віктаріонові почало гупати в голові — та годі було сказати, чи від сонця, чи від руки, а чи від сумнівів, що стискали йому серце. Він перебрався до бесіди, де повітря було прохолодне, а світло — тьмяне. Смаглявка знала, чого йому треба, без жодного слова. Коли Віктаріон важко опустився у крісло, вона вийняла з балійки м’якого вогкого рушника і поклала йому на чоло.

— Добре, — мовив він. — Отак добре. А тепер руку.

Смаглявка нічого не відповіла — Еурон-бо відтяв їй язика, перш ніж подарувати братові. Не мав сумніву Віктаріон і в тому, що Вороняче Око раніше за нього брав її до ліжка. Такий вже його брат мав звичай. «Еуронові подарунки отруєно, — нагадав собі капітан того дня, коли смаглявка зійшла на корабель. — Не хочу я його недоїдків.» І ще тоді вирішив, що вріже їй горлянку та кине у море за криваву пожертву Потоплому Богові. Але з якогось дива руки йому так і не дійшли.

Відтоді їхні взаємини подолали довгий шлях. Віктаріон призвичаївся говорити до жінки; сама ж вона ніколи не намагалася відповідати.

— «Журба» вже остання, — казав він смаглявці, поки та обережно знімала рукавицю. — Інші потонули, загубилися чи спізнилися назавжди.

Коли жінка ковзнула вістрям ножа під брудне полотно, навите на його щитову руку, Віктаріон болісно зморщив чоло.

— Хтось скаже, що я не мав би ділити флот на частини. Та що вони тямлять, ті йолопи. Дев’яносто і дев’ять кораблів… завелика отара для чабана, який мусить гнати їх на інший кінець світу. Якби я тримав усіх разом, то швидші кораблі обтяжувалися б повільнішими. І де було знайти харчів аж на стільки ротів? Жоден порт не схоче приймати у своїх водах стільки бойових кораблів одразу. Та й у кожному разі нас так само розкидали б шторми. Неначе листя, що носить вітром по усьому Літньому морю.

Натомість великий керманич розділив свій великий флот на відділи і надіслав кожен своїм шляхом до Невільницької затоки. Найшвидші кораблі він віддав Рудому Ральфові Мурованцю — той мав рушити корсарським шляхом уздовж північного узбережжя Софоріосу. Мертвих міст, що догнивали на тому пекельному, задушливому березі, кожен розумний мореплавець намагався уникати; зате у жвавих містечках на Василіскових островах, де серед крові та болота аж кишіло рабів, работорговців, живолупів, хвойд, мисливців на всяку дичину, смугастих людей і ще кого гіршого, ніколи не бракувало припасів для тих покупців, хто не боявся заплатити залізну ціну.

Найбільші, найважчі, найповільніші кораблі рушили на Лис — продати бранців, узятих на Щитах, жінок та дітей з Клепальні та інших островів, разом із тими чоловіками, котрим полон був миліший за смерть. Віктаріон до таких слабаків не відчував нічого, крім зневаги. Та все ж думка про торгівлю людьми лишала йому в роті гидкий смак. Брати чоловіка за роба-слугу чи жінку за дружину з солі — то справа чесна і гідна. Але ж люди — не кози чи качки, щоб їх купувати і продавати за золото. Віктаріон відчув полегшення, віддавши продаж полону Ральфові Перебийнозі — той мав на вторговані гроші натоптати великі кораблі харчами, щоб їх вистачило на весь довгий і повільний шлях серединою моря на схід.

Його власні кораблі проповзли уздовж берегів Спірних Земель, набрали харчів, вина і свіжої води у Волантисі, а тоді звернули на південь, щоб околяса обійти Валірію. Цей шлях на схід був найзвичніший мореплавцям, а тому і найжвавіший. Тут не бракувало здобичі на веслах і під вітрилами, ще й невеличких острівців, де можна було перечекати шторми, полагодитися та відновити запаси.

— П’ятдесят і чотири кораблі — цього замало, — казав він смаглявці, — та далі чекати не можна. Єдиний спосіб…

Коли жінка зірвала перев’язку, трохи порушивши і засохлу кірку крові, Віктаріон загарчав. Плоть під нею на рані, завданій мечем, була чорно-зелена.

— Єдиний спосіб — це застукати людоловів зненацька, як я колись зробив у Ланіспорті. Налетіти з моря, розтрощити на друзки, схопити дівчину і хутко тікати додому, поки не нагодилися волантинці.

Віктаріон був не боягуз, але і не дурень теж. Де йому боротися своїми п’ятдесятьма і чотирма кораблями проти трьох сотень?

— Вона стане моєю дружиною, а ти — її покоївкою.

Служниця без язика ніколи не прохопиться жодною таємницею.

Віктаріон хотів сказати ще щось, але тут нагодився маестер — застукотів у двері тихо та боязко, наче миша.

— Увійди! — наказав Віктаріон. — І двері засунь. Сам знаєш, навіщо тебе кликали.

— Так, великий керманичу.

Маестер зовні теж скидався на мишу, а надто своєю сірою рясою та крихітними русявими вусиками. «Чи не гадає він, що з ними хоч трохи схожий на чоловіка?» Звали маестра Кервін, і був він дуже молодий — років зо двадцять два.

— Чи можу я подивитися вашу руку? — спитав він.

«Питає, наче геть здурів.» Маестри, звісно, мали свою користь, але до цього Кервіна Віктаріон не відчував нічого, крім зневаги. Маючи гладенькі рожеві щічки, м’які рученята і русяві кучерики на голові, маестер виглядав дівчачішим за багатьох дівчат. Коли він уперше з’явився на «Залізній перемозі», його вустами ще й гуляла бридка запобіглива усмішечка. Та одного вечора коло Порогів він обернув її не до тієї людини… і Буртун Покір вибив йому чотири зуби. Невдовзі по тому Кервін приповз до капітана зі скаргою, що четверо жеглярів відтягли його під чардак і розважилися, мов жінкою.

— Хочеш покласти цьому край — ось бери, — відповів йому тоді Віктаріон, устромляючи у стіл між ними свого кинджала.

Ножа Кервін узяв — найпевніше, на розсуд капітана, просто злякався не взяти — але не насмілився пустити в хід.

— Моя рука — ось вона, — відповів Віктаріон. — Дивися, скільки душа просить.

Маестер Кервін став на одне коліно, щоб краще роздивитися рану, і навіть понюхав її, наче собака.

— Треба знову випустити бруд. Такий колір… великий керманичу, розріз не зцілюється. Може статися, я муситиму відтяти долоню.

Про це йшлося вже не вперше.

— Якщо відріжеш мені руку, я тебе вб’ю. Та спершу перегну через облавок, міцно прив’яжу і подарую хлопцям твою дупу на забаву. А тепер роби, що знаєш.

— Вам болітиме.

— Ото здивував! — «Все життя — це біль, нікчемний дурню. Втіха чекає на нас лише у підводних палатах Потоплого Бога.» — Не барися, роби свою справу.

Хлопчисько — про це рожеве м’якотіле створіння важко було думати як про чоловіка — приклав лезо кинджала до капітанової долоні й рвучко черкнув. Бруд, що ринув з рани, був густий і жовтий, наче давно скисле молоко. Смаглявка зморщила носа, почувши сморід, маестер зойкнув і хапнув ротом повітря, ба навіть Віктаріонові замлоїло у шлунку.

— Ріж глибше! Випускай усе. Покажи мені кров.

Маестер Кервін натиснув глибше. Цього разу заболіло, але задзюрила і кров, не лише бруд — така темна, аж у світлі ліхтаря здалася чорною. Кров — то було добре. Віктаріон схвально забурчав і сидів, не ворухнувшись, поки маестер мацав, стискав і витирав бруд клаптями м’якого полотна, кип’яченого у оцті. Коли він скінчив, чиста вода у балії перетворилася на огидну юшку; будь-кого знудило б з одного її вигляду.

— Забирай гидоту і забирайся сам. — Віктаріон кивнув на смаглявку. — Вона мене перев’яже.

Хлопчина пішов, та сморід лишився. Останнім часом подітися од нього було нікуди. Маестер пропонував сушити рану нагорі, на чардаку, на свіжому повітрі та під сонячними променями, але Віктаріон рішуче заперечив. Таке не можна було показувати людям — вони ж пливли за півсвіту від рідної домівки, хіба даси їм взнати, що їхній залізний керманич гниє живцем?